Українці завжди прагнули створити помісну автокефальну церкву: інтерв’ю з релігієзнавицею Людмилою Филипович

У першій частині інтерв’ю релігієзнавиця Людмила Филипович розповіла як відбувалося становлення помісної української церкви та її подальша еволюція в різні етапи свого розвитку, а також як вплинула її анексія Московським патріархатом у 1686 році.

Також у своїй розповіді Людмила Филипович наголосила на важливих історичних постатях, зокрема Митрополитові Петрові Могилі та Гетьману Іванові Мазепі що відіграли значну роль у відродженні української православної церкви та будівництві багатьох знакових святинь і храмів.

Не оминула увагою професорка і боротьбу за незалежну помісну церкву під час визвольних змагань 1917-1921 років, яка також неабиякий вплив на подальшу боротьбу за автокефалію та зменшення релігійного впливу москви.

Також Людмила Філіпович наголосила, що потреба в самостійній та помісній церкві завжди була природним прагненням багатьох поколінь українців.

— Пані Людмило, влітку цього року виповниться 1035 років відтоді, як за часів Князя Володимира Великого відбулося масове хрещення киян. Коли була сформована Київська митрополія?

— Прийняття християнства мало надзвичайно важливе значення для Княжої держави-Русі Вважається, що Київська митрополія була заснована на початку 990-х. Її першим очільником вважається Святитель Михаїл Київський.

Статус християнської держави поступово розповсюджувався на всі сфери життя. У цей період неабиякого розвитку набуває сакральна архітектура та мистецтво. З’являються такі знакові для нашого міста культові споруди як: Десятинна церква, Софійський Собор, Михайлівський Золотоверхий.

З прийняттям християнства було започатковане чернече життя, зокрема святими преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, що надалі значно вплинуло на розвиток освіти при монастирях.

— Як Київська митрополія опинилася у підпорядкуванні Москви?

— Після Переяславського договору 1654 року Київська митрополія ще 30 років зберігала свою незалежність від політичної Москви, але поступово втратила свою фактичну самостійність, не маючи сили стримати агресивні дії московитів і в духовній сфері.

Перехід під владу москви не був добровільним, але виявився неминучим. За неймовірно складної політичної ситуації, яку історики називають «руїна», Київська митрополія повністю була підпорядкована московському патріархату, який визначав релігійне життя українців багато віків.

Офіційним роком такого підпорядкування вважається 1686 рік, коли Московській церкві вдалося переконати Вселенського Патріарха передати право затверджувати Київського Митрополита, не Константинопольським, а Московським патріархом.

З цього часу починається поступова втрата прав і привілеїв Київських митрополитів, які вони мали, перебуваючи під омофором Вселенського Патріарха.

Впродовж останнього часу науковці пробують знайти цьому пояснення, однак часто стикаються з обмеженим колом джерел.

На мій погляд, одна з причин — досить проста: географічна. Звичайно доїхати з Києва до москви було значно легше, бо ближче, ніж до Константинополя, а враховуючи те, що з 1453 р. місто опинилося під владою Османської імперії — і безпечніше.

У період «руїни» церква, як і держава переживали страшний занепад, що стало наслідком заздрісності москви, яка, бачачи високий рівень освіти та духовності в нашій церкві, почала переманювати до себе кращих релігійних діячів, просвітників, вчених, навіть співаків у хор.

З часом Києво-Могилянська академія, яку вважали взірцем тогочасної європейської освіти, перетворюється на звичайну бурсу. Чи не за наказом Петра Першого спалювалися книги київського друку, в т.ч. і відомі бібліотека, зокрема Києво-Печерського монастиря.

На жаль, свою історію ми — українці сприймаємо не в контексті європейських процесів XVII-XVIII століття, а дивимося на неї очима московитів. Ким з точки зору москви був Київ, скажімо у XVIII столітті? Глибока провінція, де нічого вартісного не було і не могло бути… Тому треба вивчати цей період, але не за підробленими російськими джерелами та анафемами Мазепі, а за правдивими свідченнями, і це змінить фокус сприйняття нашої історії, яка буде зовсім мати інший вигляд.

— У 1708 році за наказом Петра Першого російська православна церква наклала анафему на українського Гетьмана Івана Мазепу, яка так і не була знята. Чому навіть через 300 років його постать сприймається вкрай негативно серед сучасних служителів УПЦ (МП)?

— Звичайно постать Івана Мазепи є Божим благословінням та подарунком долі для України, як до речі й Петро Могила. З його ім’ям пов’язана епоха національного та релігійного відродження нашого народу.

Відомо, що Іван Мазепа був щирим християнином. Впродовж свого життя він фактично віддавав на розбудову церкви майже усі свої чималі статки. Коштами Івана Мазепи були збудовані понад 30 нових церков в різних регіонах України, відновлено чимало старовинних храмів. Він безоплатно надавав релігійним громадам землю у володіння, дарував щедрі пожертви. А скільки він усього зробив для розбудови Києво-Печерської лаври, про що нинішні її ченці воліють не згадувати.

Як ми знаємо, російська влада завжди прагнула втрутитися у життя церкви, тож ця анафема є суто політичним рішенням. Ніхто, окрім РПЦ її офіційно не визнавав.

— Яка подальша доля української церкви у складі російської православної церкви?

— Переважна більшість Київських митрополитів, особливо у ХІХ — початку XX століть були за походженням етнічними росіянами, що слугувало гарантією активної проімперської позиції у церковних питаннях. Тогочасна церковна політика була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя. Це проявлялося не лише у рішеннях Синоду Російської православної церкви чи світської влади, але й навіть у переписуванні образів святих, які з певних причин не відповідали канонам РПЦ.

— Наступним етапом, коли українці були дуже близькими до відродження своєї власної помісної церкви стали часи визвольних змагань 1917-1921 років. Розкажіть як це відбувалося, і чому тоді не вдалося реалізувати цю ідею?

— Хочу підкреслити, що в українців прагнення до незалежної, помісної самостійно церкви ніколи не зникало. Які б не були утиски з боку москви, ця надія мати свою церкву жила. І це дуже важливо!

Українці завжди прагнули відродження статусу Київської митрополії, який вона мала до 1686 року.

Тож, після лютневої революції 1917 року подібні настрої почали активно з’являтися в українському суспільстві. Свідоме священство на своїх зборах висловлювалося за унезалежнення від москви. А на початку 1918 в Києві відбувся Всеукраїнський церковний собор, який цю ідею й озвучив — створення незалежної від московського патріархату української церкви. Але наступ більшовиків не дав цю ідею втілити у життя.

Важливу роль у формуванні доктрини власної помісної української церкви та її дерусифікації відіграв професор Іван Огієнко, який вже в еміграції прийняв чернечий постриг під іменем Іларіон. Саме він виступив на Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві з доповіддю «Відродження Української Церкви», в якій аргументовано довів право Української церкви на самостійне існування.

Обіймаючи посаду Міністра освіти в УНР, він ініціював здійснення богослужінь українською мовою, запровадив курси українською для священників та створив комісію з перекладу Біблії та богослужбових текстів українською мовою.

І ви ж знаєте, що була навіть відправлена до Константинополя офіційна делегація на чолі з Олександром Лотоцьким, яка повезла лист патріарху з проханням від тогочасного уряду надати Томос. Але нам знову не пощастило, поки Київ штурмували більшовицькі війська, раптово помирає Константинопольський Патріарх, який вже майже обіцяв цей Томос надати.

Наші прагнення мати свою Українську церкву збіглися зі складними історичними реаліями, в які вступила Європа напередодні та після завершення Першої світової війни. А потім прийшла радянська влада, яка перші паростки нашої церкви — Української автокефальної — знищила.

Тож, ідею відродження української церкви довелося відкинути майже на 100 років. Однак, у нас пам’ять добра, і ми, українці, які добре знали свою історію, не раз поверталися до цього питання, яке всіх хвилювало: як так сталося і чому Київська Митрополія, яка є Церквою-Матір’ю для РПЦ, опинилася у її повному підпорядкуванні?

Тому, майже одразу після розвалу радянського союзу українське церковне питання знову постало на порядку денному.

— На Вашу думку, це природний процес?

 — Безумовно, бо церковна історія, церковна політика завжди була тісно пов’язана з історією самої держави та політичними викликами у суспільстві. Як тоді, 100, навіть 1000 років тому, так і зараз. Як тільки наш політичний істеблішмент формулює певні задачі, тут же моментально відбуваються здвиги як в церковній історії, так і в державно-церковних відносинах. Не вірте заявам про те, що церква поза політикою, вона не знаходиться десь на небесах, то все це є фантазією, вона вкорінена в конкретну суспільну реальність і має конкретне природне підґрунтя.

З моменту проголошення Україною державної Незалежності, коли політичний курс змінився, церква почала шукати механізми, як вибратися з-під влади москви.

Як ми бачимо, одній частині це вдалося, я маю на увазі УПЦ КП, що згодом об’єдналася з УАПЦ, і нині складає основу ПЦУ. Інша ж частина колишнього Українського екзархату РПЦ лишилася під владою москви, досі не розірвавши з нею своїх зв’язків…

Читайте продовження інтерв’ю з релігієзнавицею Людмилою Филипович.

Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»