500 рублів проти 1000: чому Солом’янка не стала містом Олександрія — деталі політичної гри

Децентралізація, об’єднання, роз’єднання, агломерація… Он, Коцюбинське відхопило київський ліс, мовляв, наше. Ні. Київ через суд нещодавно повернув своє.

Щось подібне відбувалося і на початку минулого століття. Тоді населення Києва становило 450 тисяч осіб зі щорічним приростом у 40 тисяч. Києву потрібні землі для розширення. Київ дивиться на околиці.

Околиці скаржаться на неувагу міста та хочуть самостійності — тоді заживемо.

Ми вже писали про те, що Солом’янка майже не стала містом. Але чому не стала?

1857 року Київ отримав у безстрокове користування для пасовищ 898 десятин казенних земель, розташованих з південної сторони міста.

Згодом тут утворилося поселення: частково за погодженням з міською управою, частково і без такого.

Так виникли передмістя Києва Батиєва гора, Верхня та Нижні Солом’янки, Протасів та Кучмин яри.

До 1902 поселення належали місту, платили всі збори, натомість нічого не отримуючи. Не було ні освітлення, ні водопроводу, ні лікарні, хоч сумарна кількість населення досягла 24 тисячі осіб.

У найжалюгіднішому стані знаходилася Верхня Солом’янка. Це було брудне містечко, з одно- і двоповерховою забудовою, що мало вигляд сміттєвого звалища із задушливим повітрям, на якому тіснилися вбогі торгові рундуки.

По вулиці з безліччю вибоїн ледь могли роз’їхатися два вози, а восени й навесні все це потопало в суцільній багнюці.

Не відчуваючи до себе уваги з боку Києва, мешканці цих передмість, якими до того ж опанувало честолюбство, вирішили розірвати зв’язки з містом.

У 1903 році вони відійшли від міста й утворили спочатку «сельськое общество», потім «общество домовладельцев», а в 1906 — «товарищество благоустройства».

«Общество домовладельцев» власним коштом зуміло замостити головну вулицю (зараз Митрополита Василя Липківського), влаштувати скотобійню та збільшити штат поліції.

Своєю чергою «товарищество благоустройства» планувало власним коштом пустити до 1 липня 1908 року трамвай, укласти договір на проведення водопроводу, організувати до початку 1908 року медичну допомогу, при якій за 15 копійок хворий зміг би отримати пораду лікаря та по можливості безплатне лікування. А також — влаштувати газолінове освітлення, замостити за три будівельні сезони всі вулиці, побудувати пожежне депо та поліційну дільницю, організувати пожежну команду.

Також заявили й про свій намір домагатися перетворення цих передмість у самостійне місто Олександрію, назване так на честь дружини імператора Миколи II Олександри Федорівни.

Водночас міська Дума порушила перед міністерством внутрішніх справ клопотання про приєднання «сепаратистів» знову до Києва на загальних підставах.

Міністр внутрішніх справ схилявся до думки, що утворення нового міського поселення не є необхідним для державної чи громадської користі та рекомендував приєднати ці передмістя до Києва за умови обов’язкового використання отриманих від них впродовж найближчих 25 років доходів на їхній розвиток та благоустрій.

Не заперечувала проти приєднання й основна маса домовласників цих передмість, але при цьому, крім забезпечення благоустрою, вони висунули низку додаткових вимог: наявність у складі Думи чотирьох гласних від них, призначення земського ветеринарного лікаря для нагляду за Солом’янською скотобійнею та для припинення таємного забою худоби у приватних домоволодіннях для запобігання епідемії.

Консенсусу не було через суперечку між Києвом та «товариществом благоустройства» щодо 800 десятин казенних земель, що прилягають до Солом’янки.

Місто хотіло отримати ці землі собі, «товарищество» — собі для майбутнього міста (для поселення та вигону).

А на початку 1909 року голова «Общества домовладельцев для благоустройства Верхней и Нижней Соломенок, Протасова и Кучмина яров» І. А. Пироженко знову звернувся вже до київського губернатора з проханням про утворення тут… «самостоятельного упрощённого городского управления из-за плохого отношения городской управы к благоустройству окраин».

Представники місцевої адміністрації, а також сам міністр внутрішніх справ країни цього разу прислухалися до такої ідеї.

Начальник головного управління у справах місцевого господарства МВС звернувся до начальника Південно-Західного краю генерал-ад’ютанта Ф. Ф. Трепова з проханням скласти не пізніше 1 листопада 1909 плану майбутнього міста і подати всі необхідні відомості.

Для цього передмістя відвідав виконувач обов’язків київського губернатора камергер А. Ф. Гірс.

До проєктованого міста Олександрія передбачалося включити території Верхньої Солом’янки, Протасового та Кучминого ярів, землі Києво-Софійського митрополичого дому на Батиєвій горі, інженерного відомства, зайняті військовою мукомельнею та бактеріологічним інститутом, Кадетський гай з Кадетським корпусом (нині Міністерство оборони на Повітрофлотському проспекті) казенні землі між Байковим цвинтарем та лінією відчуження «ЮЗЖД».

Загальна площа території майбутнього міста мала скласти 441 десятину, населення — 13 108 осіб. Створення такого міста мало ще раз підкреслити помилку міської політики — звертати всю свою увагу на центр і не дбати про околиці.

92 домовласники Верхньої Солом’янки звернулися особисто до начальника південно-західного краю з проханням сприяти прискоренню утворення міста Олександрії, а збори членів Товариства благоустрою (30 осіб) затвердили склад своєї делегації для поїздки її з цією ж метою до Санкт-Петербурга, виділивши для цього 500 рублів.

Звісно, у міській управі гав не ловили. Дума на своєму засіданні одноголосно визнала створення нового міста Олександрія небажаною для мешканців Києва і собі обрала делегацію у складі міського голови та трьох гласних Думи з виділенням їм 1000 рублів для поїздки до Санкт-Петербурга з клопотанням особисто перед головою ради міністрів П. А. Столипіним проти створення Олександрії.

Адже мешканці нового міста, аргументували в міській управі, все одно будуть змушені користуватися київськими лікарнями, школами, а, з іншого боку, на його території будуть знаходитися міські споруди. Казенні ж землі дійсно потрібні самому Києву для власних потреб. Як ми писали вище, щорічний приріст населення складав на той час близько 40 тисяч осіб.

Позицію міської Думи підтримали й загальні збори київських домовласників та визнали ідею створення нового міста абсурдною — поступово воно обросте Києвом та стане містом у місті.

12 вересня 1909 року Столипін прийняв делегацію від міської Думи. Пославшись на те, що не знається у цьому питанні, він запевнив делегатів, що буде утворена спеціальна комісія, а до Києва буде відряджено чиновників для з’ясування цього питання на місці.

І справді в середині листопада 1909 року до Києва прибули неодмінний член ради у справах місцевого господарства, дійсний статський радник М. Б. Іславін та чиновник з особливих доручень при міністрі внутрішніх справ А. А. Євстигнєєв.

Насамперед вони відвідали передмістя. Несподіваною при цьому була поведінка мешканців Батиєвої гори та Протасова яра, яка зустріла гостей хлібом-сіллю та просили сприяння, щоб їх приєднання до Києва.

На нараді у будинку генерал-губернатора за участю восьми делегатів від передмість з доповіддю виступили представники Солом’янки Пироженко та Нечаєв. Вони стверджували, що річний дохід нового міста становитиме не менше 48 000 рублів, що забезпечить його нормальну життєдіяльність.

Їм заперечили й довели, що цей дохід не може бути більш як 10–12 тисяч рублів, і це ставить під великий сумнів доцільність і можливість реалізації цієї витівки.

Якщо нове місто Олександрія і народиться, стверджували опоненти, то незабаром воно опиниться в такому жалюгідному вигляді, що саме проситиметься до Києва.

Представник Батиєвої гори Гулянський та Миронченко та Протасового яру — Вацура — ​​рішуче висловлювалися проти утворення цього міста.

«Мы не желаем Александрии, мы хотим под крыло матери городов русских. Мы все живём Киевом, работаем в нём и покорно просим присоединить нас к нему. Только от Киева мы увидим свет», — закликали вони до присутніх.

Останнім акордом на нараді прозвучало повідомлення головного начальника військово-навчальних закладів до київського кгубернатора, у якому він просив «при образовании Александрии ни в коем случае не включать Кадетский корпус в этот бедный, некультурный, без цивилизации город. Корпус называется „Киевский“ и полностью связан с Киевом, его культурной и духовной жизнью».

Пироженко та Нечаєв зазнали повної поразки, їх звинуватили у наклепі на Київ та міське управління. Їхні дії доручили розглянути в губернському у справах товариства та спілок присутствіі. Сам проєкт міста Олександрії було розцінено як гострий ніж у тіло Києва і відкинуто.

Незабаром міська Дума оприлднила умови приєднання цих передмість до Києва: упродовж найближчих 25 років усі доходи від згаданих околиць повинні спрямовуватися на благоустрій їхньої території, мають бути встановлені найближчим часом 25 гасових ліхтарів, замощено 300 квадратних сажнів вулиць, продовжена субсидія Солом’янці, створено особливу виборчу дільницю.

А Києву довелося втихомирювати ще одних «сепаратистів». Приклад Солом’янки виявився заразливим і для сусідньої Деміївки. У 1909 році там утворилася «загадочное общество», що знаходилося під заступництвом місцевою поліцією. Члени цього товариства енергійно займалися стягненнями із місцевих жителів, торговців та промислових установ на покриття витрат на заснування з цього села самостійного міського поселення, назва якого так і не була визначена. Зусиллями міської управи ця ідея була зарубана на корені.

А ось група жителів «Забайкалля» звернулася до міського голови з клопотанням про не приєднання їх до новоутвореного міста Олександрії й просила залишити їх, як і раніше у віданні Києва. При цьому вони зобов’язувалися справно сплачувати всі податки, які стягуються на користь Києва.

Цікава деталь: «Забайкалля» це звісно Забайків’я (Забайков’я). Але схоже, що людям, які того часу виконували функцію Т9 здавалося, що то помилка і вони виправляли «помилку» на Забайкалля. Тож, якщо зустрінете таке у старих газетах, знайте звідки ноги ростуть.

Що ж до Олександри Федорівни, то вона більш відома не власним іменем, а як імператриця, яка потрапила під вплив Григорія Распутіна. Цей зв’язок мав великий вплив на історичні процеси.

Володимир НЕЧАЙ, «Вечірній Київ»