Як стрілецька рота київської ТрО стала підрозділом аеророзвідки: фронтове інтерв’ю з Олесем Маляревичем

З початку загострення цієї війни вже назбиралося достатньо історій про те, як цивільні чоловіки у лавах тероборони феєрично втирають носа російським найманцям.

Ще один гарний приклад — четверта рота 128 батальйону київської Терборони, яка офіційно вважається стрілецькою, але тільки завдяки ентузіазму та наполегливості самих бійців і командира, еволюціонувала в ефективний підрозділ аеророзвідки.

З перших днів війни у рядах цієї роти — депутат Київради фракції «УДАР Віталія Кличка», перший заступник голови Дніпровської РДА Києва Олесь Маляревич.

Свого часу у цивільному житті він активно розбудовував кінобізнес, а нині — там, де зйомка професійних дронів націлена на ліквідацію ворога.

«Вечірньому Києву» вдалося поспілкуватися з Олесем Маляревичем про його ракурси цієї війни та про будні аеророзвідної роти на передовій.

«Я НАВІТЬ В АРМІЇ НЕ СЛУЖИВ»

— Олесю, до загострення цієї війни ви, наскільки мені відомо, не мали військового досвіду, але приєдналися до лав ТрО. Чи важко вам було приймати це рішення, в принципі, і що вас до цього підштовхнуло?

— Справді, я навіть в армії не служив. У 1996 році закінчив школу і, щоб ви розуміли, тоді написав листа Кучмі, зібрав 27 підписів однокласників з пропозицією внести поправки до Закону про альтернативну службу.

Наприклад, хто не хоче служити в армії, має інші плани після навчання у виші та хоче працювати, платить 3600 дол. впродовж трьох років, і ці кошти скеровують на фінансування контрактної армії.

Хто пам’ятає, у ті часи українська армія була слабкою, з пострадянським керівництвом, з дідівщиною. Служити в армії вважалось марним використанням часу.

— І що вам відповіли?

— Прислали відповідь, що моє звернення до Президента передали на колегію Міноборони, а потім Міноборони мені відповіло, що, мовляв, «розглянули і взяли до уваги».

Потім я навчався в Карпенка-Карого на кінофакультеті, за спеціальністю кіновиробництво, після — працював два роки у Великій Британії. А коли повернувся, то мені навіть повістки не приходили. Почав працювати в представництві студії Warner Brothers в Україні.

— З 2014-го ви у політиці…

— Так. Тоді розпочалася війна, яку вісім років називали «АТО». В мене не було досвіду військової служби, тому я не брав участь у бойових діях. Хоч вмів стріляти, мав дідову мисливську рушницю, яка мені перейшла у спадок… Кілька разів був на полюванні, в тирі та на шестиденних курсах по військовій справі для цивільних.

— А на волонтерській основі в АТО не їздили?

— Ні. Волонтерські рухи організовував тут, в тилу. Чесно кажучи, мені було незручно їхати до військових. Я — здоровий чоловік, зростом 190 см, 115 кг ваги приїжджаю в АТО, фотографуюся і привожу коржики — відчував, що це буде не зовсім коректно. Тому вирішив для себе допомагати армії активно, регулярно, але — дистанційно.

А повертаючись до вашого питання, чому відважився на цей раз піти у ТрО… У липні минулого року я вперше пішов на державну службу: почав працювати першим заступником голови Дніпровської РДА міста Києва.

Це був мій перший досвід на державній службі — я ж усе життя у бізнесі: кіно, реклама, взуття. А тут мені в адміністрації делегували найбільш «непопулярні» серед чиновників напрямки — цивільна і територіальна оборона, культура, молодь, спорт, соціальний захист, екологія.

І, власне, тероборона, яку тоді активно розбудовували, була під моїх наглядом. Ніщо так не мотивує як власний приклад, тому я також одним з перших вирішив приєднатися до її рядів. Це було за вісім днів до початку війни.

16 лютого написав заяву, встиг навіть пройти коротке навчання. А 24 лютого з самого ранку ми вже були в батальйоні. 25 числа, на другий день війни, наша рота перейшла на аеродром «Чайка» разом із Нацгвардією та важкою артилерією.

«ПОДИВИВСЯ ВГОРУ, А НАДІ МНОЮ ДРОНИ», — ПРО ПРОРИВ НА КИЇВ

— Які дні під час оборони «Чайки» вам запам’яталися найбільше?

— Однозначно, коли побували в оточенні. Маю на увазі прорив 25-26 лютого на Житомирській трасі. Ми обороняли аеродром та артилерію, і в якийсь момент артилерія раптово отримала наказ на зміну позицій. На той час весь мій військовий досвід був побудований на численних фільмах про війну, тож розумів, що артилерію завжди бережуть найбільше, а ТрО найменше (сміється, — ред.)

Ми тоді залишилися разом з Нацгвардією. Я був якраз вночі на посту. Доповів командиру, але його це не здивувало і він не прийняв жодних рішень (через місяць, до слова, командира роти змінили). Вже за дві години почалися якісь заворушення. Ми отримали наказ відходити.

Відійшли в ліс вздовж Житомирської траси. Я йду собі лісом, несу БК (боєкомплект -, ред.) вагою 20 кг, зброю (власні речі залишили на аеродромі). Була дуже темна холодна ніч, десь поруч щось бахкає… Як раптом — побачив зелені плями на землі. Думаю, може, якісь галюцинації чи ще щось — зі сном і їжею в ці дні було нестабільно.

Коли ліг на землю в лісі, помітив, що в мене по одягу зелені смуги «рухаються»… Подивився вгору, а наді мною дрони — п’ять штук. Літали 30-35 метрів над нами, трохи вище сосен, а нас було десь 120 людей, зі зброєю. Світили дрони тепловізорами, і це зелене світло — якраз від тепловізорів.

Тоді, мабуть, були найбільші емоції…Я розумів, що після дронів може полетіти і від літаків, і від артилерії.

Тому оперативно передав дані командиру батальйону. Згодом дізналися, що нас «вели» дрони противника. Чому вони не вдарили по нас — невідомо. Мабуть, вирішили, що ми «спецназ» у засідці. Можливо, саме це вплинуло на плани ворога не просуватися у цьому місці. Хто знає — це війна, на війні можливо все.

Під ранок ситуація змінилася, і ми повернулися на аеродром. Пробули там 12 днів, потім нас повернули на лівий берег, у Дніпровський район.

— Зараз звучать різні думки стосовно того: вчасно чи невчасно почала формуватися тероборона. Що ви про це думаєте?

— Об’єктивно — треба було раніше це робити. І, на мою думку, це б не викликало жодної паніки. За прикладом Ізраїлю чи Швейцарії, де населення знає, як їм отримати зброю, що для цього потрібно і т.д.

Але є одне але — це нерозуміння людей, що війна на порозі. Мер міста, Віталій Кличко, закликав приєднуватись до батальйонів ТрО ще за шість тижнів до війни. Втім, станом на 23 лютого у складі батальйону було менше 50 осіб, а 24 лютого вже було 2000 бажаючих на 500 місць.

«ЕВОЛЮЦІОНУВАТИ У РОТУ АЕРОРОЗВІДКИ»

— Згодом, наскільки знаю, ви поїхали у гарячі точки на схід. У складі ТрО, правильно?

— Так, на початку травня ми вирушили у складі четвертої стрілецької роти 128 батальйону ТрО на Харківщину. Взагалі, що таке стрілецька рота? Це умовно — прийшли, закопалися, блокпости, й по всьому. Ніякої, як кажуть, «творчості».

У перший наш день на передовій, 13 травня, зайшли у село Леб’яже, кілька днів були під обстрілами.

Ми тоді не мали абсолютно жодної інформації, хто стріляє, звідки, де ми знаходимося, де орки. Наше завдання було тримати оборону, контролювати периметр і раптом що — відкривати вогонь.

У якийсь момент зрозуміли, що можемо значно ефективніше використовувати наші людські, інтелектуальні та матеріальні ресурси.

У нас був звичайний дрон — злетіли, знайшли три ворожі танки, поблизу них орків, які вже відстріляли по нас і сиділи у білих футболочках, чай з термоса пили.

Передали цю інформацію через батальйон артилерії нашим. А вони кажуть: хто ви такі, звідки інформація, нічого не знаємо. Нас не сприймали суб’єктом процесу, бо у військових же усе чітко. У них свої засоби розвідки, і лише по цих даних можна стріляти. Все інше — не рахується.

— А як ви вийшли з цієї ситуації?

— З квітня, командиром роти став мій побратим, друг і колега-депутат Юрій Федоренко, зі «Слуги народу». Він використав свої зв’язки, щоб донести важливу інформацію до командування бригади ЗСУ, яка тут воювала. Повідомили, що ми хочемо бути корисними, маємо кадри, маємо ресурси, а чого не маємо — докупимо, і нас почули.

Навчили людей, синхронізували роботу за картами та передачу інформації. Як і обіцяли — купили/отримали дрони і почали літати, виявляти і коригувати цілі до 13 км.

Фактично вивчили місцевість у нашому секторі відповідальності, а дані передавали нашій артилерії.

До речі, за цими даними навіть декілька разів працювала авіація. І склади знищували, і рашистів палили, і їхню техніку. А могли просто сидіти в окопах і чекати, коли по нас прийдуть.

Так ми еволюціонували у роту аеророзвідки. Навчання пілотів дронів не припиняється ні на день. Щодня ми працюємо над тим, щоб залучити нові дрони — для ще більш ефективної роботи.

Ми пишаємось, що своїм ентузіазмом та працею заслужили визнання військових регулярної армії і після відходу київського батальйону на ротацію — нас залишили працювати у Харківській області.

«ДРОНИ НА ВІЙНІ — ЦЕ РОЗХІДНИЙ МАТЕРІАЛ»

— Скільки витратили на усю техніку, не рахували?

— Загалом за ці місяці через нашу роту пройшло ресурсів на близько 1 млн 200 тис. дол. Тільки один дрон коштує орієнтовно від 3000 дол., а ми таких, мабуть, штук 70 вже отримували. З них 40 — вже знищені. Бо на війні дрони — це розхідний матеріал: РЕБ (радіоелектронна боротьба, — ред.), погодні умови, обстріли тощо.

Фронтові автомобілі теж недешеві, дороги погані — потрібні позашляховики. Вартість однієї машини — близько 10 тис. дол., а ще ремонт порахуйте, машини всі старі і потребують щоденного догляду.

Маємо також 11 старлінків. Загалом лише близько 10% усіх наших ресурсів, окрім зброї, ми отримали від ЗСУ. Хоча і зброю в перші дні війни знайшли можливість отримати від поліції. Все інше — придбали завдяки донатам і зв’язкам.

— Хто в основному дає гроші?

— Я вже останнім часом не оголошую збір коштів у фейсбуці, бо шкода ресурсів друзів, мешканців Дніпровського району. Кияни, русанівці, які знають мене, які довіряють, надсилають по 50-100 грн та більше.

Жінки з групи Активного довголіття Галини Горяної, передали вже 10 000 гривень на закупівлю дронів.

Намагаюсь просити допомогти своїх друзів закордоном — це Геннадій Б., Амед Х., Алекс Г., Алекс К., Сергій А. (США), Алекс Г. (Німеччина), Гріша та Алекс (Естонія). Активно допомагають друзі — українські бізнесмени Андрій В., Гліб С., Микола С., Алекс К., Валерій А.

Підтримує нас також мій брат Тарас Маляревич.

І ще працівники соціального захисту Дніпровського району Києва перераховують частину своєї зарплати на купівлю дронів. Я декілька разів вмовляв цього не робити, бо зарплати невеликі, але це їхня позиція і вони наполягають на цьому.

Персонально хочу подякувати за підтримку своїй фракції «Удар» у Київраді, Віталію та Володимиру Кличкам та голові партії УДАР Артуру Палатному.

Після війни вже «підійму» всі відомості, щоб подякувати всім, хто допомагав і допомагає нам. Це обов‘язково треба буде зробити, бо ми сильні тільки тому, що ми разом!

— А скільки військових у вашій роті?

— Зараз — 80. І понад 700 осіб у батальйоні.

— Хто серед ваших побратимів?

— Різні люди. Менеджери, топменеджери, викладачі і власники бізнесу. Також, окрім мене, ще служать два депутати — Юрій Федоренко (командир роти) і Вадим Васильчук, з фракції «Голос».

У наших рядах є один чоловік, який справді дуже ефективний військовий, але взагалі не публічний. Він сам бізнесмен, у перші дні був у Трускавці, і коли дізнався, що друзі пішли воювали, вирішив долучитись й на початку березня приєднався до нас. І зараз він один з найкращих. Це один з прикладів. І таких прикладів ще багато.

— За час вашої служби на сході вже відчули, що таке побратимська справжня дружба?

— Так, розуміємо один одного. Підтримуємо, а підтримка тут однозначно проявляється у діях.

У мирному житті я кінопродюсер, тобто людина, яка організовує кінопроцес. А кіно — це виробництво. Депутатська робота наклалася на продюсерську і в симбіозі це помагає мені нині працювати на передовій.

І Юрій Федоренко теж став справжнім командиром, особовий склад його поважає і підтримує! Разом вирішуємо питання будь-якої складності, щодня — це безперервний процес. Засоби ураження є, бойове завдання є, решта питань — наші проблеми та клопоти (сміється — ред.)

— Про ротацію наразі не йдеться? Вже четвертий місяць, як ви на передовій. Вище ви говорили, що батальйон вже повернувся у Київську область.

— Так, батальйон пішов на ротацію. Але ми між собою порадилися, і більшість вирішила відмовитися і залишитися тут продовжувати аерозвідку з артилерією, з якою пройшли разом ці чотири місяці. Головне для нас — бачити результат своєї роботи, а він є!

— Яка ситуація там, де ви зараз?

— Ми на півдні Харківщини, зона відповідальності — близько 30 км. Ситуація напружена, але контрольована. Більше сказати не можу, краще вже потім дізнаватися з новин.

ПРО ДЕПУТАТСТВО І РОЗВИТОК ПОДІЙ НА ВІЙНІ

— Олесю, ви залишаєтеся депутатом Київради, були на останній сесії минулого тижня. Як ви це поєднуєте?

— Як депутат, я зараз фактично не працюю. Моя приймальня працює без мене. Бо це неможливо поєднувати ефективно. Я навіть писав пост у фейсбуці з проханням, що поки я в армії, будь ласка, не турбуйте. Це було важко сказати, тому що роками був на зв‘язку зі своїми виборцями.

— Ваші виборці з розумінням до цього поставилися?

— Так, цілком. На Русанівці досить в гарному стані зараз господарство, ЖЕК працює нормально, Зеленбуд також справляється. У нас дуже багато будинків з ОСББ та ЖБК, тобто самі собі господарі. Тому ситуація в окрузі на задовільному рівні.

Якщо зараз приїдете на Русанівку, на Лівобережний масив, то переконаєтеся: все чисто, сміття нема, стадіон працює. Так як, в принципі, й завжди. Єдине — поки вулицю Ентузіастів не зробили. Проєкт на паузі. Багато планів призупинені на час війни. Сподіваюсь наступного року буде краще.

— Я так розумію, що вам вдається не на усі засідання сесії приїжджати?

— Був у березні на сесії (треба було зібрати кворум), потім була перерва з об’єктивних на те причин. Приїжджав також 25 серпня, далі подивимось по ситуації на фронті.

Відстань — не проблема. Я, наприклад, за час бойових дій був на кордоні з Польщею та Угорщиною чотири рази, особисто їздили забирати гуманітарку.

— Не довіряєте через посередників?

— Мені відомо про випадки, коли, скажемо так, не доїжджало. А вже чи губилося, чи передавали іншим підрозділам — сказати не можу. Хочеться надіятися на другий варіант.

Допомогу нам передають у дуже великих масштабах. Наприклад, у мене є друг, Геннадій Брославский, лікар-онколог — він сам з Русанівки, 30 років живе в Америці. Разом з друзями вже передав нам допомоги на 200 тис. дол. Продовжують нас підтримувати й досі.

Ми, мабуть, були першими в Україні, хто мав протигази, які захищають від будь-якої хімії чи радіації. Виглядають як маска з фільму «Аватар», якщо бачили. Його діяльність заслуговує окремої статті (сміється, — ред.)

— Сьогодні всі беруться прогнозувати, коли закінчиться війна. Я у вас цього не запитуватиму, але які маєте думки про розвиток подій найближчим часом?

— Мільйон думок. Але особисто я вважаю, що на сьогодні мусимо зосередитися на відвоюванні території. Укріплювати обороноздатність нашої країни, систему ППО, наземні фортифікаційні мережі вздовж кордонів, розміщення оборонної промисловості і багато іншого.

— Це можливо? Щодо відвоювання територій. Сьогодні говорять про надто велику ціну таких кроків…

— Це можливо. Це не швидко. Це залежить від постачання зброї й від масштабів цієї зброї. Наступати завжди важче, ніж оборонятися — це не є секретом, але духу нам вистачить і сил теж, в цьому можна навіть не сумніватися. Нам є за що боротися. Ми переможемо, жодних сумнівів!

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»