Один з найвпізнаваніших художників України відсвяткував ювілей

В пошуках кольору

Чиста фарба - найбільша емоційна сила. Це легко уявити - пофарбуйте стіну в чорний. білий, червоний чи зелений колір - і ви відчуєте, як ця сила діє на психіку, на емоції.  
Кольори можна порівняти з музикою: вони можуть бути в гармонії, бути ніякими один до одного і "кричати", бути несумісними. Тож головне було знайти систему, своєрідний камертон. Інтуїтивно її опановували найобдарованіші художники, які мали вроджене почуття кольору.  

Відчуваючи, що мене тягне на чисту фарбу, я почав вивчати структуру кольорів за ілюстраціями. І сказав собі, що не буду художником, поки не стану колористом, бо розумів, що не зможу виразити на повну відчуття, коли в мене недосконала мова. Мене буквально «вело» від фарб, але на полотні вони не передавали повітря, глибину – всього того, що необхідно для побудови картини. Я перепробував всі системи  - старих майстрів, імпресіоністів, експресіоністів - і жодна мені не підійшла, не співпадала з моїм особистим відчуттям.

Я дуже серйозно поставився до пошуків: ще з інституту проводив експерименти з фарбами, вів щоденники. Називав це лабораторними роботами, бо мені було не до творчості. Шукав систему, яка давала б мені можливість вільно використовувати максимально чисту фарбу. І зрештою винайшов цей камертон, що дає змогу утримати роботу в колориті - яскравому або м’якому пастельному. На це в мене пішло 15-20 років. але було неймовірно цікаво. 
Цю систему, формулу я перевірив на інших художниках - вони із посередніх колористів досить швидко вийшли на певний рівень. Але учнів не маю, бо впевнений, що наставляти інших на шлях , по якому ти йдеш, – це або забрати час, або не дати шанс знайти себе. Не можу втягувати інших в світ мого бачення, бо з нього дуже важко вийти.

За лаштунками

Люблю посидіти на самоті, споглядаючи природу - відключити думки і відкрити «емоційні пори», щоб воно пройшло крізь мене, інколи аж до болю. Я не біжу одразу писати це поверхове емоційне відчуття, а трансформую його пізніше, в фарби. 

Все йде з середини, потрібно лише налаштувати цей процес. Мене дивують художники, які можуть писати під музику - якщо я включу музику, то буду підсвідомо ілюструвати її в роботі. Я повинен бути один. Дивлюсь на фарби і всередині починає щось «крутитися». Це стовідсоткова медитація.

Про статус «найдорожчого художника»

Ніколи не вівся на такі речі - сприймаю, наче не про мене. Коли ти любиш свою справу, вона є найголовніша і найцікавіша, то того не відчуваєш. З 1990-х років я був відомим художником. Тут в мене на початку роботи покупали за 200-300 доларів, а за кордоном першу ж купили в Німеччині за 12 тисяч марок, потім - за 15 тисяч. З тих пір я весь час піднімав ціни. Інші підтягувалися.  Але якихось змін... Я розділив себе як людину, нормальну як всі, і як митця, який реалізовує свій дар, те, що закладене природою. 

Книжки-дороговкази

В юності, коли приїхав в Київ, відчув різницю між мною і киянами, тож перечитав багато літератури з філософії та інших наук. Дороговказом для мене стала книжка про Поля Сезанна,  здається з серії "ЖЗЛ". Завдяки їй мені було легше переносити всі тяготи. Я зрозумів, що заняття мистецтвом може бути нелегким, треба перетерпіти.  Коли вів пошуки, читав щоденники Ван Гога: що він писав щодо комбінацій кольорів, в нього дуже чітка схема побудови живопису.

Серед філософів першим моїм відкриттям був Гегель, його роботи дали мені відносний спокій. Бо я відчував в собі подвійність і це мене дуже бентежило, а Гегель пояснив цей феномен. Потім Кант. Він чудово сформулював визначення генія - це здібність до відкриттів. Ось хто би міг робити концептуальне мистецтво.

Формула таланту

Ерудити – це люди, які мають знання і вміють ними гратися. Але ось інтелект, покладений на здібності, - це зовсім інше. Футболіст може бути в житті як дитя, але на полі робити такі ходи, як дуже розумна людина. Так само і з живописними здібностями. Коли інтелект покладений на природні дані, то успіх майже завжди гарантований. 
Інтуїція і інтелект  - нероздільні. Талант - це інтуїція і інтелект, який розвиває те, що відчуває інтуїція. Плюс колосальна робота.

Про самобутність художника

Серед художників випадкових людей майже немає, кожен має якийсь дар. Але показати щось унікальне може лише той, хто докопається до себе. Якщо ж будуть впливати інші, художник так і залишиться другорядним. Необхідно вийти на самого себе, що може бути надзвичайно цікаво. Хтось пропускає враження через себе, а хтось – досліджує щось непізнанне в собі. 

В один час паралельно працювали популярний Пабло Пікассо і маловідомий Джорджо Моранді, який писав натюрморти на картоні. Тепер вони вирівнюються за значимістю. Моранді як художник для мене набагато вищий, бо він створив першу в історії мистецтва ностальгію в чистому вигляді. Зображаючи майже один і той самий натюрморт з чашками, глечиками, він зміг передати особливий стан ностальгії і меланхолії - коли вони наче є, а наче вже нема, як згадка. Це не лише художня, а й дослідницька робота.

Про «новітній український пейзаж»

Пейзаж я писав, починаючи з першого етюду. Для мене вони були як лабораторні роботи, для живописної практики. Коли переїхав під Київ, побачив чудові місця, застав декілька хатинок, яких вже не має. Вирішив їх написати, бо розумів, що все це скоро зникне, буде як в Європі - правильно, красиво, але нудно. До цього років 10 писав лише абстракції, створюючи в простих формах настрій. В селі ж відчув зовсім інший дух, який знав з дитинства. Тому перша серія називалася "Ностальгія". Сильні абстрактні засоби, де працює колір і фактура, переніс на пейзаж, і вийшло нове звучання.  Я не брався за етнографічні моменти, а передавав те відчуття, яке мені знайоме з дитинства і яке відчуваю там, коли ввечері спускаюся до озера. Після життя у місті воно екзотичне, наче той космос тебе поглинає, передає всі відтінки і настрої, справжня фантастика.

Карпатська серія

В Карпатах я вже написав з десяток робіт. Я їх "прощупую": повинен бачити не оком, а відчувати. Якщо ставити не на візуальні сприйняття, а на чуттєві, тоді Карпати ніколи не будуть схожі на інші гори. Карпати завжди зелені, вони якісь важкі, є потужність. 

Мистецтво як особиста справа

Мистецтво може бути або саме по собі, або соціальне. Візьмемо картину Ежена Делакруа "Свобода веде народ на барикади" - це соціальний проект. Соціальними художниками були й передвижники. 

Мистецтво - це моя особиста справа, мій світ, в якому я живу і який досліджує, і це мені цікавіше, ніж когось повчати. Я міг десяток років не брати участь у виставках. Художник має перевагу над певними митцями - він може писати картини, коли хоче, і залишати їх в майстерні. Цього не може робити артист балету, театру чи кіно, багато творчих людей залежить від когось чи від чогось. Ми ж незалежні.

Київ – моє місто

Перший етюд, навчання в училищі, інституті, перша закоханість, перша виставка, перший колекціонер – все було в цьому місті. Єдине, що не сталося - я не народився в Києві. Але з дитинства часто бував тут разом з батьком.

Я виріс в степу, і відкрив для себе місто, коли побачив його зверху - Дніпро, будинки, небо. І був упійманий на все життя . Хоч бачив кращі столиці Європи, але Київ для мене незрівняний, це місто мрії, творчості, що має особливу енергетику, яка не відпускає. Найбільше враження, звісно,  від схилів Дніпра, цей вид мене завжди зачаровував. За ландшафтом Київ не має собі рівних. Коли було добре чи погано - проводив час на схилах, дивлячись на Дніпро, небо - на висоті відчуваєш все, що відбувається навколо, маленьким і тимчасовим. Сьогодні улюблене місце для споглядання - біля фунікулеру.  Є одне місце і в Києво-Печерській Лаврі, де відкривається фантастичний вид на Дніпро і інший берег.

Жив я завжди в центрі - на бульварі Шевченка, на вулиці Івана Франка, біля Оперного, тепер маю квартиру на Пейзажній алеї. Все життя проходило в центрі - навчався в інституті на Львівській площі, тут же знаходилися Спілка художників. Дуже цікавим місцем була кав'ярня "Хрещатий Яр" на розі Прорізної і Хрещатика, де я проводив багато часу, - там збиралися цікаві люди, художники, працівники радіо і телебачення, а поруч було КДБ… На тій же Прорізній я зустрів свого першого колекціонера Рішарда Врублевського. 

Я живу частково у Києві, а частково на дачі під Києвом. Все одно вважаю себе киянином, хоч інколи мене і намагаються зобразити "сільським художником".

Шанс: від провінції до модерну

На моїх очах Київ почав змінюватися, з’явилися нові споруди. Зараз мої ровесники з ностальгією кажуть про старий Київ. Так, він був комфортним для життя, але в той же час не столицею, а дуже провінційним містом, у порівнянні з тою ж Москвою. У 1970-х роках на Воздвиженці ще стояли хати з дерев'яними парканами і паслися кози. Власне, центр був міський, а далі - напівсело…  

Раніше в місті налічувалося лише кілька архітектурних комплексів – біля Оперного, по Пушкінській, Володимирській, Городецького і на Льва Толстого. Решта було дешевим і невдалим копіюванням європейського. Мені подобається те, що відбувається зараз, хіба що можуть бути претензії до архітектурної цілісності образу. Потрібно будувати нові цікаві споруди, але дуже сучасні. Київ має шанс стати найбільш модерновою європейською столицею. Інші столиці, як Прага, Відень, Париж мають складений старий ансамбль, високий архітектурний стиль, якого Київ нікого не мав. Але наше місто виграє за ландшафтом.

Довідка "Вечірки"

Анатолій Криволап:

• Народився 11 вересня 1946 року в місті Яготині Київської області. 
• У 1976 року закінчив Київський державний художній інститут, факультет живопису 
• У 1992-1995 роках  був активним учасником групи художників «Живописний заповідник» Член Національної Спілки художників України.
• Встановив кілька світових рекордів продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному арт-ринку, зокрема у 2013 картина «Кінь. Вечір.» пішла на аукціоні в Лондоні за понад 186 тис. доларів.
• Очолює рейтинг найуспішніших українських художників. З 2010 по 2015 рік на вітчизняних та міжнародних аукціонах було придбано 18 картин його авторства на суму 771 180 доларів.
• У 2012 році отримав Шевченківську премію у номінації «образотворче мистецтво» (за цикл «Український мотив»)
• У 2016 році заснував  премію для студентів художніх ВУЗів. Вона надасть її лауреатам можливість відвідати провідні культурні столиці.
• Художника називають живим класиком української нефігуративного живопису і пейзажу. Один з його знакових прийомів - сміливе застосування активних відкритих кольорів.
• Одружений, має двох дітей
• Мешкає у Києві та в селі Засупоївка під Яготином

Фото Григорія КУБЛАНОВА