У Києві відзначають річницю перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого

19 листопада 1989 року Київ прощається з В.Стусом, Ю.Литвиним та О.Тихим. Фото: Радіо Свобода/С.Марченко
19 листопада 1989 року Київ прощається з В.Стусом, Ю.Литвиним та О.Тихим. Фото: Радіо Свобода/С.Марченко

Віддати шану поетові, письменникові, правозахиснику, які боролись з комуністичним режимом, вийшли майже 100 тисяч українців, не приховуючи синьо-жовтих прапорів.

За два роки до настання Незалежності, коли срср ще був у силі і його спецслужби стояли на сторожі радянського режиму, Київ вийшов прощатися із загиблими у сибірських таборах людьми, які за вчинками та діяльністю уособлювали громадянську совість.

Синьо-жовті прапори заповнили центр столиці. Люди йшли до Байкового цвинтаря, через Софіївську площу та пам’ятник Тарасові Шевченку.

Прощанна з В.Стусом, О. Тихим, Ю.Литвиним у Києві на Байковому цвинтарі. Фото: Радіо Свобода/С.Марченко

Цей шлях проходить повз будинок на Володимирській, де розміщувалось КДБ.

«Це була перша акція, де влада не посміла трощити синьо-жовті прапори, де нас не лупили древками й кийками»», — розповідав Василь Овсієнко, лавреат премії ім.В.Стуса, побратим поета, який сам був в’язнем у таборі в Кучіно, коли там загинув Стус.

Овсієнко називає кількість тих, хто йшов до місця поховання — 30 тисяч. А за день, від початку, від зустрічі в аеропорту Бориспіль трун трьох видатних українців, за даними спецслужб, на вулиці вийшло від 90 до 110 тисяч громадян. Чи міг хтось вийти проти цих людей?

Усі троє — Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий загинули у таборі Кучіно в Пермському краї. Місце, яке вважалось чи не найтяжчим за умовами перебування для політичних в’язнів.

Перепоховання В.Стуса, О.Тихого та Ю.Литвина у Києві 19 дистопада 1989 року. Фото: Радіо Свобода/С.Марченко

Стус загинув 4 вересня 1985 року, Юрій Литвин — 5 вересня 1984, а Олекса Тихий 6 травня 1984.

У 1989 році рідні та побратими шістдесятників, вирішили забрати їх з сибірського цвинтаря і поховати у Києві. Син поета, Дмитро Стус у книзі «Василь Стус. Життя як творчість» розповів про усі перепони, які вдалось подолати, щоб забрати українців на Україну.

Їх у трунах привезли літаком з Уралу 18 листопада о 20.30 в аеропорт «Бориспіль». Там зі свічками й корогвами вийшли зустрічати кілька тисяч людей. Потім домовини повезли до Свято-Покровської церкви на Куренівці, де зранку 19-го покійних відспівали.

По всьому шляху до самого цвинтаря трьох великих українців супроводжували громадяни ще срср, але за усвідомленням це вже були інші люди. Вони, не боячись репресій, стояли із запаленими свічками у холодному листопадовому мороці. Вони віддавали шану тим, хто давав їм сили боротись далі.

Василь Стус,
Юрій Литвин
Олекса Тихий

Євген Сверстюк, президент Українського Пен-клубу сказав, що за збігом обставин за кілька днів до перепоховання, зняли з посади тодішнього очільника радянської України Володимира Щербицького. Сверстюк згадував: було відчуття, що «диявольська пружина лопнула».

«У перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина, Олекси Тихого було те, що по десятиліттях погрому знову зібрало нас докупи. Нас єднала їхня вірність до кінця і готовність боротися до кінця, оте лицарське — від Лесі Українки — коли прибитий списом до землі говорив: «Убий — не здамся!» — підсумовував Сверстюк.

Саме він першим порівняв прощання з трьома письменниками-правозахисниками з перепохованням в Україні Шевченка. На його думку, це було друге народження поета. У ньому вже був елемент вічної леґенди, то вже був початок іншого життя. Сверстюк сказав, що це був перший збір великої української родини, яка вперше відчула себе народом.

Василь Стус, як поет-пророк, передбачав повернення на рідну землю.

А проте:

ми ще повернемось

бодай –

ногами вперед,

але: не мертві,

але: не переможені,

але: безсмертні.

В. Стус

Хрести на могилах В.Стуса, О.Тихого та Ю.Литвина на Байковому цвинтарі у Києві. Фото: з відкритих джерел

На Байковому цвинтарі на прощанні, перед самим похованням трьох українців, виступили В’ячеслав Чорновіл, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч.

На трьох могилах, які були поруч, встановили три дубові хрести. За рік, у 1990, їх хтось підпалив… Винуватця тоді так і не знайшли. А у 1993 році поставили кам’яні козацькі хрести з піщанику.

Усі троє і Стус, і Литвин, і Тихий, були людьми літератури, мовознавства і права, вони входили до серцевини руху «шістдесятників». І все це було взаємопов’язане, бо, як писав Василь Стус у листі до Христини Бремер:

«Моя душа шукає не тільки краси, а й прагне вищих сфер справедливості й правди. Тут криються всі проблеми мого життя».

Вони не могли бути просто поетами, письменниками чи літературними критиками, займатись мовознавством і чути мелодії «з-над хмар і долин». Михайлина Коцюбинська у дослідженні «Поет», написала про те, чим був продиктований їхній вибір:

«Все свідоме духовне життя української нації — майже суцільна опозиція, тихий або голосний опір тискові й нівеляції. Іноді це навіть не усвідомлювалося як тиск, а як неминучість, він проникав в усі пори. Тому й опір переходив із суспільного поля на територію душі окремої людини, заторкував її екзистенційні глибини, пласти — а це вже матерія поетична».

Пройшло 33 роки з часу перепоховання трьох правозахисників та поетів. Сьогодні на полях боїв сотні тисяч військових очищають Україну від окупантів, які на меті ставлять геноцид нашої нації. Чи є цей день, 19 листопада, просто днем пам’яті? Чи є історія Стуса, Тихого та Литвина — лише частиною історії країни та літератури?

«Нічого не застаріло в історії цих людей: вони є між нами не як жертви. Вони є між нами з їхніми голосами, з їхніми нагадуваннями, як вічні будителі», — наприкінці 20 століття сказав про них Євген Сверстюк. І ці слова теж виявились пророчими для України сьогодні.

***

Шевченко і Стус: у Києві створили мапу з будинками, де жили письменники.

Під Києвом, у дні оборони столиці, померла вдова Василя Стуса, Валентина Попелюх.

У столиці проведуть прогулянку місцями шістдесятників. Як у радянському Києві щедрували та колядували шістдесятники.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»