«Вечірка» поїхала на фронт

За допомогою відомого волонтера редакція передаватиме газети захисникам Вітчизни. За кілька годин Док знову вирушить на фронт, як каже, до своїх хлопців. І я чую: «На передову беру все: і перев’язувальні матеріали, і кровозупинні, різні ліки. Речі, спорядження, харчі… Там – війна. Просто ніхто не хоче називати речі своїми іменами, хоч ми всі розуміємо, що відбувається насправді». 
Лікар без бронежилета 
Знаю: не перелічити усього, що буде в автомобілі Дока. Бо на нього ж чекають! А такі, як він, ніколи не підводять. 
Док – це псевдо, волонтерське. Ми знайомимося в редакції «Вечірки», куди запросили його для розмови. Отже, Ахмад Атакулієв, хірург-ортопед, 1961 року народження. 
Міцної статури, середнього зросту чоловік – про таких, певно, кажуть: ну ніби спортсмен-гирьовик. І в чорнявих очах – щось із далекої-далекої Азії, якась степів безкрайніх далечінь. І ніби щось із української доброти та щирості – так подумалося мені. Може, вловивши можливе запитання, Док повертає мене до реальності: 
– Моя мама – туркменка, а батько – китаєць. Колись ми мешкали в Туркменістані. Батько був військовим льотчиком, загинув… Я вступив до Першого Московського медінституту. Потім – навчання в Пекінському національному інституті народної медицини. Доля закинула знову до Москви, працював у клініці. А далі стежка привела до Криму, лікарська парктика у Сімеїзі. Останні три роки моя родина мешкає у Києві. У мене – двоє синів і дві доньки, внук. Ось воно… щастя (посміхається). Але ж… 
І співрозмовник на хвилинку замовкає. Бо крізь слова ніби пробивається якась невимовна печаль. Багато наших хлопців уже скалічено, загинуло. А він не усім устиг допомогти. Бувало, приїжджав на передову і зразу ж за своє, лікарське: у когось травмовано хребет – і Док тут як тут. Допомагає як може. Дрібні осколки відразу ж витягнути – це він також уміє. 
– Я дружині не зізнаюся, що інколи там, із хлопцями, без бронежилета, – відкриває він таємницю. – У «бронику» важко лікарю, бо вправність потрібна, швидкість… 
Звичайно, дружина воліла б, щоб чоловік туди рідше навідувався, усіляко оберігав себе. 
– Якщо сказав, що їду на фронт, то обговоренню в сім’ї це не підлягає, – у голосі Дока з’являються рішучі нотки. – І мої добре знають про це правило, тому не суперечать. 
Відгукнися, Боцмане! 
Ахмад Мухамедкулійович дістає мобілку, перепрошуючи за вимушену паузу в розмові. Телефонує комусь. У відповідь – тиша. Німа. 
– Ну чому ж ти слухавку не береш?! Відгукнися, друже! 
Уловивши мою цікавість, пояснює: 
– Вже кілька днів не можу додзвонитися до Боцмана, хлопця з передової. Це його псевдо. Він – із Житомира, Сергій. Завжди, завжди був на зв’язку. Хоча б усе добре було з ним. 
У його телефонній базі – з півсотні номерів наших воїнів. Серед них є і ті, з ким Док виборював свободу на Майдані, під час Революції Гідності. 
– Хотілось би торкнутися майданівської історії, – піднімаємо в розмові й такий пласт. – Які душевні струни зачепив у вас заклик громадських активістів вийти проти тоталітарного режиму? 
– Я відразу вирішив, що повинен там бути, на Майдані. У медслужбі. Кожен день до дрібниць пам’ятаю. Особливо, коли було найгарячіше, коли розстрілювали наших патріотів. Доводилося надавати і першу медичну допомогу, і, на жаль, останню… 
З багатьма майданівцями Док дружить і дотепер. Вони воюють на сході країни. А він їздить до них і в район Щастя, і в Піски, і… Словом, буває там, де найгарячіше. Він потрібен на передовій. Представляє волонтерський центр «Український Дім». 
Що просять привезти воїни? Буває, що хочуть солодощів. А цього разу попрохали Дока дістати в’яленої риби. 
– Ну хіба ж можна відмовити?! – з веселими нотками промовляє волонтер. – Іноді солдати – немов діти. Їм і там потрібно хоч трішки домашнього, цивільного. Бо жахіть вистачає. 
Наше Слово – ваше Слово 
А ще ми говоримо про інформацію. Так-так. Атакулієв киває на наше видання: 
– Газет там, в окопах, дуже не вистачає. Хороших, правдивих, цікавих. А хлопці надто люблять читати… 
І ми спільно з гостем редакції приймаємо рішення, що Док відвезе частину накладу «Вечірнього Києва» на фронт й особисто передасть воїнам. Будемо і надалі це робити з його допомогою. 
Атакулієв погодився з пропозицією «Вечірки» – щоб газета стала інформаційним, волонтерським осередком. Захист Вітчизни на сході країни – це і наш фронт. 
Тиснемо руку волонтерові й бажаємо щасливої дороги. Повертайтеся, Док! 

Коли верстався номер. Ми переживали за Атакулієва. Як дорога? Чи безперешкодно дістався передової? Вчора він відповів на телефонний дзвінок: «Все гаразд. Я – у своїх. Хлопці читають «Вечірку». Приїду – докладніше розповім…». 
 

Щодо нагороди 
Нещодавно у Київській міськраді Віталій Кличко від імені Президента України вручив Ахмаду Атакулієву орден «За мужність». 
– Звичайно, мені хотілося б, щоб усі медики, які рятують наших воїнів, були нагороджені, – промовив гість «Вечірки». – А їх там, на війні, багато. 
І тут за усіх думає. Суцільна доброта.