Наталія Сумська про «Незрівнянну» та роботу в театрі

– Що стало приводом до постановки «Незрівнянної»?

– Мій день народження. Укотре переконуюся, що об’єднати особисте свято з професійною роботою дуже важко. Це лише геній мого чоловіка Анатолія Хостікоєва міг на це спромогтися: в обидва ювілеї він робив бенефіс на сцені. На мій день народження, у квітні, ми ще продовжували репетиції, і сама прем’єра перенеслася на червень. Адже хочемо, щоб глядач отримав цілісну хорошу виставу… Зараз я виходитиму в костюмах неперевершеної художниці Наталії Рудюк. А над оформленням працював наш відомий київський режисер і художник Сергій Маслобойщиков.

– Яка головна тема вистави?

– Тема акторства, присутність себе в мистецтві, погляд на себе збоку. Приводом для цього є історія конкретної особистості – жінки Флоренс Фостер Дженкінс, яка була надзвичайно смілива у своїх проявах, але недосконала у таланті. Тут ми шукали таку формулу, щоб не набриднути глядачеві з цією одноманітністю її виконання, за яке її все ж таки шанували. У виставі є такий момент. Моя героїня звертається до персонажа, якого грає Анатолій Хостікоєв: «Я й не знала, що ти граєш на саксофоні». А він відповідає: «Я й сам не знав, доки не спробував». Отже, треба сміливо пробувати.

– Як цей матеріал потрапив до вас?

– Наша приятелька перекладачка Ольга Кам’яна переслала мені цю п’єсу, яка тоді йшла у польському театрі. Вона відлежувалася кілька років і нині стала актуальною. В Україні вистава ще не йшла. А в Голлівуді нещодавно відбулася прем’єра фільму «Флоренс Фостер Дженкінс» із Меріл Стріп у головній ролі. Ця тема захоплює людей, бо всі хочуть бачити себе в мистецьких проявах. 

– Чим вам близька героїня? 

–Я шукала, як її зіграти. Анатолій Хостікоєв каже – а це ти ж, власне, і є. Бо ти все життя мріяла виступити в музичному амплуа. Складнощі були в тому, щоб передати нюанси, виконувати арію навмисно неправильно: не так, як прийнято, а з викрутасами.

– Перед вами теж колись майоріла музична кар’єра. Не жалкуєте, що пішли у театр?

– Людина сама обирає собі шлях. Колись я хотіла співати у чудовому жіночому ансамблі «Мрія». У середині 1970-х років була навіть на їх репетиціях. Це дійсно унікальне сузір’я жіночих голосів, що мене заполонило. Я так хотіла виступати... Але повернулася до цього через багато років і в іншому прояві. У виставі є фраза – «Флоренс – це приклад для тих, хто мріяв, та не смів». Адже вона знайшла сміливість вийти до глядача.

– Режисером вистави є ваш чоловік. Він грає і одного з героїв, так само як і ваш син В’ячеслав. Як працюється у сімейному колі?

– Хто ж краще мене відчує, як не мій близький рідний партнер, з яким ми пліч-о-пліч зробили багато, на мою думку, хороших вистав. Люди їх люблять. Моя героїня каже: «Як я люблю оплески, мені здається, шанувальники хочуть пригорнути мене до серця. І цієї миті я розквітаю як квітка»… У Славка дебют був іще у п’ять років, він виходив на сцену і в більш старшому віці. Для нього сцена – рідна стихія. Сьогодні, у молодецькі роки, він грає у виставі «Сеньйор із вищого світу». А тут – піаніста Косме Макмуна. Також цю роль виконує нащадок іще однієї великої мистецької родини, син відомого київського театрального режисера Олександр Бегма.

– Події вистави відбуваються під час Другої світової війни. Чи проводите якісь паралелі із сьогоденням?

– Так, нажаль, історія війн повторюється. Ми говоримо про період, коли американці допомагали європейцям урятувати континент. І зараз такий самий час. Усе одно митцям потрібно працювати, виходити на кін, розраджувати серця глядачів.

– У вашому театрі працює кілька сімейних династій. Які секрети передаються з покоління в покоління?

– Це справжнє театральне єство, коли людина з діда-прадіда знає, що таке театр. Як долати тяжкі хвилини, як сприймати успіх, як подати себе глядачеві. Як взагалі сприймати себе нинішнього на сцені, що проголошувати, який підтекст давати публіці, коли говоримо словами історичних особистостей. Звісно, це мрія батьків, аби діти продовжували їхній шлях. Я така щаслива, що працюю в театрі. Артисти підвищують духовність глядачів – я себе зараховую до таких артистів, це одне з моїх мистецьких завдань.

– Разом із Богданом Бенюком і Анатолієм Хостікоєвим ви також граєте у виставах театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв». Чим відрізняється робота в театрі й у компанії?

– У антрепризі, незалежній виставі, ми маємо дбати геть про все самі: замовля- ти костюми, декорації, десь їх зберігати. А в рідному театрі для нас створено комфорт, це рідний дім, стріха над головою, величезні цехи, що працюють з нами. Можна порівняти цей театр із величезним кораблем. Але настають часи, коли й іншим акторам потрібно вийти на кін, а в цей час ми можемо зробити щось корисне. І здійснюємо це в незалежному театрі. Душа працює все одно, і мрії не зупинити…

– Чого нині, на вашу думку, потребує український театр?

– Це окрема дискусія. Однак над театром нависає велика і страшна проблема. Влада робить украй хибний крок. Не знаючи, як працює театр, народні депутати запропонували законопроект про контрактну систему. Національні театри не можуть використати цю ідею, бо вона загрожує їх знищенню. Немає критеріїв, як це випрацювати. 100 років гряде нашому національному театру імені Франка, він уже вживав і запроваджував певні системи вдосконалення існування колективу, винагород. Зненацька взяти й рубонути все це – ніхто ж не буде працювати.

– Ви так натхненно розповідаєте про театр. Чи є змога відпочивати?

– Звісно, нам, як і всім людям, потрібен відпочинок. Найкращий – там, де природа. І тут теж проблема, яка мені болить: довкілля, як воно загиджується. І виходу немає. Вдіяти нічого не можемо, бо все залежить від конкретних «піджаків». Мене не хвилює лише моє існування, мене хвилює Україна, те, як житимуть наші нащадки.

– А що вам хотілося б поліпшити у Києві?

– Візьмемо хоча б пересування. Так багато бачимо на власні очі, як не в тих місцях переробляються вулиці. Той же бульвар Шевченка – чому його так терміново було робити? Адже є й багато інших магістралей – та ж Кирилівська, Глибочицька, де дороги пощерблені, перериті. І ніхто про них не дбає, руки не доходять. Київ не такий вже й великий. Може, не так потрібно біля цирку наводити «глянець», а зазирнути на два квартали вглиб, де є страшні ями. Шкода! Київ мені рідний. І дуже важливо зберегти все те дороге і красиве в місті. Думати не лише про своє, а про майбутнє, те, що ми передамо своїм нащадкам. Аби нинішні випускники не залишали Київ, а жили тут, любили своє місто, і, звісно, приходили до нашого театру.

Інтерв’ю було надруковане в номері «Вечірнього Києва» від 30 червня 2016 року.

Фото Валерії ЛАНДАР