Вчилась розбирати автомат після 24 лютого: історія вчительки, яка воює у київській 112 бригаді

З тендітною та усміхненою 30-річною захисницею 112-ої київської бригади Юлією Бондаренко ми зустрічаємось за день до її відʼїзду на Донеччину. До редакції дівчина з позивним «Гаєчка» заходить у вже повсякденній для неї камуфляжній формі та з оберегом на рюкзаку.

У мирному минулому вона викладала українську мову та літературу (також зарубіжну, — ред.) в державних і приватних школах. А ще встигла попрацювати помічницею освітнього омбудсмена Сергія Горбачова та разом із колегами створити читацький щоденник для підлітків.

Своє спокійне життя вона ненадовго відклала на час загострення війни. І вже понад як рік «Гаєчка» — доброволець у лавах ТрО.

23 ЛЮТОГО ЗАПИСАЛАСЬ В ТРО, 24 — ВЖЕ ВИДАЛИ ЗБРОЮ

Той нещадний ранок 24 лютого вона памʼятає в деталях на відміну від наступних двох тижнів, які, здавалось, тягнулись нескінченним днем.

«Я прокинулась від численних повідомлень з робочого чату. Колеги писали про вибухи та про запровадження президентом в країні воєнного стану», — згадує Юлія.

Шок та ступор перервало повідомлення: «Хто записувався в ТрО — зʼявіться у військкомат. За іронією долі за день до цього Юлія якраз заповнила бланк на вступ у лави територіальної оборони зі словами: «Я не знаю, чим можу бути корисною, але хочу бути тут».

Батьки відмовляли доньку від служби та просили приїхати до них в іншу область. Однак Юлія зробила свій вибір і змінювати його не планувала.

Похапцем взявши вже давно складений рюкзак, дівчина спочатку на метро, а потім пішки дісталась військкомату.

«Я йшла і думала: „Що я роблю?“. Було страшно: ти йдеш сама, нікого не знаєш та не розумієш, що буде далі…Машини потоком їдуть з Києва, а ти продовжуєш йти», — говорить вона.

У військкоматі дівчина наново написала заяву на вступ до ТрО, а потім їй разом з іншими добровольцями видали зброю та дислокували на один з блокпостів у столиці.

ПЕРШИЙ ДОСВІД ТА ЗВІЛЬНЕННЯ ХАРКІВЩИНИ

До середини квітня Юлія вважалась за стрільцяв складі 207 батальйону, а після її перевели у 244.

Швидко дівчину без будь-якого досвіду в обороні, побратими, серед яких були й «атовці», почали вчити Юлію базових речей. Зокрема, як зібрати та розібрати автомат.

«Стріляти не можна було, тому вони вчили наводити приціл та били по дулу автомата, щоби зімітувати силу пострілу та розуміти, яка віддача», — згадує вона.

Після деокупації Київщини, добровольці проводили тренування на спеціальних полігонах. І після підготовки на початку осені їхня бригада брала участь в контрнаступі на Харківщині. Їхню роту кілька разів дислокували: то ближче до Харкова, то ближче до кордону росії (відстань — 5 км, — ред.).Тоді в Юлії почалось формуватись своє бачення війни.

«Це жахливі події, що не вкладаються в голові. Є багато речей, які ти ніби сприймаєш, але до кінця не можеш усвідомити. Особливо, коли це зачіпає твоїх знайомих та побратимів, які залишають життя тут, на війні.

Війна — це ж не завжди активні бойові дії, часто — це рутина. Рутина, якою все одно мусиш займатися попри біль втрат і відчай безсилля», — продовжує дівчина.

Нині «Гаєчка» у київській 112-тій окремій бригаді територіальної оборони. З нею пліч-о-пліч боронять спокій мобілізовані за власним бажанням різні спеціалісти.

«Кадрових військових не так багато. У більшості це спеціалісти найрізноманітніших професій: айтівці, медики, стоматологи, музиканти, колектори тощо», — каже вона.

Зараз вони обороняють найскладніший східний напрямок бойових дій.

ПРО МЕШКАНЦІВ, ЯКІ ПІДТРИМУЮТЬ ВОРОГА

Підтримка місцевого населення ЗСУ на Київщині та на Харківщині відрізнялась. Якщо в першому випадку люди готові були впускати захисників до власної хати, щоби нагодувати та погріти. То у другому — ситуація була не настільки оптимістичною.

«Коли ми були на Харківщині, то місцеве населення, скажімо так, не настільки проукраїнське, як на Київщині. Місто, де ми стояли, мало близькі взаємини з росією: люди мали звідти родичів, їздили туди. І тому, коли ворог змушений був тікати — частина місцевих пішла разом із ними, ще частина залишилась при своїй думці щодо «хороших рускіх», — каже вона.

Наративи на кшталт «коли тут були росіяни, по нас не стріляли» українські війська чули не одноразово. Але більше шокує свідоме виправдовування окупантів.

«Навіть коли пояснюєш, що росіяни утримували та катували людей, у відповідь на це чуєш: „Ну кілька людей було. Ну поламали руки-ноги, але загалом все було добре“, — пригадує Юлія. — Хоча це, звісно ж, не стосується всіх. Багато людей зі сльозами радості зустрічали хлопців, які першими заходили в деокуповані міста».

ПРО ПОЗИВНИЙ «ГАЄЧКА»

Це призвісько, каже Юлія, привʼязалось випадково.

«Ротний пропонував дати мені позивний «Учілка». Але хлопці не підтримали цей варіант. Натомість зупинились на «Гаєчка», — сміється дівчина.

ПІДТРИМКА УЧНІВ, УЛЮБЛЕНА ЛІТЕРАТУРА ТА ПЕРШІ ПЛАНИ НА «ПІСЛЯ ПЕРЕМОГИ»

Після того, як матеріал про Юлію Бондаренко вийшов на The New York Times, учні, колеги та керівництва шкіл, в яких працювала захисниця, почали писати їй слова підтримки, а разом із тим запитували, яка допомога її підрозділу потрібна.

«Був навіть такий випадок, коли мені написала мама моєї учениці, однокласник якої був у нашому підрозділі. На жаль, він загинув і вона шукала контакти його рідних, щоби допомогти», — каже дівчина.

Нині вона важко уявляє своє «після перемоги». Але перше, що буде в цьому списку бажань, каже, відіспатись.

«Поки що я не зовсім розумію, як виглядатиме моє життя після перемоги. Та і думати про це зарано. Але, єдине, що дуже хочу зробити після — це виспатись, зʼїздити в Карпати та читати і читати книжки».

До речі, на улюблену літературу «Гаєчка» на службі намагається знайти час. Хоч це і вдається зробити в транспорті, або перед сном.

«Останнім часом читаю кілька книжок одночасно. Одна з них — історична, авторства Ярослава Грицака. Нещодавно закінчила читати другу частину «Ми проти вас» Фредеріка Бакмана. У його твори легко зануритись та відволіктися від усього. А ще цей автор єдиний, хто нині може пробити мене на емоції, змусити плакати. Відверто, певний час у мене були з цим проблеми, оскільки ротний ще у першому батальйоні наголосив нам, дівчатам: «Будете плакати — вижену». Відтоді, кілька місяців, не могла пустити сльозу, щоб там не сталось. Але Бакман вирішив мою проблему.

А ще замовила книжку Оксани Забужко «Найдовша подорож», — посміхається Юлія.

Наприкінці нашої зустрічі Юлія ділиться: нині, обіймаючи, побратимів вона щоразу панічно боїться, що може обіймати їх востаннє.

«Бо так, на жаль, уже сталося із кількома чудовими людьми, яких я більше ніколи не зможу побачити. Позиції, на яких стоять наші хлопці, пекельні. Нічого жахливішого, ніж те, що відбувається зараз із дорогими для мене людьми, я в житті не чула. Але я тільки чую розповіді, а вони щосекунди це переживають.

Будь ласка, пам‘ятайте про те, що в нас і досі йде війна. Знаю, що всі стомилися. Знаю, що всім хочеться нормально жити. Але зараз і досі для всієї країни стоїть питання взагалі «жити», — резюмує співрозмовниця.

***

Щоби кожен захисник та захисниця мали змогу чим скоріше повернутись до свого буденного життя, ми маємо постійно підтримувати їх як морально, так і фінансово.

Підтримати 112-ту бригаду Юлії можна за реквізитами: 5375 4112 0292 1438.

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»