25 років незалежності: відродження вітчизняного кіно

25 років незалежності: відродження вітчизняного кіно

За підрахунками видання про кінематограф Cut Insight, у 2016 році в кінотеатральний прокат вийде 26 українських фільмів. Така кількість наших прем’єр є рекордною за роки незалежності. За інформацією ресурсу, минулоріч на широкі екрани вийшло 24 вітчизняні стрічки, у 2014-му – 16 фільмів, а в 2013-му – 12.

Із січня по червень вже відбулися прем’єри 14 наших фільмів, серед них – «Російський дятел», який отримав Гран-прі фестивалю «Санденс» як кращий закордонний документальний фільм, документалки «Бранці» Володимира Тихого та «Українські шерифи» Романа Бондарчука, комедії «Політ золотої мушки» Івана Кравчишина та #SELFIEPARTY Любомира Левицького, драма «Каптум» Анатолія Матешко, збірки короткометражок та ін.  

А з вересня по грудень в кінотеатрах показуватимуть  ще 12 фільмів. Зокрема, «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченко з Риммою Зюбіною, що визнано кращим фільмом національної конкурсної програми на Одеському міжнародному кінофестивалі, «Моя бабуся Фанні Каплан» Олени Дем’яненко, екранізація роману Андія Кокотюхи «Червоний» режисера Зази Буадзе, картину про боксерів «Правило бою» Олексія Шапарева з Женею Галичем, Олексієм Горбуновим та Станіславом Бокланом у головних ролях. Дітей порадують довгоочікуваним пригодницьким фільмом-фентазі «Сторожева застава» та повнометражною анімацією «Микита Кожум’яка». 

Українське кіно, і не лише нове, є де подивитися. У 2015 році на Львівській площі урочисто відкрили оновлений і перейменований кінотеатр українського кіно «Ліра», що до того носив ім’я Чапаєва. В його репертуарі можна переглянути ретроспективні вітчизняні фільми та картини, зняті вже за роки Незалежності. 

Україна на міжнародній арені

Вітчизняній кінематограф потроху встає на ноги. Втім, навіть поодинокі фільми, зняті у період незалежності України не залишалися поза увагою міжнародних кінофестивалів. 

Розпочати варто з картини Юрія Іллєнка «Лебедине озеро. Зона», знятої за сценарієм Параджанова. У 1990-му році на Канському фестивалі вона отримала Приз міжнародної федерації  кінопреси (FIPRESCI) та стала своєрідною антитоталітарною кіноемблемою.

У 2003 році в Основному конкурсі Берлінале анімація Степана Коваля «Йшов трамвай № 9»  здобула  «Срібного ведмедя» . У десятихвилинному пластиліновому мультфільмі, використавши образ переповненого трамваю, режисер яскраво зобразив будні людського життя.

У 2005 році стрічка «Подорожні» молодого українського режисера Ігоря Стрембіцького отримала «Золоту пальмову гілку» кінофестивалю в Каннах за короткометражний фільм «Подорожні». У 2011 році його успіх повторила Марина Врода, здобувши цю престижну нагороду за короткометражку «Крос».

Великий резонанс викликаний дебютний повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Племя». В ньому йдеться про непросте життя підлітків в спеціалізованому інтернаті для глухих. У 2014 році «Племя» взяло участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і зібрало одразу три нагороди — приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі. Стрічка була представлена на більше ніж 100 кінофестивалях світу, де здобула понад 40 нагород і сьогодні вважається найтитулованішим українським фільмом. Наразі Мирослав Слабошпицький знімає другу повнометражну картину «Люксембург», присвячену життю людей в Чорнобильській зоні.

Ситуацію у сучасній кіноіндустрії «Вечірці» прокоментував голова Державного агентства України з питань кіно Пилип ІЛЛЄНКО:

- На жаль, більшу частину з 25 років незалежності українська держава приділяла абсолютно недостатню увагу кінематографу. Це призвело до того, що фактично стався повний колапс величезної кіноіндустрії, яка дісталася у спадщину від радянського періоду – кіностудій, прокатної мережі, творчої школи. Адже кінематограф – це індустрія, яка не може працювати на волонтерських засадах, на окремих ентузіастах, розвиватися без системної підтримки.

Зараз відбувається процес другого народження або відродження українського кіно, і багато чого доводиться робити фактично з нуля чи початкового рівня. Незважаючи на те, що протягом 25 років були окремі успіхи наших фільмів, говорити про системний розвиток можна лише останні роки. Серед проблем найголовніша, наслідки якої ми досі не подолали, - це розрив поколінь в кінематографі. Була втрачена тяглість поколінь, передача досвіду володіння ремеслом. Тому багатьом довелося самотужки, навпомацки освоювати професію. Звідси виникають хвороби росту, відсутність можливості комунікації з власним глядачем. Люди, які знімали кіно в 90-ті та «нульові» роки, показували його вузькому колу глядачів у межах однієї тусовки, абсолютно не уявляли собі потенційного глядача українського кіно. З серйозними фінансовими «вливаннями» режисери почали знімати винятково арт-хаусні фільми, які дуже часто не зрозумілі пересічному глядачу. Екперементальне високомистецьке кіно необхідне і важливе, в першу чергу, для іміджу держави, проте саме глядацьке кіно є основою для всіх інших кіноформ у розвиненій індустрії.

Сьогодні у всьому світі серйозну долю на ринку кожної країни займають локальні релізи. Люди хочуть бачити фільми про себе, про ментально близькі їм речі зі зрозумілими культурними символами, архетипами, міфами, знайомими з дитинства, рідною мовою. До недавнього часу функцію ментально близького контенту в Україні виконувало російське кіно. Нині глядач все більше усвідомлює різницю між російським і українським кінематографом, так само, як все більше відрізняється українське і російське суспільство. Тому в більшості випадків російське кіно вже перестало бути ментально близьким контентом. Цю нішу цілком може і навіть повинне зайняти українське кіно.

Для розвитку вітчизняного кіно потрібно завершити реформування цієї галузі, здійснити рішучий крок і поховати рудименти радянських традицій. Серед основних питань – скасування державного замовлення і переходу права власності на майнові авторські права на фільм до держави, розвиток кінотеатральної мережі, захист авторського права, в тому числі в мережі Інтернет, створення системи субсидій для кіновиробників, які приходять знімати в Україну, реформування системи державних кіностудій, підтримка не тільки виробництва фільмів, а й їх промоції на власному ринку, створення системи міжнародних кінозаходів як в країні, так і за її межами, які б просували національне кіно.

Необхідний інший, відповідальний підхід і до власної кінематографічної спадщини, що мала б вивчатися в школах, так само як ми вивчаємо українську літературу, історію, мистецтво, архітектуру. Молоде покоління переконане, що в Україні ніколи не було кіно. Але його придумали в Україні, в Одесі, це історичний факт. Саме в Україні зняли такі фільми, які вплинули на всю історію кінематографа: «Броненосець «Потьомкін»» Ейзенштейна, стрічки Довженка, «Тіні забутих предків» Параджанова тощо.

Нагадаємо,як змінилася мережа столичних культурних закладів за 25 років незалежності України.