Маруся Чурай та Василь Стус: у столиці показують актуальні вистави

Починаючи з липня у відділі мистецтв Публічної бібліотеки імені Лесі Українки вистави грають актори театру-студії «Майстерня Лєни Лазовіч». Засновниця майстерні Лєна Лазовіч — випускниця курсу Миколи Рушковського, режисерка та акторка Театру на Печерськ. Власну студію-театр заснувала у 2020 році.

У просторі київської бібліотеки показують три вистави: «Маруся. Проща» та «Гриць. Stand-up» за мотивами роману Ліни Костенко, а також «Піснь Орфея. Василь Стус» про особистість поета, дисидента та громадського діяча. Їх почали репетирувати ще у 2021 році, а поставили в березні 2022.

Про творчий метод роботи в Майстерні, а також постановки «Вечірньому Києву» розповіла акторка Крістіна Урсуляк.

Майстерня — не режисерський театр. Ми працюємо в іншому методі. Зазвичай є режисер, який обирає матеріал. У нього є задум, концепція. Розуміє, що хоче ставити і як. У нас все розпочинається з матеріалу. Він до нас «приходить» від когось з друзів чи знайомих. Які розповідають, дають почитати. Якщо твір нас захоплює, закохує в себе, ми починаємо працювати.

ВИСТАВА НАРОДЖУЄТЬСЯ З АКТОРСЬКИХ ЕТЮДІВ

На першому етапі актори читають матеріал і приносять свої проби, етюди, бачення. Ми не обираємо конкретних персонажів — всі роблять що завгодно: будь-якого героя, лінію, фрагмент. Втілюють свою ідею, думку на майданчику. Ми разом переглядаємо, обговорюємо. І у великій кількості проб та етюдів починають звучати історії — про що це зараз, про що ми робимо. Поступово назбируються етюди, як бусини в намисто. З них починає народжуватися вистава. Всі актори різні, підходять з різних боків, тому постають дуже відмінні точки зору на одну історію.

На наступному етапі Лєна поєднує між собою ці етюди, шукає взаємозв’язки та перетворює на виставу. Постановка ніколи не є завершеною. Навіть якщо є структура, етюди, «тіло» вистави, додаються нові деталі та мізансцени. Це постійний рух матеріалу, його життя.

Друга особливість — заходячи в кожен матеріал ми досліджуємо, що навколо нього. Якщо беремо Шекспіра, то працюємо не лише з текстом, а й з епохою, в яку він жив, іншими творами. Коли почали працювати над «Марусею Чурай», багато акторів взяли в основу давньогрецьку трагедію. Акторка, яка робила образ Бобренчихи, обрала монологи Медеї про дітей. І цей діалог між античною трагедією і «Марусею Чурай» — одна й та сама тема. Як ми вбиваємо своїх дітей заради чогось. Бобренчиха любить сина і хоче йому найкращого. Але вбиває. Шукаємо, де ця тема є взагалі у світі — в античних трагедіях, в текстах Євангелія, історії мистецтва. Інколи це розкриває певну тему чи ідею. Йде робота з постійного пошуку: про що це зараз, де воно ще звучить.

МАРУСЯ ЧУРАЙ: ПРОЩЕННЯ ТА РОЗДВОЄНІСТЬ

При театрі діє школа акторської майстерності.«Марусю Чурай» обрали спочатку для студійців. Наш близький друг працював з дітьми над цим матеріалом, і розповідав про цю роботу. Нам стало цікаво, і до процесу приєдналися актори, почали робити власні етюди. В «Марусі Чурай» є теми зради, прощення, пробачення, любові, її різних проявів. Вже тоді прозвучала й історія війни. У січні один хлопець приніс пробу, де малював мапу України та наступи на її регіони. Читав текст з «Марусі Чурай» про походи Гриця, його військовий досвід. Ця історія за декілька місяців стала нашим буттям.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, багато акторів залишились в Києві. Постало питання: що ми можемо робити? Хтось пішов в тероборону, хтось став волонтерити. А ще ми могли грати. У березні почали зустрічатися і продовжувати репетирувати. В той момент зрозуміли, що Маруся — напівлегендарна співачка. На війні рятували знамена та її пісні. Через цю історію, що пісні рятують, вистава про Марусю стала музичною. Актори грали, співали. Ми зробили відкриті репетиції у квітні — для пацієнтів військового шпиталю та глядачів. Прийшло багато людей. Відчули, що ця історія потрібна.

Зрештою у нас вийшло дві Марусі та два Гриця. Неможливо було обрати, бо це були різні історії. В одній акцент пав на Гриця — розкривав його роздвоєність між серцем і розумом. Що робить з ним війна. На війні він знав, що Маруся його рятує, а повернувшись, обрав Галю. Інша — історія прощення, як пробачити зраду і чи потрібно ї пробачати. Вирішили розділити виставу на дві — про Гриця і Марусю.

Постановки в певному сенсі є імпровізацією — тексти та актори ті самі, але постійно щось міняється, є свобода. Актори один одного підхоплюють, щось відкривають в процесі вистави. Так само ми всі в умовах війни не можемо бути прив’язаними до певної структури, весь час щось змінюється. Війна — це про життя в невагомості. Як і імпровізація. Спирається лише на те, що відбувається тут і зараз, між людьми на сцені.

Вистава «Маруся. Проща» відповідає процесам, які відбуваються з українцями та в Україні. Ми всі зустрічаємося з ненавистю, болем. І не знаємо, що з цим робити. Марусю зрадили. І вона розуміє, що треба пробачити, бо ненависть вбиває її. Але як пробачити? Тоді вона йде на прощу, пішки до Києва. Бо інакше загине. Важливе питання — чи змогла Маруся зрештою пробачити Гриця.

Ще одна тема — як народжуються пісні. За ними завжди стоїть велика ціна. Це про те, що відбувається з нами. За нашу свободу ми також платимо велику ціну. Водночас ми говоримо про те, що не можна застигати в ненависті, злобі, болю. Це нас вбиває. Потрібно слухати серце і рухатися далі, в прощення.

ВАСИЛЬ СТУС: БОРОТЬБА ЗА ЛЮДЯНІСТЬ

Два роки тому під час важкого етапу в житті я випадково знайшла книжку Василя Стуса «Листи до сина». Тоді вона мене врятувала. Дала сили й бажання жити. В мене з’явилася мрія, щоб ці листи стали виставою і прозвучали зі сцени. Це листи Cтуса до сина і дружини, написані під час заслання. Його син, Дмитро Стус, компонував видання. Тоді цей матеріал не пішов в роботу. Цьогоріч ми до них повернулися.

Після другого арешту, перебуваючи в таборах, Василь Стус написав такі рядки: «Я не хочу ненавидіти. Я обираю не ненавидіти своїх катів. Лише час покаже, хто з нас правий, а хто ні». Мене це вразило. Адже написала людина, що перебувала в нелюдських умовах таборів. Де над нею знущалися фізично і морально. І в цих умовах Стус обирає любити.

Я багато читала про його життя, твори, переклади. Він дуже любив Рільке. Перекладав його «Сонети до Орфея». Читаючи ці сонети, я подумала, що Орфей — це і є Стус. Той, хто втрачає те, що дуже сильно любить. І з цього народжується його справжня пісня. Яка його возвеличує. Так з’явилася назва постановки. Василь Семенович багато пише про долю. Що вона є, і ми можемо її лише гідно приймати та гідно служити. Це теж про давньогрецький міф про Орфея. В нього була така доля: втратити кохану. Він нічого не міг вдіяти. Лише народжувати з цієї втрати пісні і красу.

Сьогодні вистава складається з листів, перекладів, щоденників, таборових зошитів Василя Стуса. Ми звернули увагу, що він виховує свого сина через листи. Намагається зробити його хорошою людиною. Дає поради. Наприклад, по музику. Стус любив класичну музику і народні пісні, радив синові їх слухати музику. Тому у нашу виставу ми додали живу музику — актор-піаніст грає класичні твори Баха, Бетховена.

Дуже часто ми дивимося на Стуса як на політичну особистість. На дисидента, що боровся за незалежність. Мені здається, він більше боровся за людяність. За те, щоб бути хорошою людиною. І для мене в цій виставі важливо подивитися на Стуса як на батька, чоловіка, людину. А не як лише на політичного чи національного героя. На цьому ми робимо акцент. За його творами, всім, що він зробив, стоїть велика жертва. Не лише його власного життя. А і його дружини та сина, які теж пройшли цей шлях. Дуже важко любити людину, яка перебуває в таборах. Це про жертвоприношення. В якомусь сенсі ця вистава про жертви, які ми всі приносимо. І чи варте воно того. Чи можна було жити інакше.

Те, про що говорить Стус, стосується людських цінностей — в його записах йдеться про чесність, що не можна ображати та ненавидіти. А також як бути героєм. Герой — це не коли ти робиш героїчний вчинок. А коли залишаєшся хорошою людиною. Зараз, в умовах війни, бути хорошою людиною дуже важливо. Є великий ризик, що ми, захищаючись і воюючи, втрачаємо свою людяність. Перестаємо бути хорошими, починаємо ненавидіти та бажати смерті всім навколо. А Стус вчить бути людиною перш за все.

Слідкувати за розкладом вистав можна на сторінці «Майстерні Лєни Лазовіч». До слова, камерний театральний майданчик у бібліотеці вміщує до 60 глядачів. Запізнюватись на виставу не варто — вхід до зали через сцену, отже, після початку ви вже не потрапите.

Адреса: Бібліотека ім.Лесі Українки, вул.Велика Житомирська, 4.
Вартість квитків: 250 грн.

Нагадаємо, київська оперета відкрила театральний сезон та готує прем’єри.

Марія КАТАЄВА, «Вечірній Київ»