«Давні печатки — свідки безперервності української історії»: в гостях у колекціонера Олексія Шереметьєва

Після публікації інтерв’ю про давні герби Київщини та Києва, ми планували продовжити розмову про символіку і домовилися про зустріч із відомим колекціонером — Олексієм Шереметьєвим. Оскільки саме в його колекціях є підтверджувальні артефакти.

Олексія Шереметьєва часто помилково асоціюють із російськими «Шереметєвими», але це не так.

«Мої батьки — родом із Житомирщини, там навіть були Шереметьєвські хутори, — зауважує наш співрозмовник під час знайомства. — Я не маю абсолютно жодного російського походження. І, попри те, що мене пов’язують із московський аеропортом (сміється, — ред.), мені нічого соромитися».

У професійних колах, та й не тільки, він не потребує представлення. Свого часу дитяче захоплення історією пану Олексію вдалося успішно перетворити у професійне колекціонування.

Останні 15 років він цікавиться сфрагістикою — наукою про печатки. І сьогодні у його колекціях понад 10 тисяч артефактів, які охоплюють 1000-ліття історії й проливають світло навіть на ті відрізки нашого минулого, які називають «темними віками».

Нам вдалося побувати усередині Музею Шереметьєвих, який під одним дахом у Києві зібрав унікальні експонати та відомих істориків. Тут зустрічаємо знаного геральдиста Олега Однороженка, гербового художника і «головного художника ЗСУ» Олексія Руденка, який нам провів екскурсію. Працює з архівами й історик архітектури — Катерина Липа. При музеї діє окремий Інститут спеціальних історичних дисциплін, який, як дізнаємося, й об’єднує фахівців.

Про що розповідають печатки, чому їх називають «паспортом держави», як виглядає печатка, якою користувалися чотири гетьмани та, зрештою, які виклики приватного колекціонування під час війни, — в інтерв’ю «Вечірнього Києва» зі співзасновником музею, Олексієм Шереметьєвим.

«ПЕЧАТКИ — ЦЕ ЯК ГРА У ПАЗЛИ»

— Пане Олексію, вітаю! Дякуємо, що погодилися на цю розмову. Ми спілкуємося на фоні артефактів, які є прямими доказами української державності. А з чого все починалося?

— Мені 52 роки, з них — 45 я біля колекціонування.

— Тобто, з семи років?

— Можливо, навіть більше. Мої батьки робили першу виставку «Золота комора» у 1969-ому році, у теперішньому Музеї коштовностей України на території Лаври. Першу ікону на мій день народження подарував кінорежисер Параджанов. Тому я себе з дитинства десь асоціював з історією та з колекціонуванням. Це були різні етапи, різні формати.

Був період, коли я колекціонував експонати військової історії. І у мене працював потужний музей у Севастополі, який після анексії Криму, на превеликий жаль, «віджали». Це був масштабний музейний проєкт світового рівня, присвячений Кримській війні. Але зараз він на окупованій території. Тимчасово — підкреслю.

Сфрагістикою я займаюся майже 15 років. Свого часу на цьому зосередився, і сьогодні це без перебільшення важлива частина мого життя.

— Про що можуть розповісти печатки?

— Печатки — це як дитяча гра у пазли. Вони допомагають нам зрозуміти тяглість всього історичного процесу. Ми не розглядаємо окремо тільки печатки, до прикладу, 16-го чи 15-го століть. Ні. Ми підходимо комплексно, охоплюємо різні періоди і формуємо уявлення про наше минуле.

Наприклад, були століття, які називали «темними віками». Вважалося так: була Київська Русь, а потім вже аж козаччина. Важливий — 400-літній період — випадав з історичного контексту через брак джерел. Водночас збереглися сотні печаток — і вони є в нас у колекціях — які допомагають вивчати ці «темні віки».

Печатки дають нам шанс поглянути на нашу історію під незвичним кутом, заглибитися у структуру влади, війська, відчути політичні аспекти.

Ось, наприклад, печатка, яка належала гетьману Івану Скоропадського. Датується вона 1708 роком. Унікальна тим, що виконана у надзвичайній бароковій формі. Під час її виготовлення орієнтувалися на печатку Мазепи, але оскільки печатки Мазепи на той час не було, то її виготовили таки не зовсім «правильно». І коли у 1715 році повернулася мазепинська печатка, то печатку Скоропадського замінили на майже точну копію печатки часів Мазепи.

Про що це нам говорить? Тобто старшина з одного боку декларувала, що вона не підтримує Мазепу, а з іншого — на рівні ось таких знакових речей — апелювала до мазепинських традицій: зберігали його портрети, відновлювали іконографію мазепинської печатки і так далі.

— І це лише один з прикладів, коли на основі печатки можна зорієнтуватися у певному періоді…

— Так. Або ось — печатка останнього кошового отамана, який прожив у трьох століттях, — Петра Калнишевського. Це 1763-й рік (ФОТО В ГАЛЕРЕЇ НИЖЧЕ)

А ось ця печатка, наприклад, існувала у 1648 році і належала Богданові Хмельницькому. Нею завіряли документи періоду Національно-визвольної війни (Козацької революції).

Ще одна датується 1654 роком, Переяславська рада. Нею користувалися чотири гетьмани: Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький і Павло Тетеря. І це все наша історія.

Ще показую печатку із княжим гербом Івана Мазепи. У 1707 Мазепі був даний княжий титул князя Священної Римської імперії. І там видно князівську корону і цей гетьманський герб. До речі, під час розкопок у Батурині кілька років тому знайшли такі ж самі зображення герба з князівською короною.

А ось печатка Кодацької паланки. На сучасний лад — це область, яка була в складі Війська Запорізького Низового. Кодак — це частина сучасного Дніпра. І на основі цієї печатки зроблений, до слова, сучасний герб міста Дніпра.

У 2017-ому році Укрпошта навіть присвятила серію марок козацьким печаткам, використали атрибути Калнишевського та Козацької паланки.

— В кінці серпня частина вашої колекції представлена на виставці «Знак на щиті». Я була на відкритті. Вражає. Для багатьох експонати такого рівня — часів Володимира Великого, Святослава, УНР — стали відкриттям. Розкажіть про них.

— Колекція печаток УНР — це та частина артефактів, якою я надзвичайно пишаюся. Вдалося зібрати печатки від 17-го до 21-го років минулого століття. Вона презентує історію державотворення модерної держави. От, наприклад, гетьман Павло Скоропадський за неповних дев’ять місяців свого правління намагався вибудувати державний устрій на високому рівні. І його кроки сьогодні коментують ці печатки.

Також, оскільки виставка присвячена тризубу, історія якого простежується у монетах Володимира, вірчих знаках Святослава Хороброго, які є в колекціях Музею, ми передали і ці артефакти на експозицію. Вони допомагають зрозуміти, чому тризуб повернули в ужиток після майже 900-літньої перерви, в часи УНР.

ЯК ЗБИРАЮТЬ КОЛЕКЦІЇ

— Розкажіть, як формуються колекції. До прикладу, колекцію революційних 1917-1921 рр.?

— У радянські часи такі речі якщо й були у музеях, то зберігалися у спецфондах. Багато атрибутів таємно були на руках у нащадків.

— У нащадків ключових діячів визвольних змагань?

— Так. І десь таємно лежали. Щось знаходили на горищах, також у приватних руках. Якась частина вціліла у сховках, і її знайшли тільки в останні 10-20 років.

І тут головний виклик полягав у тому, щоб зібрати це все до купи і сформувати цілісну картину. Нині скажу, що нам таки це вдалося. Чому це важливо? Тому що через ці печатки видно, що ця державність була справжньою. Були і найвищі державні печатки, і ціла система міністерств та відомств. Окремо також збереглися печатки органів місцевої влади, військові печатки — від передових частин до всіх тилових підрозділів.

Для багатьох стало відкриттям, що велика й мала державні печатки УНР існували й уціліли. Хоч вважалося, що автор Василь Кричевський тільки виконав їхні ескізи, а до виготовлення матриць начебто діло не дійшло, бо завадив гетьманський переворот. Насправді обидві печатки таки були й вони представлені у нашій колекції.

— Часто натрапляєте на копії, які видають за оригінал?

— За весь час у мене був тільки один такий випадок. Хоч мені не раз закидали позаочі, що он, мовляв, Шереметьєв, приватний колекціонер, звідки в нього можуть бути такі раритети. Мабуть, це все копії… Відповім так. По-перше, досвід і цікавість історією не дозволяють мені помилятися. По-друге, мені пощастило мати професійну команду, яка працює при музеї. Проводяться цілі науково-дослідні роботи, експертизи. І це насправді дуже прискіпливий процес. Також музей дає можливість науковцям вже пізніше опрацьовувати ці колекції, писати на їхній основі наукові статті. Тобто, це не одноосібне рішення.

— З якою печаткою у вас найбільше пов’язано емоцій?

— Якось на одному з аукціонів мені з-під рук вихопили печатку Івана Виговського. Я себе відчував рибою, викинутою на берег, втратив смак життя. Три роки мені знадобилося для того, щоб переконати власника продати її мені. До речі, у десятки разів дорожче, ніж він її купив. Я знав, що вона повинна бути у мене, і не тому, що це якесь діло принципу. А тому, що вона була тим умовним «пазлом», якого не вистачало для повноти.

Для багатьох ця історія не буде зрозумілою. Але я цим живу і отримую задоволення від того, що роблю.

«КОЛИСЬ ЦЕ ПЕРЕЙДЕ У ВЛАСНІСТЬ ДЕРЖАВИ»

— У 2013 році ви презентували експозицію «1000 років української печатки». Рівно через 10 років в нас відбулося повномасштабне вторгнення з основним наративом, що українська державність — це міф. Чи зросло у часи великої війни зацікавленість з боку українців до свого минулого?

— Безумовно. Історія — це теж зброя, якби це банально не звучало. Бо ти знаєш, що ти захищаєш. Насправді тоді, у 2013-ому, ми обрали дещо провокативну назву для виставки. Мені казали, мовляв, навіщо ти це робиш, Україна при незалежності 22 роки лише. Але ми це не хотіли слухати. Розподілили виставку на кілька періодів — від Київської Русі до визвольних змагань. Головний мотив був такий: ми є спадкоємцями цієї історії. Це наше, цього не змінити.

Сьогодні я відчуваю вже інший рівень зацікавленості до свого з боку українців і мене це дуже тішить. Наша сторінка у фейсбуці інколи приносить до чверті мільйона переглядів у місяць, нам пишуть, цікавляться. Це дуже важливо, як на мене.

— До речі, про велику війну. Знаю, що ви релокували частину колекції на західну Україну. Розкажіть про це.

— У мене дуже сумний досвід 2014 року, коли «зелені чоловічки» зайшли в Крим. Тоді я встиг вивезти лише одну виставку. Ще одна виставка у Севастополі залишилися. Мені просто не дали її забрати.

Тому, коли слухав звернення Путіна по ТБ, відчував: це стосується і мене. Тому що він зухвало заявляв, що в України немає історії. І я як людина, яка знає, що в нас ця історія, і я можу її довести, відчував відповідальність це захистити. Тому прийняв рішення забрати зі столиці.

— Чула думки, чому такі артефакти, фундаментальні, можна сказати, — у приватних колекціях. У вас часто про це запитують?

— Воно завжди йде десь поруч. Це прописна істина, але основа всіх державних музеїв — це приватні колекції: Музеї Ханенків, Музей Терещенків… Якби не було приватної ініціативи, то не знаю, що взагалі було б.

Чому це у приватних руках? Мабуть, тому, що ніхто собі не ставив таке завдання на державному рівні. Але я в жодному випадку не маю на меті конкурувати із державними музеями. Ми робимо одну, велику, справу. І свою роль у нашій співпраці я давно визначив: маю допомагати. Наголошу, що я також не монетизую колекцію.

— Яке майбутнє колекцій Музею Шереметьєвих?

— Маю надію, що все те, що мені вдалося зібрати, все одно колись опиниться у державній власності. І житиме далі… Але я хочу бути впевненим, що наша держава зможе потурбуватися про цю колекцію так, як це роблю я. І що ця колекція не буде розпорошена. Бо я знаю історію кожної печатки, кожну з них я пропускав через себе.

В одному з інтерв’ю колись розповідав, що мрію про те, щоб в нас був Музей української державності, який зібрав би під одним дахом, з усіма мультимедійними можливостями, усю нашу сфрагістичну спадщину. Продемонструвати 1000 років української історії з допомогою печаток — такого у світі ніде немає. А ми б змогли! Сподіваюся колись вдасться.

геральдист, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського НАН України, заступник командира 1 Самохідного артилерійського дивізіону 67 ОМБр:

— Від часів Київської Русі збереглися поодинокі документи, натомість печаток — тисячі. Вони з розлогими написами, із зображеннями князів, з багатою іконографією. І свідчать не просто про мистецький світ Київської Русі, про грамотність — бо багато з них виконані грецькою мовою і виконані досконало — а й вказують, що у нас була розвинута письмова культура. Бо всі ці печатки існували при документах. У Музеї Шереметьєвих зберігається близько 2500 тисяч печаток з того періоду. І це один з найбільших, існуючих у світі комплексів.

Наступний період — так звана Галицько-Волинська держава, Руське Королівство або «темні віки». Охоплюють 100 років після монгольської навали. Так от, з цього періоду практично немає ні літописів (Галицько-Волинський літопис охоплює тільки невеликий період після монгольської навали), актових документів — лічені одиниці. При цьому у Музеї Шереметьєвих є сотні печаток, які знову ж таки прочиняють завісу на історію цих «темних віків».

Далі починається Велике князівство Литовське, яке помилково також називають «темними віками». Хоча насправді з 15 століття, з першої половини 16 століття до нас дійшла величезна кількість і документів, і печаток. І там можна побачити, на якому довершеному рівні була культура. Бо навіть дрібні урядовці мали свої печатки: з написом, зі своїм гербом. І таких в музеї понад 1000. Усі вони показують, що це не «темні віки», а період, який був наповнений сенсами, життям, постатями.

Далі — козацький період, яскрава сторінка в українській історії, яка дуже добре ілюстрована печатками. Імперська доба 19 ст. — і з цього періоду до наших днів дійшло чимало атрибутів, які показують, що попри на імперську уніфікацію все одно відбувалися якісь процеси, які намагалися затримати українську ідентичність. Збереглися навіть україномовні печатки.

І нарешті — доба визвольних змагань. В Україні це найбільша колекція печаток часів УНР, Української держави, а потім знову УНР. Зараз 170 печаток того періоду презентовані на виставці «Знак на щиті». Колекція показує, наскільки за ці три роки визвольних змагань було багато зроблено. Там є печатки унікального мистецького рівня, і їх можна порівняти із печатками Польщі, країн Балтії, Чехословаччини, Угорщини. І українські суттєво кращі. Над ними працювали Федір Кричевський, Георгій Нарбут — це стовпи того рівня.

Є також у Музеї печатки міжвоєнного періоду, Другої світової війни, других визвольних змагань — як це називають у літературі. Є печатки ОУН, печатки відновленої Української держави 41-го року. Це все показує тяглість української історії і традиції.

З важливого: печатки — доказ того, що Україна не просто інтегрована у європейський простір, вона його формувала.

Олена ПЕТРИШИН, фото Борис КОРПУСЕНКО для «Вечірній Київ»