Сашко Лірник: Українська культура не має зникати з ефіру, бо зараз йде війна за наше буття

Повномасштабна війна, що почалася 24 лютого цього року змінила погляди українців на багато речей. Зокрема ті, хто змушені були виїхати за кордон, дуже гостро відчули, якою важливою є мова. Зберегти її, а з нею і українську культуру, біженцям допомагає Сашко Лірник.

Знаменитий казкар розсилає листи зі записами своїх історій по всьому світу. А ще розповідає, наскільки актуальною під час війни стала професія казкаря — оповіді потрібні не тільки дітям, а й дорослим.

— Як у вас виникла ідея надсилати свої казки на електронні адреси українців, що розпорошені по всьому світу?

У мене є 5 аудіоальбомів із казками, що пересипані музикою, рецептами. Зібрав їх в один запис — вийшло мало не 5 годин. Виявилося, що це дуже затребувана річ. Багато українців, які виїхали з країни, а це в основному жінки із дітьми, опинилися у чужомовному середовищі. Вони вчать польську мову, німецьку, французьку, а українською нічого немає. І щоб зберегти свою ідентичність дітям треба терміново «щось своє». Тож мене почали просити надіслати оте «щось».

Мені дуже шкода цих дітей і мамів, відірваних від нашої культури. Тому почав розсилати. І це спровокувало цілу зливу замовлень з усього світу. Тільки й встигаю, що відповідати людям. Спілкуюся з кожним. І людям від цього добре, бо вони відчувають зв’язок із Україною.

Зараз маємо те, що у різних країнах світу виникають нові масові осередки українців, які хочуть зберегти наші традиції — це добре. Сам колись жив за кордоном, і розумію, як серед чужинців хочеться свого слова. Ми і газету видавали.

Друзі з Іспанії попросили дозвіл на те, щоб видати 100 книжок. Надіслав їм усі матеріали з ілюстраціями, щоб вони могли видати «Пухнасті казочки». Книга на двох мовах — українська та англійська, дуже гарні ілюстрації. В Україні її перевидавав 4 рази. А зараз нема можливостей, хоч тираж закінчився, але не знаю, як друкувати і де реалізовувати. А книги теж потрібні — мені присилали фото «тривожних валізок» з якими люди вибиралися з-під обстрілів, і в них знайшлося місце для моїх «Казок» — це зворушливо.

— Пишете нові історії?

Звичайно! Багато хто просить нові казки! Кажуть, ті, що уже є, напам’ять вивчили. Тож я зараз просто в імпровізованій студії записую. Дуже сподобалися слухачам оповідки про доктора Лапочку, який лікує людей та тварин. Казка ж це не небилиця — це міф, світотворення. Так, про Доктора Лапочку писав з життя. Або історія про коня і недосвідчену ластівку, що зліпила гніздо у стайні, яку господарі замикали на ніч, і вона то опинялася закритою, то не могла потрапити всередину. Так що ви думаєте — мої господарі, коли почули цю оповідь звернули увагу, що ластівка — їхня, і тепер вранці і ввечері пильнують, аби випускати і впускати пташку. Отак і відбувається творення світу і вплив на нього.

Також записую «Серце Шувара», книга вийшла, а аудіо не було. Є у мене фентезійні повісті про козаків. Є чудесний сценарій казки про козаків, який не затвердили, бо тоді знімали «Скажене весілля», а на дітей не знайшли кошти.

Я вигадую розумні казки, кожна історія повчальна і патріотична і з гумором. Звичайно, час диктує нові сюжети — так козака-характерника «зводжу» з московськими окупантами. От запишу ці історії і буду розсилати. Хоча, сподіваюся, колись вдасться зняти фільм, бо сценарій аж проситься.

— Багато листів розіслали?

Навіть не знаю. Мабуть, більше п’яти тисяч. Мені за них люди ще й якусь копійчину за це перераховують, хоча ціну не встановлюю. За рахунок цього і живу, бо з початку війни роботи, у мене, як артиста, нема. А так вистачає на прожиття і ще й хлопцям на фронт донат закинути.

Наприкінці лютого, коли почалися ракетні удари, у мене були випадки, що телефонували мами, які разом із дітьми сиділи у сховищах і підвалах. Діти стресувалии, плакали, боялися, то я по телефону говорив із малими, читав їм казки. А потім зробив канали на ютубі і на фейсбуці, почав начитувати по одній казці на день. У прямому ефірі ці казки дивилися дорослі та діти. Причому, коли ми відкрили статистику, то географія підключень вражала. Ефіри дивилися із Фінляндії, Іспанії, Польщі, Англії, Італії, Ізраїлю, Німеччини, Франції, Аргентини, навіть Австралії. Але найбільше потішило те, що були підключення із Донецька та Криму — із окупованих земель. І навіть була Москва.

Цікавий ефект, поки не було широкомасштабної війни, то такого попиту на казки не було, а як не стало де взяти (особливо за кордоном), то потреба величезна — хоч плач. У мене також онук за кордоном і теж дивиться ці казки.

Крім того, листи із моїми казками мають ефект хвилі, їх передають, слухають разом у машині, коли подорожують, включають під час занять у школах. Діти ввечері із ними засинають. Це і стресотерапія і збереження нашої культури. Отак через казки об’єдную українців по всьому світу.

— На вашій сторінці у фейсбуці можна натрапити відео занять із дітьми. Що це? Якісь патріотичні табори?

Не надто афішую такі зустрічі, бо, чесно, боюсь що це може бути небезпечно для дітей. Завдяки одним добрим людям у одній мальовничій і знаковій місцевості відбуваються зустрічі. Діти приїжджають автобусами на цілий день — місцеві та переселенці.

Ми з ними не тільки казки читаємо, а й пригощаємо смачненьким, спілкуємося. І, знаєте, багато зізнається, що дуже скучає за «своєю» домашньою їжею. Один хлопчик розплакався, коли скуштував страви — бабусю вбили і немає кому йому такий борщик варити. Послухаєш, і серце розривається.

Є дітки, які кажуть, що хочуть тут жити. Бо ж правда у тому, що ними зараз мало займаються. А серед них багато хто із Харкова, Маріуполя, Мелітополя. Більшість — російськомовні. Для мене головне завдання — зняти в їхній голові блок, що українська мова гірша і сільська. Це втовкмачувалося десятки років, у тому числі на державному рівні. Змінити це важко, але можливо. От на «казкотерапіях» ми змінюємо цю установку.

Маю багаторічний досвід, як провадити лагідну українізацію. І свою методику — дуже просту. Хвалю за кожне вимовлене українською слово. Дитина тішиться, у неї виникає бажання і далі старатися.

Отак триває вже кілька місяців. Приходять місцеві та переселенці і ми з них створюємо спільну Україну, діти дуже добре впливають один на одного. У них надзвичайний рівень патріотизму. «Я только по-русски говорю, но могу заспівати Червону калину» — це можна часто почути. Як і «Стефанію».

— На вашу думку з чим пов’язаний такий шалений попит на авторські українські казки?

— Професія казкаря виявилася актуальною. По стану здоров’я воювати я не можу, а от слово моє — потрібне. Українська культура не має зникати з ефіру, бо зараз йде війна за наше буття. Ви ж подивіться на окупантів, коли вони заходять у бібліотеки і школи, то одразу знищують українські книжки.

Раніше комплексував, хлопці воюють, а я тут… Мене заспокоювали, казали, що те, що роблю — не робить ніхто. Ми воюємо за нашу культуру і наших дітей, нашу ідентичність. І фронт є там, де стріляють, і фронт є тут — і він не менш важливий.

Інтернет — потужна штука, справді павутина, яка дозволяє мені бути почутим по всьому світу. Книжки працюють по-іншому. До своїх книжок ставлюся дуже трепетно — найкращий папір, найкращі ілюстрації. Сам їх і видавав. Брав кредит, платив художнику, редактору, через два- три місяці після публікації, починав отримувати прибуток і віддавати позичене. А аудіо — це було, як додаток. А зараз все змінилося. Не знати, коли вдасться надрукувати книгу.

Після того, як зняли фільм «Пекельна хоругва», то я переробив сценарій у книжку, бо в кіно увійшла тільки третина від того, що хотів показати. І я таку книгу підготував! Гроші зібрав. Мав уже везти їх у видавництво, але не встиг — почалася війна, тож я усі ті гроші на ЗСУ перекинув. До речі, до війни у нас письменник міг заробити собі на прожиття, і не ходити з протягнутою рукою.

О! Тільки що у мене на очах бігла кицька і зловила мишку — казки перед очима творяться. Проте, вигадати одне, а довести до пуття, зробити так, щоб вона читалася — це зовсім інше. Маю багато нарисів. І проблема у тому, що коли пишеш книгу — це одне, а коли озвучуєш — інше. Треба бути готовим переписувати і викидати «важкі» на слух фрази. Багато працюю над текстом, щоб мої оповіді звучали так, щоб людям ставало затишно.

— Як даєте собі із емоційними гойдалками, від яких страждають усі?

Мені легше, коли приїжджають діти, тоді нема часу про себе думати — ти їм даєш і вони тобі дають. Це невичерпне джерело енергії. Мене це не раз рятувало у важкі періоди. Робота справді дає сили. Дітям допомагаю, і це допомагає мені. Волонтерство допомагає.

Людина — істота суспільна. Коли займаєш себе роботою на благо інших, то це дуже гарно впливає і на тебе. Іншого шляху не бачу. Роблю те, що вмію — спілкуюся. А це сфера позаматеріальна, вічна, духовна, перед такою роботою депресія зникає, а ти переходиш на інший рівень.

І не важливо, які для цього у тебе є умови. Так, спочатку наша студія із запису казок була у підвалі, потім у хліві. Головне, що моє слово дорослих і дітей витягувало з оцих емоційних гойдалок — відчаю і страху. Дуже радий, що у перші, найважчі місяці, став опорою для багатьох.

Наша народна мудрість каже, що гуртом і батька легше бити. Отак і ми маємо гуртуватися, допомагати одне одному. Поспілкуйтеся з дітьми, сітку сплетіть, скажіть комусь добре слово — так сенс життя з’являється.

— Ви, як казкар, мабуть можете багато розповісти про потяг людей до магії, без якої казка неможлива…

-У важкі часи люди шукають будь-якого захисту, прихистку, емоційної підтримки. І шукають її у магічному мисленні. Можу багато про це розказувати. Саме через те, що одним оком бачу інший світ. Для казкаря це закономірно.

Пісню на слова Людмили Горової «Сію тобі, враже» у нас уже й діти співають — це дуже потужна річ. Я теж написав містичний вірш про Черкащину, і місцеві хлопці що зараз на «нулі», пишуть, що це дуже помічна річ — як заклинання.

Є такі стани, коли дух стає сильнішим за тіло. Із цим якраз працює магія — робить дух сильнішим за тіло. Усі ми знаємо, що ніщо не зупинить ідею, час якої настав. І знаємо, що спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог.

Магія — це ж частина ноосфери. Ми творимо духовну Україну. Пишу такі казки, які мають вплив на людей — доповнюю український світ.

Зрозуміло, що нам важко і страшно. Ворог лізе, але за ним нічого нема, а за нами є. Людина стала людиною, коли у неї дух «з’явився». Це загальні філософські речі, але це ж правда, бо людина не якась там мавпа з гранатою. Людина має мислити і творити, і в якийсь момент дух людини може бути сильнішим за крицю, і він її захистить.

Я даю свою силу через казки, через спілкування. І діти легко це відчувають, розуміють. Саме так стають патріотами. З виховання, з сім’ї, школи, спілкування між собою. Співаючи Червону калину, наш гімн, вони формують наше майбутнє.

Москалі це розуміють, тому вкладають в ідеологію величезні гроші. А у нас це двигають окремі люди, хоча, одна і людина може зробити дуже багато — один у полі воїн. Я це знаю.

Колись мені величезні гроші пропонували за агітацію, але відмовився, це було не моє. Потихеньку будував будинок у Стоянці, а тепер його нема. Багато чого нема, але є інше — люди мене шанують. Уявіть, на базарі підходять і обнімаються, фотографуються. Казкар — суперзірка!

Заробітків воно не дає, нема квартири, машини, але є розуміння у сім’ї, дружина мене підтримує, а матеріальне під час війни дуже непевна річ — залишається духовне.

Дуже подобається оповідання Бредбері з циклу «Марсіанські хроніки» про те, як один чоловік на Марсі вирішив посадити дерева. У нього був мотоцикл, лопата і саджанці. Роками він їздив і садив, а потім озирнувся, і побачив зелену землю. Отак і я свої казки пишу, сподіваюся, що колись буде українська планета слова.

Усі фото надані Сашком Лірником

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»