Олексій Богданович переграв усіх королів
Вікна квартири популярного актора театру імені Івана Франка, народного артиста України Олексія Богдановича виходять на Голосіївський ліс. Йому тут страшенно подобається, бо, як зізнається, хоча й давненько мешкає у столиці, в душі так і залишився хлопцем із Сумщини. Його життєва історія – звичайнісінька, проте, мабуть, він везунчик. По життю Олексія веде доля, помножена на талант: після закінчення школи приїхав до столиці щастя шукати, вступив до театрального інституту. А фортуна знов йому плече підставляє – яскравого молодого актора запрошують на роботу до театру імені Івана Франка.
– Для вистави «Трибунал» потрібен був молодий герой. І оскільки в театрі не було зовсім юних артистів, а я був худеньким і виглядав молодше за свої роки, мене взяли на роль шістнадцятирічного підлітка. Ось так я і опинився у справжньому «великому» театрі, – згадує Олексій Богданович. («Укорінитися» в Києві йому допомогла творчий наставник Ада Роговцева). – Можу її вважати своєю хрещеною матір’ю і безмежно їй вдячний, бо якби одна з найхаризматичніших актрис не «пробила» мені через міськраду столичну прописку, не бачити мені Києва й знаменитої сцени.
Актором став випадково, навіть не готувався, а до Києва приїхав вступати в абсолютно інший вуз. Спочатку довго боявся зізнатися батькам, де навчається, брехав, що в інституті культури на методиста. Для них актор – це не професія. 1984-го Богданович зіграв свою першу роль, і його забрали до армії. Навіть через 30 років згадує свою військову службу як півтора року, викинутих собаці під хвіст. Хоча й досі не може забути азбуку Морзе, визубрену в армії.
– Жодної користі батьківщині я під час служби в армії не приніс, дурно і марно їв хліб.
Олексій з ностальгією згадує про життя в гуртожитку трамвайно-тролейбусного депо: молодіжні вечірки, борщ, яким сусіди підгодовували творчу молодь… Через кілька років актор переїхав до власного помешкання – у «готельку» на Борщагівці. А коли прийшла слава – з’явилася квартира на узліссі.
– У побуті я невибагливий. Достатньо, щоб удома було чисто. Я доволі аскетичний і ледачий. Для мене квартира – тимчасове житло, яке, по суті, мало чим відрізняється від гуртожитку! Тут теж за стінкою люди стукають і кричать, внизу машини шумлять, на вході консьєржка сидить і дивиться, хто і коли до мене приходить... Неможливо сховатися від сторонніх очей і звуків! Мене все це сильно дратує. І страшенно хочеться справжньої свободи, як колись у дитинстві, в селі Берези. Сподіваюся, дасть Бог, коли-небудь зможу побудувати собі будиночок. Щоправда, для втілення моєї мрії треба багато грошей... Я дуже люблю прогулятися лісом – це найкращі ліки від депресії. Голова очищається, думки нормалізуються… На жаль, часу завжди бракує, хіба що пробігтися вранці замість фіззарядки...
– У театрі за вами міцно закріпилося амплуа красеня-чоловіка, улюбленця жінок... Не набридло грати романтичних героїв?
– Набридло, і я намагаюся цей стереотип ламати. А то й справді вже переграв усіх королів. Від депресії і усвідомлення того, що ти лише маленький гвинтик, який нічого не означає, мене врятувало кіно. Тут були і злети, й падіння…
Олексій каже, що серіал «П’ять хвилин до метро» він не дивився, бо як глядач любить фільми динамічні, де постійно щось відбувається:
- А якщо одна подія розтягується на десять серій, то витримати це неможливо. Я погодився на зйомки у серіалі, щоб не втратити практику роботи перед камерою та отримати пристойний гонорар». Від публічності актор трохи втомлюється. Але чудово розуміє, що від цього нікуди не дітися, це, так би мовити, мінуси професії.
– У чому, на вашу думку, полягає відмінність роботи в театрі та кіно?
– Якщо у людини є свій світ, якщо їй є що сказати, то вона скаже це і зі сцени, і з екрана. Інша річ, що в кіно актор більше залежний, бо там є монтаж та інші засоби, за допомогою яких можуть обробити те, що ти хотів сказати. Але мені здається, що глядачеві перш за все цікаво спостерігати за емоціями актора, за тим, як трансформується поведінка його персонажа, глядачеві не байдуже, які очі у героя в той чи інший момент. Хороший актор – він і в театрі хороший, і в кіно. Звісно, коли виходиш на сцену і перед тобою тисячний зал, ти свої емоції плюсуєш, бо інтим на сцені ніхто не почує і не побачить, а в кіно – зовсім інша специфіка. Я не поділяю акторів на тих, що працюють в театрі, й тих, які знімаються в кіно. Маєш потребу щось зробити – роби, а не виправдовуй власну бездіяльність.
– Любите комедійні ролі? Вони вам вдаються.
– Увесь час вважав, що я – не комедійний актор. Бажання грати комедію не мав, і комедія була для мене чимось недосяжним. Я ще в інституті думав про себе як про серйозного драматичного актора, грав вселенські проблеми, а потім на третьому курсі зіграв у комедії Чехова «Пропозиція». На екзамен прийшов Сергій Данченко, подивився на мене в цій комедійній ролі та був дуже здивований, бо вважав, що мені таке не властиве. Мабуть, після того екзамену він і вирішив запросити мене до театру. Трохи згодом Данченко почав пропонувати мені характерні ролі, це мене насторожувало, я думав: «Це не моє, я потону!». Проте не потонув. Але все одно скажу, що мені ближчий серйозний жанр. Комедію більше люблю дивитися, аніж грати.
– Про яку роль мрієте?
– Тут беру до уваги своє прізвище – Богданович. Тобто, Бог дає мені щось, і претендувати на більше від того, що є, я не ризикую. А раптом замахнуся на щось, а Він скаже: «Годі, я перестану тобі давати!». Без роботи не сиджу: театр, телебачення, концерти... Тому я лише дякую Йому за те, що Він мені дає.
Олексій Богданович говорив також про акторські династії, про те, що треба бути готовим до того, що рано чи пізно кар’єра, навіть найкраща, закінчиться. А кожен актор – це людина з надломленою психікою:
- Ти не належиш собі. Тобі постійно підсовують якісь образи. Іноді вони злі, підступні, потворні… А ти завжди їх пропускаєш крізь себе. І стається нервовий зрив. Але я навіть не допускаю думки про депресію, а тим паче про самогубство. Це – великий гріх! Усе потрібно пережити. Все минеться.