Не про сумне: Циганський провулок разом з Щекавицею був завжди місцем для похорону

Тож озброївшись старими газетами, спогадами та зібравшись біля «комісара водяного постачання», вставимо свої 5 копійок.

Якщо ви знаєте, хто такий Хведір Сенгалевич, або, може, ви знаєте його за псевдо Федір Бахтинський, то, звісно, вибачите, що цей текст буде відвертим цитатником цього автора та етнографа.

Краса слова Бахтинського в тому, що він зміг навіть в пролетарській пресі писати дуже колоритно та з гумором.

Сьогодні, «на злобу» дня, ми сходимо до Щекавиці, а якщо локалізувати, то в Циганський провулок, який «на Подолі за Житнім торгом, під Щекавицьким цвинтарем на східній стороні та має вигляд знака запитання і верхньою заокруглою своєю частиною починається в яру, під самими могилами, а рівним закінченням своїм вливається в Кирилівську вулицю, якраз проти Введенської вулиці».

До слова, хто випав з реальності та не знає, що там на Щекавиці, повідомляємо: в соцмережах став вірусним жарт про масову оргію на горі Щекавиця, яку начебто планують влаштувати кияни у випадку застосування ядерної зброї путіним… Ну розумієте, щоб воно впало й не вставало, і у нього, і всіх його посіпак. Одним словом — порчу наслати.

Йдемо далі, та є засторога: назви вулиць, топонімів і ще що вас може обурити, будуть такими, як в 30-х роках XX століття. Тож не женіться, як голий з Щекавиці, писати, що ми не так назвали якусь вулицю. Ми лише переповідаємо історії з тих країв, які сьогодні мають неабияку цікавість серед киян і не тільки…

Отож, Циганський провулок.

Історія Циганського провулку коротка і з’ясована. Колись, мабуть, після Батия, Менглі-Гірея чи якогось іншого руйнатора, в тому місці, де тепер Циганський провулок, закопано було понад 5000 побитих киян. Це дало право історикові М.Закревському сказати, що Циганський провулок разом з Щекавицею був завжди місцем для похорону.

Тепер слідів того грандіозного похорону немає і, коли про це спитати найстаршого в Циганському провулкові громадянина, на прізвище Тувинський, із соціальним станом інваліда громадської служби, то він говорить так:

«Питаєте, чи не викопують тут кісток? А чому не викопують? Викопують. І всіляких. Слонячі кістки попадаються, бо знаєте, коли ще не було залізниць, то всяку важку річ перевозили на слонах, от і кістки слонячі через те попадаються. Мамонтові (це про мамонтів, шановні) теж, бува, попадаються і, мабуть, через те саме».

Щоб з’ясувати таку оригінальність в археологічних поглядах громадського інваліда Тувинського, треба зазначити, що він свою інвалідність придбав на посаді кур’єра єпархіального свічкового заводу.

Також оригінально пояснює він саму назву Циганського провулка. Називає він його не Циганський, а Циганков, і виводить таку назву од імени якогось Циганкова, що колись тут жив.

«Бо взагалі, знаєте вулиці прозиваються в імени якого-небудь відомого чоловіка, що там жив. Наприклад, Хрещатик, або Хорева вулиця. От, скажемо, я жив короткий час на Микольській Слобідці, так, повірите, хотіли вулицю прозвати Тихвинською, з мого імени. Але я зараз таки переїхав звідти, й назвали, здається, вулиця Карла Маркса, чи якось інакше».

Коли авторитет такого чичероне вас мало задовольняє, можна звернутись з розпитуваннями до будь-якої популярної офіційної установи. І така єсть одна на ввесь Циганський провулок — «Розбірна будка для води».

Тут офіційна особа-вартівник, чи як його тут жартуючи прозивають «комісар водяного постачання». І завжди великий натовп, переважно бабів, по воду. Тут при взаємній допомозі й старанні історія Циганського провулку виступала в такому вигляді.

На початку XIX сторіччя ніякої Циганської назви тут не водилось. Просто був собі Яр і в ньому тільки чотири хати. У одній хаті жила баба з ідилічною назвою «Пастушка», бо вона мала чотири корови і пасла їх тут таки в яру.

Вона ще варила самогон — виявляється, був він і тоді — і називалася також «Бражничка». Під старість вона покинула обидві свої професії, вибралася з Яру і померла в завулкові, що зветься Хрухтовий ряд.

Коло Бражнички-Пастушки у двох хатах, поспіль одна коло одної, жила Єлисеїха, вдова-візничка, і швець, на призвисько Низький. Обидві тії хати колись навесні завалила гора Щекавиця. Хто жив в четвертій хаті, історія не доводить.

На переході першої чверті ХІХ віку друге заселення в Яру йде густіше. Збудували кухню для салдатів, що стояли постоєм по Кирилівській вулиці, оселяється пан Якубовський — так і звався «пан» і робота його була артистична: він виставляв по базарах балагани для комедій і брав бідних дітей в акробатську науку. І оселяється ще двоє: вдова-салдатка Олена Потапиха і підпільний адвокат Гаврило Федорович Голодненко.

Обидвом цим персонам прийшлося відігравати значні ролі в історії Циганського провулку. І ще почали ставати шатрами цигани. Така характерна ознака переважила, коли вибирали назву для Яру: Введенський чи Циганський провулок? І став Циганський провулок.

Шатра приходили і одходили, а один циган лишився, оженився з міщанкою з Циганського провулку, шив чоботи і був найкращий боєць, коли у вуличному бойовищі йшли лавою Юрковиця і Циганський провулок з одного боку, і Надрічня Оболонь з другого. Прозивався він Циганок і тому провулкові дві назви: Циганський та Циганків.

Заселився Циганський провулок і стало там аж 20 хатів. І виступив на історичну сцену Голодненко.

За наказом ще генерал-губернатора Бібіков, склали списки заплянованих вулиць та провулків, тобто таких, що їх не повинно бути на світі, що їх треба знищити й натомість — облаштувати гарні, широкі вулиці. А тому, як у кого на такому заплянованому провулкові валиться хата, то ремонтувати її заборонено: хай валиться, на її місці буде колись краща.

Письменник російський Лєсков докладно описав, як хитрували люди з ремонтом старих хатів на Печорському і як підтримували свої оселі від остаточної руїни. Та не можна цього було робити на Циганському провулку через Голодненка.

Як усякий підпільний адвокат він писав клявзи і доноси, і перш за все, на мешканців Циганського провулку за те, що вони ремонтували свої старі хати. І їм забороняли це робить, штрафували їх, садовили у тюрми. І всі тікали з Циганського провулку, а Голодненко за безцінь скуповував їхні садиби.

А було й таке, що дехто й вішався з горя. І таке йшло, аж поки не з’явилася на кону удова-салдатка Олена Потапиха. Властиво, вже її на світі не було, а повернувся з військової служби Оленин онук Онисько Порфирович Потапів. Повернувся і вирішив прикоротити Голодненківські заходи.

Але не можна обійти мовчанкою і самої салдатки Олени. Була вона енергійна, працьовита жінка, зберегла для своїх дітей і для своїх унуків маленьку, осілу в землю хату під числом 20 і два коштовні з археологічного боку документи.

Один про те, «що Сигізмунд III з ласки Божої король польський, літовський, руський пруський і т. д.» дозволяв товариству київських міщан відчинити шевню якраз проти теперішнього Лева. Документ датований серпнем 1605 року.

А другий інакший: «Дано се вдове солдатке Елене Потаповой в томъ, что ей надлежитъ внести за вторую половину 1833 года сбору за деревянный домі, 11 1\2 коп.»

Онисько Порфирович Потапів перший документ одніс до Київського музею і одержав од директора Миколи Федотовича Біляшевського особливу подяку, а з другим пішов до міського голови Сольського і тут теж одержав дозвіл зробити ремонт в дерев’яній хаті.

Онисько часу не гаяв і зробив ремонт увесь в один день. В ремонті брали участь чоловіки з усіх хатів, крім хати ч. 9, де жив підпільний адвокат Голодненко, і в один день поставили над старою, врослою в землю, хатою салдатки Олени другий поверх, поки сам Голодненко був у суді і писав свої клявзи.

1898 року починається занепад сили й слави Голодненкової. По-перше, виходить наказ, що усі позаплянові вулиці й провулки вносяться в плян міста. І виходить другий наказ, яким викорінюється «кровопивне сім’я» — підпільних адвокатів.

Голодненко з горя осліп, перебрався до дочки, десь коло Лаври, і тут у самий день оголошення наказу про підпільних адвокатів отруївся.

Бурхливі часи одшуміли в Циганському провулкові і настала тиша. Простягся він своїм знаком запитання, головою під Щекавицю, а хвіст перекинув через Кирилівську вулицю аж до Введенської. І живе життям не однаковим.

Хвіст з’европеївся і зсоціялізувався. Од Кирилівської вулиці вгору до розбірної для води будки на Циганському провулкові чотириповерхові будинки. По лівий бік житлокооп з гуртовою їдальнею, з комісією соцзмагання та сприяння індустріялізації; по правий — державна школа, державний будинок гуртожитку.

Назва провулкові тут інакша. Де житлокооп російська: «Цыганков 44», де школа — зукраїнізований невдало: «Циганковський 44».

А вгорі, в самій закутці знаку запитання і назва стара — Циганський провулок і характер старий, початковий. Вузенька вуличка тільки перейти, низенькі хатки, високі паркани з міцними ворітьми. І на кожних погрозлива пересторога різноманітною етимологією: «Входить опасно, злой собака!», «Вхід заборонено — злі собаки!», «Не входить — собаки кусаюца!»

Живуть у тих хатках пенсіонери, кустарі, дрібні службовці, дрібні власники з характерними найменнями: Адамець, Герасименок, Дезертинський.

От і розповіді кінець. Переказано з написаного паном Хведором Сенгалевичем у Циганському провулку біля Щекавиці, зі слів чичероне Тихвинського та бабів, які збиралися біля будки для води у році 1931-му.

Тепер можемо бігти, як голі, з Щекавиці коментувати все у фейсбуці: про назви вулиць, про правильну українську мову, про неправильну українську мову, і щоб «воно» впало й не вставало, бо буде оргія!

Може, ви ще не погуглили Циганський провулок? Ой, гугліть спочатку термін «політкоректний», бо називається він нині політкоректно — Ромський. А перед тим був Цимлянський. А як Циганський став Цимлянським — то вже інша історія.

Володимир НЕЧАЙ, «Вечірній Київ»