«На даху сиділи снайпери і чекали наказу»: 32 роки тому над Київрадою замайорів національний прапор

24 липня 1990 року, Київ. Фото: М.Яковенко, В.Білецький
24 липня 1990 року, Київ. Фото: М.Яковенко, В.Білецький

Востаннє до цього український національний стяг розвивався над столицею 12 червня 1920 року, коли війська Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського залишили Київ і в місто ввійшли більшовики.

24 липня 1990 року на Хрещатику зібралися близько 200 тисяч людей, щоб підтримати рішення депутатів Київради з демократичного табору та стати свідком визначної історичної події — урочистого підняття синьо-жовтого прапора.

Після перших демократичних виборів на альтернативній основі до місцевих рад у березні 1990 року Компартія зазнала поразки у низці міст і областей. Синьо-жовті прапори замайоріли на ратушах Стрия, Тернополя, Дрогобича, Львова, Івано-Франківська та Житомира.

Залишався Київ, де підняття майбутнього державного стяга означало б, що вся Україна повернулася не тільки до своїх національних символів, а й до незалежності. Цьому всіляко намагалися завадити комуністи, які мали ще сильні позиції в столиці.

Заступник голови Київради першого демократичного скликання у 1990 році, голова Демократичного блоку Олександр Мосіюк розповів «Вечірньому Києву», що після звільнення Бучі не знайшов у своєму будинку жодного примірника написаної ним книги «День прапора», яка вийшла чотири роки тому.

Олександр Мосіюк під час чергової річниці підняття синьо-жовтого прапора. Фото: Борис Корпусенко

«Поцупили деякі речі, решту розтрощили та понищили. Поперевертали книжки, багато з них пропали, зокрема, всі мої примірники „День прапора“. Навіщо вони окупантам, не знаю, можливо, спалили. Пощастило, що ми виїхали з дружиною, бо якби залишився вдома, то живим би мене не залишили», — каже Олександр Мосіюк.

Попри знищення окупантами книжок «День прапора», Олександр Миколайович добре пам’ятає день підняття над Київрадою синьо-жовтого стяга. Адже саме він виголошував рішення про підняття національного полотнища з мегафона.

«ЗАСІДАННЯ ПРЕЗИДІЇ КИЇВРАДИ ЛЕДЬ НЕ ПЕРЕРОСЛО В БІЙКУ»

«Після виборів до Київради ані комуністи, ані демократичні сили не могли сформувати коаліцію, тому доводилося домовлятися про ситуативні голосування. Демблок налічував 110 депутатів. До комуністичного блоку входило 140.

Близько трьох десятків депутатів належали до так званого Демократичного центру та голосували залежно від обставин. Комуністи розпочали відчайдушну боротьбу проти прийняття рішення про використання національної символіки на території столиці. Засідання президії Київради ледь не переросло в бійку.

24 липня 1990 року. На фото — Олександр Мосіюк

Ми представляли акцію з підняття прапора, як відродження української культури. Хоча всі добре розуміли, що мова йде про відродження незалежності України. Адже національне полотнище над Києвом означає, що воно майорить і над всією країною.

Комуністи на своїх закритих засіданнях обговорювали, що жовто-блакитний прапор у столиці буде свідчити про вихід республіки із Радянського Союзу. Від них лунали погрози. Всяку дурню мені кричали. Особливо старалися товариші з Ленінського райкому Компартії, вони були найагресивніші», — згадує Олександр Мосіюк.

Напередодні підняття національного прапора в Києві Верховна Рада 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це стало поштовхом для прискорення прийняття Київрадою рішення про використання національної символіки на території столиці.

«Ця ідея давно витала в повітрі. Представники демократичних сил, зокрема я, йшли до міськради з чітким уявленням про українську національну символіку, з розумінням того, що її потрібно зробити державною. Події на місцевому рівні мали не менше значення ніж ті, що відбувались у Верховній Раді. Багато рішень депутати Київради прийняли раніше за членів парламенту. Зокрема, прапор ми підняли на 13 місяців раніше, ніж була проголошена незалежність України», — сказав Олександр Мосіюк.

Велика кількість людей на Хрещатику стримала владу від застосування сили

«НА ХРЕЩАТИКУ ЧЕРГУВАВ ОМОН…»

За його словами, ризик був великим, адже ще існував СРСР, радянська армія та КДБ. Тоталітарна система могла розігнати людей силою, вдатися до арештів і провокацій.

Водночас багато людей масово виходили з Компартії, до якої вступили не за ідейними переконаннями, а через неможливість, наприклад, просуватися кар’єрними сходами без партквитка.

«Отже, 24 липня 1990 року триває засідання Президії Київради. Комуністи зривають кворум. До мене підійшов тодішній в.о. керівника київської міліції полковник Володимир Шапошник, який порадив прийняти будь-яке рішення та зібрати якомога більше людей, поки йому жодних команд із центру не дають.

Він не був демократом, але дбав про громадський порядок і хотів, щоби все пройшло мирно, без насильства.

Хоча у дворі міськради вже чергували бійці спецпідрозділу міліції ОМОН, а на даху сиділа снайпери, чекаючи наказу. Оскільки кворуму не було, ми прийняли протокольне рішення, щоб правоохоронці сприйняли акцію як легітимну. Але найважливішим питанням було, як зібрати людей.

Великі зусилля доклав секретаріат Руху, що видрукував на ротопринтері відповідні листівки, які поширювали біля прохідних великих столичних підприємств. Крім того, журналіст Анатолій Тарасенко зміг вранці 24 липня передати в ефірі Українського радіо оголошення, що в Києві буде підняття прапора. Таким чином багато людей були проінформовані про подію», — розповів Олександр Мосіюк.

«З РІЗНИХ МІСТ ПРИВЕЗЛИ КІЛЬКА ПРАПОРІВ, БО БОЯЛИСЯ, ЩО ЗАБЕРУТЬ»

З протокольним рішенням про підйом прапора він вийшов на вулицю та оголосив документ за допомогою мегафона. Потім Мосіюк вистрибнув на постамент перед щоглою та підняв стяг.

Перед цим прапор освятили біля стін Софійського собору, таким чином підкреслюючи спадкоємність з часів Київської Русі, та ходою доставили до будівлі Київради.

Прапор освятили біля стін Софійського собору та доставили до будівлі Київради

На Хрещатику тим часом понад 200 тисяч людей співали «Ще не вмерла Україна» та «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». О 19:03 прапор замайорів над мерією.

«Київрада запалила іскру, яка призвела до вибуху в суспільстві. Люди хотіли незалежності для України. На Хрещатик прибули люди з різних регіонів, але 95 відсотків людей, які прийшли в центр міста на підняття прапора були киянами. Що стосується полотнища, то їх було декілька, бо боялися, що заберуть, пошкодять або знімуть.

Львів’яни привезли свій прапор, тернополяни — також. Ще один мені передав голова Івано-Франківської обласної ради Микола Яковина. Прапор пошили місцеві дівчата. Думаю, що саме його підняли над Київрадою, а пізніше передали до Національного музею історії України. Втім, остаточно в цьому ніхто не певен», — сказав Олександр Мосіюк.

Своєю чергою автор проєкту рішення про використання національної символіки в столиці, депутат перших чотирьох скликань Київради Олександр Кулик розповів, що ідея підняття прапору над міською радою належить «Народному руху України за перебудову», установчий з’їзд якого проходив з 8 по 10 вересня 1989 року у Київському політехнічному інституті під синьо-жовтими стягами.

А 21 січня 1990 року мільйони людей взялися за руки, утворивши «живий ланцюг» від Івано-Франківська через Львів до столиці України. Тоді вперше українці масово вийшли на вулиці з національними прапорами.

Автор рішення Київради про підняття прапора Олександр Кулик

«КОМУНІСТИ ЗАБОРОНИЛИ ДРУКУВАТИ ПРОЄКТ РІШЕННЯ ПРО ПІДНЯТТЯ У КИЄВІ НАЦІОНАЛЬНОГО СТЯГА»

«Рухівці» разом з іншими демократичними силами входили до фракції Демблок Київради першого демократичного скликання. Я був заступником голови Постійної комісії з національних і мовних питань. Особисто написав проєкт рішення на папері, бо тоді у нас не було комп’ютерів. Пішов в апарат Київради, щоб надрукувати, але інформація просочилась і комуністи заборонили їм друкувати мій документ.

Тоді ми з головою комісії Світланою Лі пішли до приміщення Руху в Музейному провулку, 8. Там була друкарська машинка. Я диктував, бо Світлана не могла розібрати мій почерк, а вона друкувала. Десь із 20 заходу документ вдалося підготувати. А ще я написав пояснювальну записку — історичну довідку про прапор, герб і гімн України. На різографі розмножили цей проєкт рішення. Всі члени комісії проголосували «за», — пригадує нині Олександр Кулик.

За його словами, проєкт рішення винесли на голосування ще 30 червня 1990 року, але в Київраді одразу оголосили про закінчення сесії. Олександр Кулик вважав, що тепер депутати зможуть розглянуть це питання тільки восени.

Але після прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України він запропонував винести проєкт рішення про використання національної символіки у Києві на засідання президії Київради 18 липня.

«Покійний депутат Василь Нестеренко з фракції „Демократичний центр“, яка нас часто підтримувала, запропонував взяти моє рішення за основу, доопрацювати та прийняти 24 липня. На погоджувальну раду ми запросили відомого історика, професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимира Сергійчука, який пояснив депутатам, що тризуб, синьо-жовтий прапор, гімн „Ще не вмерла Україна“ — наші національні символи», — згадує Олександр Кулик.

Народ шаленів від радості та гордості

На президію Київради 24 липня прийшли деякі народні депутати, зокрема Сергій Головатий та Іван Заєць.

Коли оголосили порядок денний, комуністи заявили, що не можуть проводити засідання, бо, мовляв, почався страйк працівників тролейбусного депо. Вони закликали депутатів їхати туди для переговорів із трудовим колективом.

«ЛЮДИ СИДІЛИ НА КАШТАНАХ І ДАХАХ ТРОЛЕЙБУСІВ»

«Парламентарі поїхали дізнаватися, що хочуть страйкарі. До Київради вони повернулись із головою страйкового комітету. Він розповів, що сьогодні протестувати не збиралися, але працівників на прохідній не пускали й тролейбуси на маршрути не випускали.

Як виявилось, така була вказівка міської організації Компартії, яка у такий спосіб намагалася зірвати підняття прапору в Києві. Коли протестувальникам пояснили, що Київрада готує таку акцію, представники трудового колективу депо заявили про повну її підтримку та пригрозили оголосити безстроковий страйк, якщо цього не відбудеться», — розповів Олександр Кулик.

Народний рух виготовив листівки, у яких приблизно говорилось наступне: «Дорогий українець, ти сьогодні маєш можливість стати свідком унікальної історичної події. О 19:00 біля будинку Київради буде піднятий національний синьо-жовтий прапор. Приходь і приведи з собою друзів».

Ці листівки роздавали скрізь: на виходах у метро, вулицях і підприємствах.

«У Києві на швейній фабриці в районі автовокзалу підпільно виготовили ще один синьо-жовтий прапор. Інформація просочилася, приїхав секретар виконкому Київради Холоденко, влаштував скандал, обіцяв покарати всіх причетних, але стяг уже був у нас…

Коли почали голосувати за проєкт рішення, комуністи стали тікати з засідання президії. Ми загородили виходи й не випускали їх навіть в туалет. Зрештою було прийнято протокольне рішення про підняття прапора.

Ввечері транспорт на Хрещатику зупинився. Люди сиділи на каштанах і дахах тролейбусів. Коли урочисто підняли прапор, народ шаленів від радості та гордості», — згадує Олександр Кулик.

Біля Київради 24 лютого 1990 року
Олександо Мосіюк оголосив рішення про підняття національного полотнища за допомогою мегафона

КИЯНИ ВДЕНЬ І ВНОЧІ ЧЕРГУВАЛИ БІЛЯ ЩОГЛИ, ЩОБ ЗАХИСТИТИ НАЦІОНАЛЬНИЙ СТЯГ

До речі, майбутній державний прапор підняли на щоглі, на якій вивішували полотнище СРСР з нагоди радянських свят або приїзду до Києва чергового члену ЦК КПРС. На іншому флагштоці, розташованому праворуч, якщо дивитися на мерію, так і залишився висіти червоно-лазуровий прапор УРСР.

«Люди масово несли квіти до синьо-жовтого стяга, але через тиждень-два ми побачили, що квіти чомусь стали переміщатися до прапора УРСР. Жінку, яка це робила, спіймали „на гарячому“. Вона просила не ганьбити її, не називати прізвища, але зізналась, що робила це за дорученням. Після цього квіти не переносили», — розповів Олександр Кулик.

Деякий час після підняття синьо-жовтого стяга кияни вдень і вночі чергували біля нього, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати та знищити.

Пам’ятна табличка на прапорній щоглі біля Київради. Фото: Борис Корпусенко

«У проєкті рішення була також рекомендація всім тодішнім 14 райрадам підняти прапор, але тільки єдиний район — Московський (нині Голосіївський. — прим. Ред.) її дослухався. Район з такою назвою виявився найбільш антимосковським. Московську райраду та її виконком очолював тоді „рухівець“ Микола Бідзіля», — згадує Олександр Кулик.

ТІЛЬКИ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ЛЮДЕЙ НА ХРЕЩАТИКУ СТРИМАЛА ВЛАДУ ВІД ЗАСТОСУВАННЯ СИЛИ

А депутат першого та другого скликань Київради Юрій Самойленко розповів «Вечірньому Києву» про роль громадської організації «Зелений світ» у мобілізації киян на акцію з підняття прапору біля Київради. Адже, за його словами, тільки велика кількість людей на Хрещатику стримала владу від застосування сили.

Юрій Самойленко (ліворуч) і заступник голови КМДА Володимир Прокопів

«Саме на засіданні «Зеленого світу» була проголошена ідея створення «Народного руху України за перебудову». Рух став ядром навколо якого створювалися демократичні організації та партії. Кожна підтягувала своїх прихильників на Хрещатик. На той час «Зелений світ» був наймасовішою організацію в Україні. Тільки фіксованих членів у нас було понад 100 тисяч.

Ми сіли на телефони підняли всі свої районні осередки в столиці. Коли зібралася потужна маса людей, стало зрозуміло, що влада не ризикне завадити підняти прапор. Усі деталі ретельно описав у своїй книзі «День прапора» Олександр Мосіюк. Нам всім тоді говорили, що ми «бандерівці…», — згадує Юрій Самойленко.

Він також подякував редакції «Вечірнього Києва» за велику роль у популяризації та розвитку «Зеленого світу».

Лише через понад рік, 24 серпня 1991 року у день проголошення Незалежності України група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор до зали пленарних засідань. А 4 вересня він замайорів над Верховною Радою. Лише 28 січня 1992 року парламент офіційно затвердив державним прапором України національний стяг.

Більше про історію синьо-жовтого стяга можна прочитати за посиланням.

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»