Останній Герой читає книги і не скаржиться на життя

СИН ВОРОГА НАРОДУ

Ту страшну ніч підліток Володя запам’ятав на все своє довге життя. До їхньої квартири ввірвалися шість дужих чоловіків у шкірянках та з пістолетами і, скрутивши руки сонному батькові, стали звинувачувати його в шпигунстві на користь поляків. Як з`ясувалося, причиною того була його сестра, одружена з поляком і жила в Варшаві… Так Володя став «сином ворога народу». Їхню сім`ю вигнали з квартири на вулиці Дігтярівській, тож їм із мамою та сестрою довелося оселитися в маленькій кімнатці бабусі, у якої мешкало ще п’ятеро «квартирантів». Коли ж восени він пішов у свою школу, директор прямо сказав, що йому тут не місце і порадив іти в ремісниче училище при заводі «Більшовик». Тут його прийняли як сина – робітники підтримували морально і допомагали фізично. Проте трудова школа тривала недовго – розпочалася війна…

Одного разу Володя зійшов із трамвая, яким приїхав на роботу, і завмер, злякано дивлячись на небо. Там він нарахував 27(!) бомбардувальників з фашистськими хрестами, які летіли у напрямку 43-го авіазаводу. Зенітки на даху кіностудії імені Довженка на них зовсім не реагували – обслуга з переляку просто розбіглася, тож вони безнаказано розбомбили завод…

Згодом робітників «Більшовика», серед яких був і Володя, послали в район Голосіївського лісу копати протитанкові рови для захисту столиці від фашистів. Тут вони два тижні зводили оборонні рубежі. Працювали зранку допізна (вночі не можна було присвічувати, тому що могли бомбити) без перепочинку, до крові натираючи держаками долоні. Ночували прямо під деревами – не було ніяких палаток чи навіть матраців. Харчувалися кашами, приготовленими польовими кухнями. І все це – під завивання ворожої авіації, яка могла будь-якої миті скинути бомби. Проте замість них фашисти скидали листівки, зміст яких він пам’ятає і досі: «Дамочки, не копайте ямочки, всеравно наши таночки перепрыгнут ваши ямочки». 

Зрештою, так воно і сталося. Тільки значно трагічніше. Як свідчать архіви тих часів, у середині вересня 1941 року після тривалих жорстоких боїв 1-а танкова армія гітлерівців форсувала Дніпро біля Кременчука і почала просуватись на північ для з’єднання з частинами 2-ї армії, яка наступала з півдня. Командування Південно-Західного фронту просило Ставку Верховного Головнокомандування дозволити відвести війська з Київського укріпрайону, проте його дали вже після того, як 15 вересня дві фашистських танкових армії з’єднались у районі Лохвиці, в результаті чого, за даними, опублікованими в 1993 р. Генеральним штабом Збройних Сил РФ, було понад 700 тисяч убитих та полонених – у тому числі загинули командуючий фронтом генерал-полковник М. П. Кирпонос, начальник штабу генерал-майор В. І. Тупиков, член Військової ради М. О. Бурмистенко. Втратили понад 1760 тисяч одиниць вогнепальної зброї, 411 танків і САУ, 28 419 гармат і мінометів, 343 бойових літаки.. 21 вересня радянські війська залишили Київ. Хоча своїм подвигом мужні захисники затримали наступ фашистських полчищ на Київському напрямку на два з половиною місяці, що дало змогу евакуювати промисловість і матеріальні ресурси. Вивезли й завод «Більшовик», на якому трудився Володя Полупанов…

Тиняючись без роботи, він якось насмілився піти в залишену напризволяще Лук`янівську тюрму, щоб пошукати там свого дядька Юзика, якого НКВС арештував начебто за погане світломаскування. Від побаченого жахіття хлопець мало не втратив розум! На території валялися сотні розстріляних в’язнів, серед яких годі було когось упізнати. Про це хлопчак і розповів рідним…

ФАРТОВИЙ САПЕР

Перших фашистів він побачив у вересні – вони їхали розбитим возом і були якимись жалюгідними. Але незабаром у район Лук`янівки набилося стільки потужної техніки, що Володя справді зрозумів жалюгідність їхніх «ямочок». А згодом він став свідком жахливих подій у Бабиному Яру. Вони з хлопцями працювали неподалік на фашистській кухні і чули численні кулеметні черги, що доносилися з яру. Та якось, їдучи за водою, побачили величезні купи одягу і багато зовсім голих людей, котрих стали розстрілювати есесівці. То було жахливе видовище, яке й зараз він не може згадувати без сліз!..

Окупацію сім`я Полупанових пережила хоч і в злиднях та голоді, але відносно спокійно. А коли наші війська в 1943 році звільнили Київ, то до них прийшов посильний із військкомату і вручив 19-літньому Володимиру повістку. Його послали на курси саперів при 126-й Горлівській двічі червонопрапорній ордена Суворова піхотній дивізії. Тут обмундирували в американські «ботинки» з обмотками, яким він і досі вдячний, адже пізніше на фронті в Литві одного разу одягнув замість них валянки, то натер ноги до крові. Добре, що бабуся, в якої вони квартирували, порадила довгенько потримати їх у льодяній воді, а потім добряче розтерти сукниною – так і врятувався. А ще його на початку служби одягли в поношену прострілену гімнастерку, з чого кепкували однополчани, мовляв, вдруге куля не влучить – він і справді три роки провоював без поранень. Теорію Полупанов учив старанно, а ще ретельніше проходив практичні заняття на розмінуванні сіл, доріг та мостів Київщини. Розумів, що від його навиків залежить життя. У цьому згодом переконався на прикладі сапера-побратима. Він необережно повівся з протитанковою міною, яка вибухнула і рознесла тіло бійця так, що на місці знайшли тільки шматочок хребта. Володимира при цьому контузило…

До речі, він теж одного разу ледве не загинув. Якось уночі його послали супроводжувати групу розвідників, які йшли за «язиком». А оскільки жодних міношукачів тоді не було – прохід перевіряли щупом, то вже неподалік від фашистських окопів сапер відчув, як під ногою щось підозріло хруснуло. «Стрибуча міна!» - блискавкою пронизало мозок, і він миттю впав на місце, звідки вона підплигнула. Спрацював навіть не інстинкт самозбереження, а зазубрена теорія, яка вимагала таких дій. Він чомусь увесь час на війні думав про цю фашистську заразу і от «спіймав» - добре, що лише штанину на «п’ятій точці» пробило. Бійці теж встигли упасти, і жоден не постраждав. Проте операцію довелося проводити наступної ночі. На цей раз вони взяли трьох «язиків», за що сапер отримав медаль «За відвагу». 

Звання ж Героя Радянського Союзу та Золотої зірки сержант Полупанов був удостоєний уже насамкінець війни за штурм Кенігсберського доту № 5. Уночі він разом із розвідниками переплив у льодяній воді глибокий канал і висадився на бетонний уступ, який виявився входом у цю оборонну споруду. Тут сапер провів розмінування, а згодом довелося й брати участь у запеклому бою в бетонних підземеллях. У результаті його невелика група наших бійців змусила капітулювати значно переважаючого ворога. Високу нагороду йому вручав генерал зі штабу округу в районі польсько-німецького кордону, звідки почалася друга світова війна – тут її й закінчив Володимир Полупанов…

ПОЧАВ З ЛОПАТОЮ, ЗАКІНЧИВ З ЛІТАКОМИ

Проте з військовою справою він не розпрощався – послуживши деякий час у піхоті, закінчив льотні курси, а згодом і військову академію. Був інженером авіаполку в Ростові на Дону, потім на прохання дружини до міністра оброни про те, що їй потрібна допомога чоловіка у вихованні двох малолітніх дітей, його перевели до нашої столиці на підземний командний пункт київського корпусу протиповітряної оборони - у підпорядкування маршала авіації, тричі Героя Радянського Союзу Олександра Покришкіна, де він згодом дослужив до командира полку повітряної армії і звільнився в запас у званні генерал-майора авіації…

- Бачите, я починав захищати Київ із лопатою, а закінчив – із літаками, - пожартував Володимир Костянтинович при нашій недавній зустрічі.

91-літній господар привітно прийняв мене в хорошій, обставленій чотирьохкімнатній квартирі на лівому березі Дніпра, в будинку, де мешкає і його донька. Як розповів господар, після демобілізації йому, як Герою Радянського Союзу, дали трикімнатну на Хрещатику, яку він згодом продав і купив тут дві. На жаль, сину довго пожити не довелося. Він також був військовим, упав із машини, вдарився головою. У результаті чого утворилася пухлина і він помер, залишивши дружину і дитину. В своєму поважному віці наш Герой ще досить активний, читає книги, на життя не скаржиться, адже отримує хорошу пенсію, має пільги. От тільки хотілось би більше уваги з боку місцевої влади – хоч би в дні оборони Києва, до якої він теж був причетним.