Хлопчик, якого викинули на смітник, пішов у другий клас столичної школи

«Тут або кошеня, або дитина!» 

Маленького Андрійка знайшли в сміттєвому контейнері.. Мама з донькою Валентина і Христина Лебеденки дорогою на ринок вирішили викинути сміття. Підійшовши до сміттєвого бака, Валентина Володимирівна почула, що там хтось... крекче. «Доця, йди швидше сюди! Тут або кошеня, або дитина!» - вигукнула вона, і стала обережно ворушити сміття. І раптом під ганчіркою побачила ... крихітну дитячу ручку. 

Коли немовля, яке було зовсім без одягу, дістали, личко у нього посиніло, біля рота була біла пінка.

– Може, він кулачок смоктав? – хитає головою Валентина Володимирівна, – А, може, всю ніч, бідолаха, кричав, маму кликав? Як же він не замерз? Та, осіння ніч, була холодною, градусів 10 тепла. Як же він не потрапив під ківш сміттєвоза, який ось-ось повинен був приїхати? 

Потім немовля привезли до лікарні. Воно виявилося недоношеним, вагою 2 кілограми 100 грамів. Температура тіла маляти впала до 33 градусів. У нього почалося запалення легенів. 

Незабаром до обласної лікарні з памперсами, пелюшками та подарунками примчала Христина, «хрещена» малюка, яка разом з мамою знайшла немовля. «Мама, я його всиновлю!» – повторювала дівчина. «Куди ти поспішаєш, у тебе ще немає своєї сім'ї і дітей. У тебе що, останній шанс? Є люди, які більше потребують такої радості», – відповідала Валентина Володимирівна. 

Лікарню, де за життя Андрійка боролися медики, атакували газетярі та телевізійники. «Та що ви все ходите! – спересердя сказала журналістам одна лікар. - Не треба про нього писати. Він все одно не жилець! У нього хворе серце». 

Дитину продовжили рятувати 

Тоді, восени 2007 року, сенсаційні репортажі журналістів в місцевих та центральних ЗМІ про голе немовля, яке вижило після холодної ночі на смітнику зробили свою справу. 

Обстеживши хлопчика, фахівці столичного Науково-практичного медичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії негайно призначили йому операцію. Адже аномалію аорти, на яку страждала дитина, потрібно оперувати до року, а в критичних випадках - в перші дні життя. 

Андрійка оперував відомий столичний кардіохірург Ілля Ємець. «Тепер дитина здорова. І зможе навіть грати у футбол!» – сказав він після операції. 

Столичні соціальні служби почали підшукувати малюкові сім'ю. І хоч серце хлопчика прооперували, незабаром у нього виявилися інші вади розвитку. Влаштувати долю хворої дитини не так легко. Проте, служби зателефонували сім'ї Ірини та Івана Котубей. 

У подружжя архітекторів Котубей троє прекрасних дітей, однокімнатна квартира в Києві і Боже повелыння усиновити дитину. Одну дитину, здорову, вони вже доглядали, але їхні серця «нічого не відчули». Після чергового дзвінка служби батьки поїхали знайомитися з Андрійком … 

– Пам'ятаю, коли їхали до «Охматдиту», де знаходився на той час Андрійко, я сказала: «Господи! Не хочу вибирати. Не можу сама вибрати. Я підставляю свої руки. Якщо Ти нам даєш це дитя, нехай воно нам просто сподобається ... », -- розповідає Ірина Котубей. 

– Але як тільки медсестра винесла дитину, і я побачив його руденьку потилицю, я зрозумів: це мій син! .. - згадує Іван Котубей. 

– Коли взяла малюка на руки, його погляд ніби питав: «Ти це серйозно? Ти й справді хочеш мене взяти? Ти не залишиш мене?», -- пригадує Ірина.-- Андрійка ми привезли до нашої однокімнатної квартири у Києві, де вже жила наша велика сім,я. У цей час якраз завершувалися останні приготування до переїзду. Заради сина ми зняли трикімнатну квартиру і переїхали туди всією сім'єю. 

Андрійко добре їв, спокійно спав, був дуже рухливим, в 11 місяців пішов. У нього ліва ніжка на півтора-два сантиметри була коротша за праву. Але коли в півроку ми пішли до лікаря, щоб перевірити суглоби, той запитав: «А де вкорочення ніжки? Я його не бачу! ». Виходить, воно пройшло - адже ми молилися. Були ще антитіла гепатиту С. Аналіз, який ми зробили через рік, показав, що їх теж немає! 

Синок народився з генетичною аномалією – синдромом Холта-Орама. Пальчики на його руці коротші і не функціонують, оскільки весь час стиснуті. Але, незважаючи на це, Андрійко вже в рік був дуже чіпкий. Спритно підіймався на будь-яку драбинку, збирав конструктор ... Син дуже довго не говорив, почав розмовляти тільки в два з половиною рочки. Зараз це доброзичлива, дуже контактна, трохи наївна і дуже спритна дитина. Незважаючи на те, що його ліва ручка не працює, тільки один великий пальчик, цього було достатньо, щоб навчитися плавати, їздити на велосипеді, залазити на дерева, допомагати по господарству. Мої діти його дуже люблять. «Мамо, і як тільки раніше ми жили без Андрюхи?» - дивуються вони. 

Батькам однокласників розповіла історію сина 

Сьогодні про дивом врятованого хлопчика, життя якого стурбувало сотні людей, мало хто згадує. Діти Іри вже виросли. Старша, 19-річна Леся, перейшла на 3 курс факультету журналістики київського університету імені Грінченка, вона відома як автор філософських казок, 16-річний Назар перейшов до 11 класу, 12-річна Поліна теж школярка. Вони як і раніше, ось уже 7 років орендують трикімнатну квартиру, здаючи свою однокімнатну. Влітку живуть на дачі, де харчуються зі свого городу. Сім'я з шести чоловік мріяла про мікроавтобус, але події, що сталися в Україні останніми роками, внесли корективи в їхнє життя. Нещодавно глава сімейства втратив роботу, перебивається випадковими заробітками. У родині дітям вистачає тільки на найнеобхідніше. На море цього літа з'їздити вони не змогли. 

Оскільки Андрія усиновили, а не взяли під опіку, регулярних солідних державних виплат на дитину вони не отримують, тільки пенсію сина по інвалідності. Проте, Іра вірить: життя у них налагодиться. «Головне: ми Людину врятували!» -- говорить вона. 

– В якому класі зараз Андрійко? – запитую у мами. 

-- Вже у другому. Синок трохи уповільнено сприймає навчальний матеріал, у нього не дуже хороша пам'ять, великих зусиль мені коштувало вивчити з ним літери. Тому він пішов в школу пізніше, майже у 8 років. На батьківських зборах я попросила слова і розповіла історію свого сина. Сказала, що є такий хлопчик Андрій, він інвалід, деякі речі йому робити важко. Попросила дорослих пояснити своїм дітям, що Андрійка не можна хапати за хвору ручку, що до таких, як він дітям, потрібно ставитися з терпінням, увагою і співчуттям. 

Я рада, що зробила цей крок і що батьки мене підтримали. За рік мій хлопчик жодного разу не прийшов зі школи в сльозах, жодного разу його ніхто не образив. Навпаки, діти завжди кидалися йому допомагати, навіть коли не було потрібно. Поки є труднощі з навчанням сина. Але завдяки нашій прекрасній вчительці за перший рік він навчився читати, і я сподіваюся, що головні успіхи у нього ще попереду. 

– Ви розповідали синові історію його появи на світ? 

– Він знає, що прийомний, проте деякі подробиці ми не відкривали. Про цю історію так спочатку багато писали і говорили, що немає сенсу щось приховувати. Так ми б, у будь-якому випадку, не стали. Ми вирішили не замовчувати цю історію ні від суспільства, ні від Андрійка. Такі огидні нелюдські вчинки замовчувати не можна. Ми навчимо сина жити зі своєю історією, з цією правдою, щоб зробити його сильнішим, щоб він був озброєним і міг сказати: «Так, моє життя почалося не дуже добре. Але моя історія закінчилася найкращим чином. Адже я міг загинути або залишитися в дитбудинку ... ». Сподіваюся, наше успішне усиновлення стане прикладом іншим сім'ям, які побоюються всиновлювати знайд з невідомим минулим… 

Нагадаємо, що у київському спортклубі відмовилися обслуговувати хлопчика, батьки якого - інваліди.