У Дніпровському районі вулицю Бажова перейменували на честь журналіста Сергія Набоки
Сергій Набока випустив першу в Україні непідцензурну газету «Голос відродження», був в’язнем сумління за журналістську та правозахисну діяльність і саме його підтримали кияни під час голосування за перейменування у «Києві Цифровому».
Вулиця, яка до 18 січня 2024 року мала назву Павла Бажова, виникла на початку 20 століття. Її перша назва — Староконоплянська. Пролягає вона від бульвару Верховної Ради до вулиці Гетьмана Павла Полуботка.
Довжина шляху 750 метрів. Місцевість, де знаходиться вулиця кияни називають «Соцмістечком». Це — Дніпровський район столиці. Поруч — станція метро «Дарниця».
18 січня 2024 року на засіданні Київради у процесі дерусифікації та для увіковічнення українських героїв у столиці перейменували та найменували 29 об’єктів. Серед них і вулиця імені Павла Бажова. Відтепер вона має ім’я українського журналіста Сергія Набоки.
Як стверджують столичні довідники назву Павла Бажова вулиця дістала у 1955 році.
Павло Бажов — російський письменник, що народився у 1879 році у Пермському краї в росії. Він написав книгу оповідань «Малахітова скринька». Попри духовну освіту, він підтримав у революцію більшовиків.
Згодом став редактором, почав писати історії Сибіру та збирати фольклор. «Мідної гори господиня», «Синюшкін колодязь», «Розповідь про кам’яну квітку», — книжки, які тиражувались в срср, за ними поставили оперу і навіть балет.
Лауреат Сталінської премії помер у 1950 році.
Перейменування вулиці Павла Бажова у Києві відбулось згідно з дерусифікацією та декомунізації.
Її назвали іменем людини, яка народилась за 5 років після смерті письменника-русофіла.
До слова, народилась у російській Тулі. Але в родині відомих українських журналістів Катерини Зеленської та Вадима Набоки.
Сергій Набока, іменем якого перейменували вулицю Павла Бажова, здобув вищу освіту у КНУ ім.Т.Г.Шевченка на факультеті журналістики. І все його життя було присвячене звільненню України від влади комуністичного режиму.
Він — відомий український поет, дисидент, один з провідних діячів Української Гельсінської спілки, організатор Київського демократичного клубу та Українського культурологічного клубу, видавець першої нецензурної газети «Голос відродження».
Мешканці столиці змогли висловитись щодо перейменування вулиці Бажова у додатку «Київ Цифровий». Про Сергія Набоку розповідали його колеги та правозахисники й політики.
Журналіст Віталій Портников звернувся до містян:
«Киянам, не байдужим до простору, у якому ми житимемо, варто звернути увагу на перейменування вулиці Бажова на вулицю мого знаменитого колеги, журналіста й дисидента Сергія Набоки. Сергій заслуговує залишитися на вулицях Києва».
До слова, ім’я журналіста-дисидента вже є у площі біля столичної станції метро «Лівобережна».
«Безіменній площі між вулицями Сверстюка та Окіпної присвоєно назву — площа Сергія Набоки, імені видатного українського журналіста, правозахисника та дисидента, одного з засновників незалежних масмедіа в Києві та Україні». Про таке рішення повідомила Київрада у липні 2020 року.
Цей факт не завадив, а навпаки, підсилив позицію тих, хто проголосував за перейменування вулиці імені російського казкаря.
Сергій Набока народився 26 квітня 1955 року. У його долі — чимало символічних і невипадкових співпадінь. Як от день народження — 26 квітня. Саме цього дня за 31 рік станеться жахлива аварія на атомній станції в українському Чорнобилі. А за два роки під час першої екологічної демонстрації 26 квітня, у Києві, Набоку буквально «загребуть» люди у цивільному.
Сергій Набока розповідав, що коли він вже був членом Всеукраїнської координаційної ради УГС, його викликав на «співбесіду» полковник КДБ.
«Він сказав, що ви у нас номер чотири або три на посадку. І я потрапив у таку симпатичну компанію з Хмарою, Чорноволом та іншими. Мені це дуже сподобалося…
Він сказав — але ж ви не екстремісти в культурологічному клубі, ви ж не ставите питання про «самостійність України». Наступного дня я скликав клуб і сказав: давайте не будемо забувати, що наша мета — самостійна Україна», — згадував журналіст-правозахисник.
На Радіо Свобода, де він працював певний час коротко написали його біографію:
«Вчився на журналіста у Києві. Не встиг отримати диплом, як три роки відсидів у таборі на Хмельниччині за статтею 187-1 КК УРСР „Поширювання завідомо неправдивих вигадок, що паплюжать радянський державний і суспільний лад“. Інкримінований „злочин“ — „наклепницькі“ вірші й статті. Вийшов на волю за рік до „перебудови“, тому спершу не мав змоги працювати за фахом — довелося піти у двірники, вантажники».
Разом з дружиною Інною, професійною лікаркою, він за власний кошт створив та друкував перше безцензурне видання в Україні «Голос відродження».
Видавали її аж у країнах Балтії, а потягом возили до Києва. Тут на газету був страшенний ажіотаж.
Ті, хто згодом спілкувався з вдовою Сергія, пані Інною, згадували, що газету робили «з нічого».
«Інна Чернявська-Набока навіть закінчила курси машиністок, щоб навчитися друкувати. І от вони друкували, створювали макет газети, наклеювали його на великий ватман А4.
І Сергій Набока брав цей рулон та прямував до Литви, щоб там уже надрукували тисячу примірників (таким був наклад). Чому до Литви? Бо республіки Балтії випереджали Україну за темпами демократизації, в Києві такий друк ще був неможливий», — розповів Дмитро Джулай.
До здобуття незалежності випускати по суті антикомуністичне, незаангажоване видання, означало наражатись на небезпеку.
Сам очільник ідеологічного відділу ЦК КПУ Леонід Кравчук тоді голосно обурювався щодо «антидержавного видання», яке поширювали у столиці та по країні.
Але головним у «Голосі відродження» була саме незаангажованість. І, як відзначають правозахисники та політики, видання при цьому не було байдужим до подій, які відбувались.
Сам Сергій Набока казав, що він по життю журналіст, редактор, видавець. Він не пішов у політику, не став депутатом. І говорив про свою участь у історії:
«Я ніколи не любив бути у перших лавах. Інколи просто доводиться. Ось тоді (наприкінці 1980-х (Ред. ВК.)) мені довелося, адже я знав, що коли не я, то все — гаплик — у лайні будемо сидіти. Я виступав на мітинґах до того моменту, коли з’явилися нормальні політики, які хотіли займатись політикою, або просто знали, що їм це потрібно. А мені особисто воно не дуже треба».
Сергій Набока раптово помер 18 січня 2003 року. Він був у службовому відрядженні, у відомчому готелі при виправно-трудовому закладі, де раніше перебував в ув’язненні.
Його дружина, лікарка, побувала у Вінниці, де спілкувалась з медиками. судмедекспертом та колегами, які були у відрядженні з чоловіком. За її словами, експертиза підтвердила, що Сергій Набока помер через гостру серцеву недостатність.
До слова, перейменування Київрадою вулиці Павла Бажова на Сергія Набоки відбулось у роковини його смерті — 18 січня.
Донька Сергія Вадимовича — Надія відгукнулась на подію:
«Рівно через 21 рік після смерті тата, саме цього ж дня, вулиця в Києві названа на його честь — вулиця Сергія Набоки. Вічна пам’ять!»
Ольга Герасим’юк, відома журналістка, телеведуча, нині Голова Нацради з телебачення і радіомовлення звернулась до Сергія Набоки, який зараз на небесах, де «зараз дуже людно» з приводу вулиці з його іменем у Дарниці.
«21 рік тебе, Набока, немає на землі. Це якийсь дивний скрегіт колеса машини часу — 21 рік. Ти б не впізнав мене, певне, якби стрів на вулиці. Ще й на вулиці свого імені — бо рівно через 21 рік у Києві дарницьку вулицю імені уральського автора Бажова назвали твоїм іменем. „Ти гоніш“, — сказав би ти, якби я підійшла й розказала тобі про це, ну й про те, що це я перед тобою))). А я — впізнала би тебе завжди, бо ти не старів уже ніколи з того січневого дня, як вмер…. І це, Набока, тільки ти міг придумати поїхати через 20 років в ту саму тюрму, де сидів за „буржуазний націоналізм“ і там вмерти ні з того ні з сього…»
Правозахисник з Харкова Євген Захаров поділився думкою про те, що феномен Сергія Набоки буде завжди затребуваним.
«Такі, як Сергій Набока, завжди будуть у тренді. Я в цьому абсолютно впевнений. Чому? Бо все це мине — всі ці, так би мовити, тренди сьогоднішні. Бо вони фальшиві. А Сергій був справжнім, правдивим, Сергій називав речі своїми іменами. Такий тренд має взяти гору».
***
«Вечірній Київ» писав про те, що в Оболонському районі вулицю Єрмака перейменували на честь борця за незалежність Михайла Гориня. Вулиця, що мала ім’я підкорювача Сибіру, тепер названа іменем українця-шістдесятника, який виборював незалежність та виступав проти радянської влади й комуністів.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»