У Палаці дітей та юнацтва показали Силу Нескорених

Напередодні Дня захисника України в Київському Палаці дітей та юнацтва відбувся загальноміський захід «Сила Нескорених!». У гості до дітей завітали учасники антитерористичної операції на сході України, військовослужбовці Збройних Сил України, представники громадських організацій ветеранів АТО, вихованці Київського війського ліцею ім. І. Богуна та учні столичних шкіл.

Учасники свята могли взяти участь у майстер-класі «Кольорова демілітаризація» (декорування гільз), виготовити патріотичну символіку, написати листа захисникам України, допомогти сплести камуфляжну сітку на зиму, яку згодом відправлять в зону АТО, створити карту України дитячими долонями, написати листи захисникам України, подивитися виставку творчих робіт вихованців студії образотворчого мистецтва й робіт ветеранів АТО, ознайомитися з новим обмундируванням та зброєю від Національної гвардії України, Збройних сил України, Національної поліції; взяти участь у майстер-класах з рукопашного бою, радіозв’язку, параглайдингу, надання першої медичної допомоги тощо. Тут же відбувся круглий стіл з національно-патріотичного виховання.

Зі сцени зі святом Покрови та Днем захисника Вітчизни вітали зіркові гості — відома українська співачка, телеведуча, волонтер, громадський діяч Анжеліка Рудницька, народний артист України Володимир Талашко, співак-характерник Богдан Борщ і вихованці Палацу й навчальних закладів Києва.

Під час урочистостого концерту за дорученням Київського міського голови, директор Департаменту освіти і науки, молоді та спорту Олена Фіданян нагородила освітян — учасників АТО муніципальною відзнакою – медаллю «Честь. Слава. Держава» та Подяками Департаменту освіти і науки, молоді та спорту.

Серед нагороджених — і директор столичної школи № 203 Андрій Мельник, який до війни працював учителем історії, а коли повернувся додому - переміг у конкурсі й став директором школи.

— Я тепер по-новому дивлюся на історію своєї країни й докладатиму максимум зусиль, щоб виховати моїх учнів справжніми патріотами України, - каже пан Андрій.

Отримав нагороду й педагог відділу туризму, краєзнавства й патріотичного виховання Київського Палацу дітей та юнацтва Андрій Грушко.

— У мирне життя я повернувся відносно недавно, тож посмішки та майстерність наших вихованців допомогли мені відволіктися від думок про АТО. А на схід я пішов добровольцем, адже не міг сидіти вдома, коли в нашій державі відбуваються воєнні дії. Звичайно, сім'я намагалася мене утримати, дружина благала лишитися, але піти на війну було моїм обов'язком. Якби кожен чоловік подумав: “Навіщо мені це треба, адже є інші, які захистять нашу державу”, то України вже б не було, - каже Андрій Анатолійович.

Олександр Литвин, він же просто "Дядя Саша", боєць 95-ї десантної бригади залюбки поспілкувався з юними журналістами.

Дізнавшись, що на сході країни почалася війна, Олександр відразу ж пішов до військкомату. Хоча сім'я й намагала зупиняти Олександра, але він казав: "Якщо я не піду, то потім, якщо не доведи Господи, війна дійде і до нашого дому, ви ж будете питати мене чому я не пішов вас захищати. Через два тижні перебування Олександра на фронті, його шістнадцятирічна донька зателефонувала батькові й запитала: «Навіщо ти пішов на фронт? А як же ми з мамою?» На що Олександр відповів: «Чоловік має захищати свою родину, а країна – це одна велика родина!».

Дядя Саша часто згадує своїх загиблих товаришів, вони приходять до нього навіть у снах. Боєць каже, що його, напевно, ангел-охоронець врятував, адже кілька разів їхній БТР потрапляв під шквальний вогонь і доводилося часто питати себе: "Чому вони загинули, а я залишився живий?!" і відчувати навіть провину за це.

Під час бою в Пісках Олександр отримав тяжку контузію, наслідком якої стала втрата зору та нестерпний біль у голові, та найскладніший бій, вважає, тривав біля Донецького аеропорту, ще й з підбитою технікою, що ускладнювало протистояння.

Олександр з прикрістю з гіркотою каже про тих чоловіків які бояться піти захищати свою країну, для яких спокій в країні є другорядним. Про жінок на фронті відгукується позитивно, але вперше за 2 місяці війни зустрів жінку на блок-посту між Словянськом і Маріуполем (цивільна білявка на власному авто).

– Це було таким святом душі, такою радістю! – каже Олександр.

Найбільшою проблемою Олександр вважає ставлення держави й посадовців до звичайних бійців.

– Взяти хоча б у країнську військову форму.... Вона є не просто ніякою, а реально непридатною, загорається за лічені секунди. Наша форма дуже неякісна, всі ці демонстративні виступи політиків по телевізору є неправдою. Коли загорілася форма мого товариша, я тушив його, а вона спалахувала знову! Пощастило тим, кому допомогли придбати одяг сім'я або волонтери. Наприклад, я купив собі американську форму на секонд-хенді. Так роблять і інші хлопці"

Олександр переконаний, що дітям потрібно розповідати про війну, щоб вони, що відбувається насправді й кого треба поважати.

– У кожної людини є мрії, інколи вони захмарні, але у чоловіка, який воював у зоні АТО (та й на будь-якій війні) вони, здавалося для нас, елементарні, - каже чоловік з бойовими нагородами, – На фроті у мене були три найзаповітніші мріїї: лягти спати на нормальне ліжко з чистою постіллю, помитися під гарячим душем, і, вибачте, елементарно сходити в нормальний туалет. Я - дорослий чоловік, та маю багатий військовий досвід, починаючи з Рязанського повітряно-десантного училища, але я не можу уявити, для чого відправляють на фронт молодих хлопців, майже дітей, на війну після одного місяця навчання. Авжеж потім виникають серйозні проблеми як із фізичним, так і з психологічним здоров’ям. Краще піду воювати я , аби зберегти життя «зеленим» хлопчакам.

Зараз Олександр Литвин пенсіонер, але активно займається волонтерством, допомогає побратимам, які знаходяться на фронті, цікавиться архіологією часів Київської Русі.
Ми бажаємо повернутися усім бійцям АТО живими й здоровими до сімей, які їх дуже чекають!

Нагадаємо, що на стадіоні "Старт" святкували Покрову по-сімейному.