Відомому поету-шістдесятнику і журналісту «Вечірнього Києва» відкриють пам’ятник
Сьогодні, о 13-й, на території Требухівської школи у Броварському районі на Київщині, буде відкрито пам’ятник відомому поету-шістдесятнику, письменнику-гумористу, публіцисту, багатолітньому журналістові «Вечірнього Києва» Миколі Сому.
Пам’ятник виготовлено та встановлено за підтримки Фонду Миколи Томенка «Рідна країна». Авторами пам’ятника стали відомі українські скульптори, дійсні члени Національної спілки художників України та Royal British Society of Sculptors Олесь Сидорук та Борис Крилов.
Микола Данилович Сом народився у Требухові (5 січня 1935-го) в багатодітній родині коваля (мав 8 сестер і 2 братів) і багато років вчителював у сільській школі. А також працював у газеті «Вечірній Київ». І хоч Микола Данилович був лауреатом премій імені Володимира Сосюри, Остапа Вишні, Дмитра Нитченка, Олекси Гірника, фонду Тараса Шевченка, але, пригадується, і такому заслуженому майстру слова доводилося вислуховувати нарікання та поради на редакційних «летучках» від тодішнього головного редактора газети Віталія Карпенка. Микола Сом до критики ставився нормально, називаючи її… «сомокритикою».
Відмінник освіти, заслужений діяч мистецтв України, за відродження духовності й утвердження Помісної Української Православної церкви нагороджений орденом Святого Архістратига Михаїла.
У 1957 році, ще навчаючись на факультету журналістики університету ім. Шевченка (на одному, до речі, курсі з Василем Симоненком), видав першу книжку «Іду на побачення». Згодом були книжки «Вікнами до сонця», «Мрія», «Дума над вогнем», «Стежка до океану», «Б'ю чолом» ( до речі, свої публіцистичні публікації «Вечірки» він часто підписував так: «Б'ю чолом, Микола Сом»), «Товариство», «Мрія», а видання «Присвяти і послання» визнано найкращою поетичною книжкою 1983 року, за неї поет удостоєний премії імені Володимира Сосюри.
За збірку «Хроніка воєнного дитинства» 1985-го Спілка письменників висувала Сома на здобуття Шевченківської премії. Та завадила його безпартійність.
Журналіст і письменник Микола Сом вважав себе передусім учителем:
«Питають знов, чого се я мовчу
Чом не кричу, коли кричить каміння?
Що я скажу своєму читачу?
Мій дорогий! Та я ж дітей учу
Складать слова — найвищого уміння».
Після здобуття Україною незалежності Микола Сом розробив індивідуальну програму викладання української мови в школі, запроваджував її спершу в Требухові, згодом у столичних школах № 283 та 298, а пізніше її Броварським райвідділом освіти було поширено на всі школи району.
У незалежній Україні Микола Сом видав книжки «Моєї радості сльоза», «Сто епітафій», «Як я Сталіна хоронив», «З матір'ю на самоті», «Передай кодолу», «Платон Майборода: милий спомин на серці собі пов'яжи».
Понад 100 пісень створено композиторами на слова Миколи Сома. Оскар Сандлер, Олександр Білаш, Володимир Верменич, Платон Майборода, Михайло Мельниченко написали музику на його поетичні твори.
Микола Сом — автор багатьох пісень для української естради, телебачення, балету, цирку, кінофільмів «Коли починається юність», «Хлопчики», «Чорноморочка», «Їхали ми, їхали», «Місяць травень», «Абітурієнтка», «На берегах Десни». Серед його популярних пісень — «Без вітру не родить жито» («Мрія»), «Вишиванка» та «Пливе Дніпро до моря синього» із музикою О. Сандлера; «Польова царівна» та «Дума про землю» на мелодії В. Верменича, «Вірна дружина моя», музика О. Левицького та ніжна колискова «Рученьки-ніженьки», яка протягом 24 років лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» й кожного вечора проводжала до сну українську малечу, за що потрапила до книги рекордів Гіннеса. Його пісні виконували Раїса Кириченко, Іван Козловський, Олександр Таранець, Ніна Матвієнко, Юрій Гуляєв, хор ім. Верьовки та ін.
Часто на сторінках «Вечірки» Сом виступав зі своїм власним жанром – придибенцією. Пізніше Юрій Ковалів у «Літературознавчій енциклопедії» написав: «Придибенція — гумористичний жанр, невеликий за обсягом твір, в основу якого покладено реальну подію, курйозний випадок із суспільного чи літературного життя, анекдот, жарт; запроваджений М. Сомом».
Микола Сом експериментував також із таким жанром, як епітафія (віршований надгробний напис), присвячуючи його… живим. На сторінках «Вечірки» цей гострослівний коротесенький віршик про, скажімо, якогось політикана чи високого посадовця міг замінити собою величезну критичну статтю про діяння останніх. «Цікавий різновид епітафії, поєднаний з пародією, розвинув М. Сом, переадресовуючи її дошкульні тексти живим…», - сказано в «Літературознавчій енциклопедії».
Ще 2002-го він жартома «похоронив» і себе:
«Земний уклін Миколі Сому!
Він тут (нарешті!) охолов.
Тож не втече тепер із дому
Поет, учитель, риболов».
І після того ще одинадцять років прожив…