Пресцентр
Київінформ

Новини Києва

Ранок 24 лютого, який ви пам’ятатимете завжди: історії волонтерів фонду «PEREMOGA»

Ранок 24 лютого, який ви пам’ятатимете завжди: історії волонтерів фонду «PEREMOGA»

Чи пам’ятаєте, про що ви міркували 23 лютого?

Можливо, ви думали: треба запланувати відпустку, на які курси записати дитину, до якого інституту вступати, потрібно купити квитки на концерт Монатіка, попросити підвищення зарплати, кинути палити, купити літні шини, записатися на нігті чи стоматолога, почати займатися спортом тощо — потрібне підкреслити.

Але, швидше за все, ви зараз не згадаєте своїх думок 23-го, бо потім, на жаль, настав ранок 24 лютого, який ви пам’ятатимете завжди, якщо ви з України.

Цей злий ранок змінив усіх українців, українок та усю країну. Нас поменшало, але ми стали Нацією, проте якою ціною…

Короткі історії про наших людей, які ніколи не забудуть того темного й холодного ранку. Це фрагменти життя волонтерів БФ «PEREMOGA», які пережили 24 лютого.

Яна, 28 років, Волноваха, була адміністратором у кафе:

— Ранок 24 лютого. Для мене війна почалася з «прильотів»: снаряди розривалися за кілька кілометрів від мене, було багато загиблих. Спочатку виникло хибне відчуття, що все не так серйозно, але потім…

Стояв дикий холод, чотири доби ми провели в землянці. Там була я, мама, мій брат і пітбуль Гера. Скрізь вибухали снаряди, розліталися уламки. Ми не могли навіть підвести голову — просто ховалися в ямі.

На п’яту добу в мене почалися панічні атаки. Настав світанок, усе довкола у вогні, мама каже: «Кидайте мене, рятуйте себе». У мене була істерика… Ми зібралися із силами та все ж таки вибігли, вижили. Дорогою зустріли людей, які підказали, де бомбосховище.

Туди ми й побігли, а в ньому 400 людей! Там були всі: немовлята, старі, молоді, коти та собаки, поранені… До того ж дуже погана вентиляція. Ніхто не знав, що ми тут, бо зник зв’язок. Але хтось усе ж таки додзвонився до наших із Києва та за деякий час нас почали евакуювати військові ЗСУ.

Пам’ятаю, коли один маленький «бусик» військові набили матрацами та сказали: «Лягайте на підлогу, не підіймайте голови й моліться — дорогою стрілятимуть». Так ми евакуювалися з Волновахи.

Юлія, 39 років, Харків, працювала бухгалтером:

— Коли настало 24 лютого, ми були вдома зі своєю родиною. О четвертій ранку ми прокинулися від гучних вибухів. Я підбігла до вікна й побачила, як палає вдалині мій рідний Харків.

Мене охопили панічні думки: «Куди бігти, що робити, як заспокоїти дитину, невже все почалося» — була повна розгубленість і нерозуміння. Десь за годину, коли я трохи прийшла до тями, ми вирішили, що треба терміново їхати. Швидко зібрали речі та вирушили до області, звідки вже поїхали до Дніпра.

Війна повністю змінила мене: вона довела, що необхідно цінувати те, що є зараз, і не чекати чогось кращого. А взагалі, чесно кажучи, дуже хочеться повернутися до рідного Харкова, знову бути у своїй квартирі. Звичайно, якщо вона ще ціла… Просто хочеться додому!

Юлія, 32 роки, Дніпро, колишня акторка:

— 24 лютого, о 7 ранку, мені зателефонувала подруга та запитала: «Ну що, ти вже зібрала валізи?» Я не розуміла, що відбувається. Зайшла на кухню, а там мій чоловік на підлозі тримається за голову.

У нього сльози на очах, таким його я ніколи не бачила. Каже мені: «Почалася війна, збирай речі». Потім він побіг до «АТБ», щоб купити воду, і я почула вибухи. Було страшно, незрозуміло, куди бігти, що робити. Одразу хотіли поїхати, але машина була зламана, то ми в Дніпрі й залишилися. На третій день прокинулася та зрозуміла, що не можу просто лежати, треба щось робити.

У бомбосховищі від людей дізналася про волонтерський фонд «PEREMOGA», то сюди й потрапила. А ще півтора місяця як я говорю тільки українською. Важко, адже все життя розмовляла російською, але тепер хочу забути цю мову. Сподіваюся, що дуже скоро закінчиться війна.

Уже два роки я не п’ю алкогольні напої, але після Перемоги точно нап’юся :) А ще хочеться поїхати з чоловіком у відпустку.

Ірина, 34 роки, Київ, колишній адмін-менеджер в IT-компанії:

— 24 лютого, о 4:17 ранку, я прокинулася від вибухів. Перше, що подумала, що такого просто не може бути й повне нерозуміння, чому це відбувається. Зайшла до Telegram і побачила допис зі зверненням путіна, де він каже, що почав війну. Далі зв’язалася з мамою, дізналася, як вона, а потім почала гуглити за запитами:

«Що робити, якщо почалася війна; що робити під час повітряної тривоги; що покласти в тривожну валізу». Потім зателефонувала керівнику й запитала, чи потрібно приходити на роботу. Він відповів: «Якщо можеш — приїжджай, бо треба облаштувати бомбосховище». Я й поїхала з дитиною, дорогою купила два блоки стіків «Айкос».

Наступного дня пам’ятаю, що ми в підвалі, нас 69 людей: немовлята, коти, собаки, літні, усі разом. О 1:30 «приліт» за п’ятсот метрів від нас. Наступної ночі — теж саме. У Києві була постійна комендантська година, не дозволялося взагалі виходити, ми не знали, що відбувається на вулиці.

Я протрималася шість днів, бо втомилася жити в підвалі. Наша квартира на 20-му поверсі, поряд були постійно вибухи… Тоді й вирішили їхати. Спочатку хотіли вирушити на західну Україну. У комендантську годину було дуже страшно. Коли їхали житомирською трасою, увечері дізналися, що її вже розбомбили снарядами…

Микола, 36 років, Харків, працював бар-менеджером:

— Ми з північної Салтівки, це район у Харкові. Тож, з нашого вікна видно кордон із Білгородом. Коли о 4:30 мене розбудила дружина, я побачив із вікна, як підіймається «гриб» від вибуху, люди в паніці тікають із валізами. Ми зібрали речі й одразу поїхали.

Спочатку — до родичів, а потім — до Дніпра. Нам здавалося, що там безпечніше, хоча такого місця в Україні зараз просто немає. Звичайно, їхати не хотілося, це наш дім. Ми б нікуди не виїхали, якби на власні очі не бачили, що там відбувається. У нашому районі було майже все зруйновано: практично кожен будинок постраждав від влучення снаряда.

Десь за кілька місяців я повернувся до Харкова, щоб подивитися, чи залишився наш будинок і, якщо так, забрати частину речей. Бо їхали ми з маленькими рюкзаками, думали що, на кілька днів, а вже пішов шостий місяць! Й ось, коли я повернувся знову до Харкова, видовище було як в апокаліптичних фільмах: скрізь розруха, людей немає… Але хата виявилася цілою. Я зайшов у квартиру, перекрив газ, воду, заразом полив квіти.

У кожного з нас є своя непроста історія, яка сталася вранці 24.02. Ці історії нас поєднують. Такими кривавими історичними нитками ми зшиваємо нашу Націю в одну велику ковдру, якою вкриваємо наших дітей, щоб вони жили й раділи життю в незалежній та вільній Україні!

З кожним днем кількість людей, які потребують допомоги, збільшується. «PEREMOGA» об’єднує кожного з нас і лише разом, спільними зусиллями, ми допоможемо нашим людям, нашій країні. Якщо ви бажаєте підтримати благодійний фонд «PEREMOGA», переходьте на його сторінки, де знайдете всю важливу інформацію.

Соціальні мережі фонду:

Ел.пошта:

Леонід РУДЕНКО