Вчитель із Бахмута проводить для юних киян та переселенців уроки пластилінової анімації
Микита Безмен займається із дітьми у приміщенні Подільської районної організації Товариства Червоного Хреста України в м. Києві
Невеличка кімната, що нагадує монастирську келію у самому центрі Подолу, від підлоги до стелі розмальована мультиплікаційними героями та пальмами. В кутках стоять шафи, наповнені іграшками, книгами та розвиваючими книгами, невеличкий столик, кілька стільців, мольберт та м’які крісла-груші.
Сюди приходять на різноманітні заняття діти з Подільського району, а також ті, чиї батьки мають статус ВПО, за абревіатурою, різна географія українців — Харківщина, Херсонщина, і, звісно, зболений Донбас, мешканці якого у війні живуть ось уже 8 років. Проте в Подільській організації Червоного Хреста увагу та підтримку отримують усі.
З дітьми працюють професійні психологи та педагоги — спорт та розвиваючі ігри — все для того, аби малеча знала, що таким і має бути справжнє дитинство. Один із таких наставників — Микита Безмен. Він вчитель історії та дипломований психолог, багаторічний волонтер товариства Червоного Хреста. Мешканець Бахмута, тож він добре розуміє тривоги переселенців, бо сам знає, як залишитися без дому і стати біженцем.
ТРИ МІСТА ЗА ТРИ МІСЯЦІ
Микита Безмен із тих людей, на яких тримається український Донбас. Хлопець був активістом ще зі старших класів школи. Мабуть, це і вплинуло на життєвий вибір хлопця — він обрав своїм фахом педагогіку, психологію та став активним волонтером організації Червоного Хреста. Зараз він вчитель історії у одній із шкіл Бахмута, класний керівник уже 8-го класу і тепер волонтер у столиці.
«24 лютого, коли на Україну посипалися бомби я зібрав речі і виїхав з міста. Військового досвіду у мене нема, проте є знання, що відбувається, коли до міста наближається фронт — та ще й отримав конкретні погрози за свою активну проукраїнську позицію», — розповідає Микита.
Березень він провів у Івано-Франківську. Намагався волонтерити у місцевому штабі Червоного Хреста, проте місця для хлопця там не знайшлося, ціни на оренду житла стали захмарні, тож у квітні він переїхав до Луцька, де до нього приєдналися батьки з Бахмута — думали, що «перечекають» два-три тижні…
Зрештою, родина вирішила перебратися до столиці, тут простіше знайти житло та роботу. З перших днів у Києві Микита прийшов у одне із відділень Червоного Хреста і йому порадили поїхати на Поділ. Уже понад 2,5 місяці він декілька разів на тиждень витрачає на те, аби допомагати іншим. Зокрема, щочетверга займається із дітьми.
МУЛЬТИКИ ЯК ТЕРАПІЯ
«За освітою я психолог та вчитель історії. Колись для дітей я проводив пластилінову анімацію, отож запропонував проводити такі майстер-класи. Ми з дітьми збираємося і ліпимо із пластиліну, або створюємо героїв із лего або картону. Робимо об’єкти, а потім за допомогою анімації оживлюємо їх», — пояснює Микита.
Основна його ідея — навчити дітей основам монтажу. Для цього вистачає можливостей сучасного смартфона. Він демонструє простий процес — робить кадри фігурки. У кожному дублі лего-чоловічок змінює положення. Згодом ці дублі у відео редакторі перетворяться на простий сюжет.
«Серед тих, хто приходить на заняття, є діти-переселенці, а також кияни, вони усі навчаються взаємодіяти між собою. У нас тімбілдінг, постійно радимося, як знімати ролик, бо фігурок може бути декілька, а сцена має бути єдина. Водночас вирішуємо над яким сюжетом працювати, хто якого героя ліпить. Наприклад, робили Зоряні війни, то хтось створював корабель, хтось планети або навіть фон — це теж потрібно», — розповідає Микита.
Він зазначає, що діти дуже люблять гру Майнкрафт, тому багато фігурок були у стилі цього всесвіту. Так футбольну команду для ролика «зібрали» із різних персонажів: людина-восьминіг, зелений інопланетянин, а один із чоловічків нагадував самого Микиту у формі Червоного Хреста — впізнаваній футболці.
Такі заняття допомагають дітям концентруватися та ставати більш терплячими. Наймолодшому хлопчику, що приходять — шість років, найстаршій дівчинці — Маріам, — 13. Вона була зі своїми меншими братиками, Юсуфом і Муратом, дуже переживала, що малі бешкетують, тож приходила доглянути за ними, а потім і собі зацікавилася.
Також серед завсідників брати Віталік та Владислав. Зараз літо, занять у школі нема, тож заняття із анімації для них — це перерва поміж «зависаннями» у смартфонах. Також є Тимур, його родина виїхала зі Слов’янська у квітні. А от Саша — киянин. Підліток малює власні комікси і хоче навчитися перетворювати свої ілюстрації у анімацію.
Про заняття для дітей їхні батьки дізнаються із соцмереж, — фейсбук, інстаграм, а також добре працює «сарафанне радіо». Крім того, у офіс Червоного хреста приходять люди за допомогою, коли бачать, що є діти, то їх запрошують на заняття. Також діє спортивний гурток, де діти грають у футбол і баскетбол — 2-3 рази на тиждень.
СОЦІАЛЬНІ МЕРЕЖІ ДЛЯ РОЗВИТКУ
«З дітьми працюю уже три роки і бачу, що „війна“ — це постійна тема, просто діти її трохи по-іншому сприймають. Їм легше про це говорити, ніж дорослим. Тому ми створювали мультики на тему війни, підкреслюємо, що погані люди повинні бути покарані», — продовжує педагог.
Проговорювання болючих тем для дітей — дієве. Це він стверджує, як психолог. До слова, основам роботи із дітьми він навчався у Молодіжному центрі, який був досить активним у Бахмуті у 2016- 18, багато їздив по Україні на різні тренінги.
Монтаж відео опанував, коли підробляв на місцевому телебаченні. Хоча завдяки Інтаграму, а особливо Тік-Току, дітям легко навчитися створювати коротенькі ролики, бо самі застосунки мають необхідний функціонал.
«Багато педагогів негативно відгукуються про Тік-Ток, бо як кожна соціальна мережа він має свої недоліки, там є багато сміття, але його цінність у тому, що він насичений життям. Тік-Ток оживлює простір для творчої фантазії — формат за хвилину подати максимум інформації вимагає бути лаконічним. Як вчитель хочу сказати, що це гарне джерело комунікації із дітьми», — впевнений Микита.
Він активно використовував тренди у Тік-Ток для створення роликів зі своїм класом у Бахмуті. Таким чином завойовував довіру підлітків. Молодий вчитель пояснює, що у сучасних дітей необхідно заслужити повагу. Єдине, що вчителям залишилося з минулих часів це те, що по батькові називають і на «Ви». Все інше змінилося. І раніше з дітьми потрібно було працювати, але зараз, як ніколи, в школі необхідно заробити авторитет. Це непросто, зважаючи на локдауни, а особливо зараз, зважаючи на війну і те, що діти роз’їхалися світом.
ВЧИТЕЛЬ ДЛЯ ВСЬОГО СВІТУ
У Бахмуті Микита Безмен є класним керівником 7-го класу у якому навчається 31 учень.
«Усю весну я відчував себе вчителем „всесвітнього“ класу, який роз’їхався всією Європою: Німеччина, Данія, Словаччина, вся Україна. Серце болить, що 12 моїх учнів залишилося у Бахмуті. Якось можна зрозуміти пенсіонерів, які вперто не хочуть залишати рідні стіни, але не розумію тих дорослих, які ризикують життям дітей. Як би не було важко, але дітей треба рятувати! Завжди є вихід! Тим більше, що в Україні працюють різні програми за якими жінкам із дітьми надають прихисток. Навіть є окремий такий додаток, завдяки якому можна знайти безплатне житло хоча б на якийсь час», — розповідає вчитель.
Він зізнається, що на жаль, особисто знає тих діток, у кого загинули рідні. Так у однієї п’ятикласниці, у якої він викладав історію, загинула мама і молодший брат — російська ракета поцілила у житловий будинок.
На запитання, як працювати вчителям у містах, які опинилися фактично на лінії фронту, або активно обстрілюють він задумується. Очевидно, що очне навчання відновити там навряд чи вдасться, навіть, якщо росіян відіб’ють до лінії розмежування 2014-го року, або повністю звільнять від окупантів Донбас — зруйнована інфраструктура.
Так у Бахмацькій громаді зараз із 19 шкіл вціліли тільки 5, а бої на цій ділянці фронту тільки набирають інтенсивності. Тому єдиний вихід — продовжувати онлайн навчання у змішаному форматі та переводити дітей на очне навчання у тих регіонах та громадах, де це можливо.
Для себе Микита вирішив, що залишається у сфері освіти. Волонтерство у Червоному Хресті дає змогу вибрати для себе найзручніший формат допомоги, працювати у ті дні, коли є час.
До слова, хлопець також пише матеріали для міського сайту Бахмута, працівники якого теж зараз евакуювалися із міста через небезпеку обстрілів та погрози, що надходять з боку прихильників так званої ДНР.
УКРАЇНСЬКИЙ ДОНБАС
Розповідаючи про Донбас Микита каже, що цей край після 2014-го почав разюче змінюватися. Окуповані землі «переходили» у якусь реальність пізнього Радянського Союзу — обмеження вибору та прав, виживання і дефіцити.
А от у частині, що Україна змогла відстояти, зростав добробут, покращувалася інфраструктура, школи, лікарні, амбулаторії, дитячі майданчики — все трансформувалося на очах. Працювало багато різних фондів, вітчизняних та закордонних, що спрямовували свої зусилля на зростання громадської свідомості та проукраїнських поглядів.
«Завдяки тому, що був співзасновником молодіжної громадської організації, виграв грант для проведення краєзнавчої олімпіади у нашій школі. Для дітей це була неабияка подія — вони відчули себе справжніми гідами у нашому краєзнавчому музеї, шукали цікаві історії про минуле Бахмута. Переможці навіть поїхали на екскурсію у Запоріжжя і на Хортицю — таке навчання любові до рідної землі — найкраще», — впевнений Микита.
Звичайні посиденьки молоді з гітарою у парку далося перетворити у творчі зустрічі, де кожен мав шанс бути почутим — вони навіть називалися «Музика заради свободи». Також зібралася ініціативна група, яка замальовувала по місту назви телеграм-каналів, через які продавали наркотики.
Ідея була, що молодь мала бути агентами українських змін у Бахмуті, і це виходило, багато людей підтримували ці ініціативи. Таким чином формувалося ядро тих містян, які гостро відчували, що Україна їхня батьківщина, за яку вони відповідають.
«Ми завжди займали проукраїнську позицію. Це міф, що схід проросійський. Так, старше покоління згадує Союз, але десь із 15-го „сєпарами“ були тільки якісь фріки. А зараз у телеграмі хтось створив канал Артьомовськ (колишня назва Бахмута), і там уже починають згадувати активістів, які у черзі на розстріл. Зокрема і мене. Тому розумію, що рішення виїхати 24-го було правильне. У випадку окупації я — особа для знищення», — каже Микита.
Він розповідає історію свого друга, що виходив пішки із окупованого Маріуполя із одним ранцем на спині, ризикуючи отримати кулю і від своїх, бо у тих краях було чимало ДРГ. Хлопець три дні йшов у напрямку Волновахи, у тому числі і через мінні поля, поки його не підібрали свої. «Дуже добре розумію друга, мабуть, я б так ж вчинив, аби тільки не залишитися серед окупантів і активістів-колаборантів», — зізнається молодий вчитель.
Він перебуває на військовому обліку, проте не відмовляється і від планів на цивільне життя.
ЕМОЦІЙНА ТЕРАПІЯ ДЛЯ ВСІХ
Микита Безмен знайшов другу сім’ю серед активістів Червоного Хреста. Три роки він був волонтером у Бахмуті. Зараз у Києві, думає, як докластися до розвитку Подільського відділення.
Зокрема, у нього є ідея завдяки грантовим коштам зробити ремонт двох кімнат, де зараз займаються діти. Облаштувати у них своєрідний хаб «Емоції серця», і розширити психоемоційну допомогу дітям. Окрім спортивних занять та анімації відкрити школу блогерства, дитячий ляльковий театр та інше. Це буде у співпраці із іншими організаціями, а проєкт матиме назву «Дотик турботи».
Його особливістю буде те, що паралельно із дитячими заняттями будуть лекції та тренінги для батьків.
«Зараз дорослим необхідні психологи навіть більше, ніж дітям. Якщо малі налякані звуками вибухів та повітряними тривогами, і не були безпосередніми свідками загибелі рідних, то вони легко відходять від стресів. На відміну від дорослих. Особливо, коли їм довелося евакуюватися, а потім думати, як заробляти на життя», — пояснює Микита.
Він впевнений, що після Перемоги буде народження нового світу, а поки військові пришвидшують його настання, усі решта мають формувати надійний тил. Кожен на своєму місці.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»