Сергій Лозниця: Архіву нашого часу не існує

У фільмах немає діалогів чи описів 
Свою розповідь Сергій Лозниця почав з демонстрації картини Пітера Брейгеля-старшого «Падіння Ікара». Її композиція оригінальна: на першому плані зображені другорядні персонажі, заклопотані повсякденними справами, а от від Ікара бачимо лише ноги над поверхнею моря. 
- Драматургія в цій живописній роботі дуже подібна до драматургії в кінематографі, – пояснює режисер. – Певну подію, яка вже відбулася, ми можемо уявити хіба що у вигляді звуку. 
Перший документальний фільм Лозниця зняв 1996 року, коли навчався на відділенні режисури ігрового кіно у ВДІК. 
- Ігрове кіно – це лише другий шар, який накладається на перший, певну реальність. Щоб зрозуміти її фактуру та структуру, потрібно зафільмувати дійсність, – пригадує режисер. 
Разом з товаришем вони вирішили поставити камеру у вікно та зняти будівництво навпроти. Картина так і називається «Сьогодні ми побудуємо будинок». Драматургічна лінія розвивається протягом одного дня. У фільмі немає діалогів чи описів – цього принципу Лозниця дотримується й нині, намагаючись утілити ідею за допомогою зображення та звуку як окремої композиції, що може надавати іронії чи іншого змісту, а не є лише ілюстрацією до кадрів. Звісно, знімали не просто будівництво – камера «ловила» людей, котрі байдикували на роботі: палили, теревенили... І все ж у фінальному кадрі несподівано з’являється готовий будинок. 

На зйомках уважали за старшого лейтенанта 
Другим фільмом режисера стало «Життя, осінь» про російську провінцію, а третім – «Полустанок». Його дія відбувається на станції Мала Вішера, кінцевій зупинці електрички із Санкт-Петербурга. Лозницю вразила невеличка кімната на вокзалі, де всюди спали люди, час від часу прокидаючись від звуку паровоза. 
«Ця дивна ситуація нагадала мені нашу історію 1991 року: начебто проїхав потяг, люди прокинулись, а потім знову заснули», – розмірковує він. 
Отримати дозвіл на знімання на стратегічному об’єкті режисеру було досить складно, але з не меншим нерозумінням і підозрою (навіщо знімати людей, які сплять?) він зіткнувся на вокзалі. 
- У міліціонерів на станції виникла версія, що мене направили з центру стежити за ними, – посміхається режисер. – Тоді я не став заперечувати, а лише запитав: «І, як гадаєте, яке в мене звання?» На що ті відповіли: «Старший лейтенант». А мого оператора, ще студента, назвали курсантом.

Етика: не зашкодити людині 
У документальному кіно людей знімати важко: увімкнена камера втручається в їхні життя, так чи інакше провокуючи реакцію. 
- Для мене документальне кіно відрізняється від ігрового лише етикою, – наголошує Сергій Лозниця. – Важливо не порушити звичний лад людського життя, не показати те, що людині не варто знати про себе. 
Тому в його картинах майже немає героїв, лише натовп, багато людей. Дотримувався етики режисер і під час монтажу фільму «Майдан», де практично відсутні сцени насилля. 
- Криваві кадри – це вже не кіно, а шок для глядача, тому я намагався використовувати матеріал, який зафіксував ці моменти звіддаля, – пояснює Лозниця. 
Режисер поділився спостереженнями про знімання, зокрема на мобільні телефони, у критичних ситуаціях. 
- Коли людина спостерігає за чимось крізь об’єктив чи з екрана, вона наче відгороджується від цього, захищається від оточуючого світу, – зазначає він. – Таке я бачив у місцях концтаборів у Німеччині. Там відвідувачі все фільмують, бо дуже тяжко відчувати й бачити те на власні очі. 

Відеоархіви для майбутніх режисерів 
До Києва Сергій Лозниця привіз свій новий фільм «Подія», який покажуть у жовтні в межах кінофестивалю «Молодість». Це чорно-біла документальна драма про три дні серпневого путчу 1991 року в Санкт-Петербурзі, змонтована з кадрів хроніки. 
- Складно було знайти звук до цих подій, шукав його в Інтернеті та в архівах радіо «Свобода», – зауважив режисер. 
На його думку, попри те, що нинішнє телебачення багато чого знімає, документальних архівів нашого часу практично немає. Тож постає питання, чи буде матеріал у наших нащадків, які захочуть зробити фільм про нас. 
Анонсував Сергій Лозниця й наступну картину, над якою працює, – «Бабин Яр», що ґрунтується на історичних документах.