Соціальний проект «Вечірки»: Зробимо Київ без бар’єрів

Соціальний проект «Вечірки»: Зробимо Київ без бар’єрів

До заочного діалогу з приводу безбар’єрності – дуже важливого питання, яке турбує людей з особливими потребами та інші маломобільні групи населення, «Вечірка» запросила депутата Київради Олександра ПАБАТА і директора Департаменту соціальної політики КМДА, депутата Київради Юрія КРИКУНОВА.

Ваша оцінка ситуації щодо доступності у Києві для людей з особливими фізичними потребами?

Олександр Пабат: Щодо стану доступності у столиці в фізичному розумінні, то, на жаль, продовжується ситуація, яка спостерігалася протягом минулих двадцяти років. У чому це полягає? Чиновники кажуть: ви повинні про себе заявити, маєте просити, звертатися, демонструвати свої проблеми… Як на мене, то це зовсім невірно. Це не є безбар’єрністю. Як ментально, так і технічно.
Нам кажуть, що у місті мають сформувати зони і пристрої для пересування маломобільних груп населення. Хоча вже ніде у світі немає такого поняття, як «зона для пересування маломобільних». І лише тому, що це поняття розглядається як головний бар’єр між здоровими і маломобільними. Вони повинні йти поруч і не відчувати жодної різниці. А коли вже створюються «зони» – це зайве нагадування того, що ви – не такий, як інші, ви – каліка. Мовляв, усім туди, а вам – праворуч. У нас намагаються кожен раз нагадати, що ти – недолюдина. Наприклад, зробили у метрополітені таблички зі шрифтом Брайля – винахід 1820 року – замість встановлення сучасного аудіоваріанту. Нехай уже так. Але проблема полягає в тому, що розмістили таблички у такому незручному місці, до якого навіть цілком здорова людина додертися не зможе.
Або ще один приклад. Усі аплодували відкриттю підйомників, якими обладнали деякі пішохідні переходи. Але бачили б ви, як складно скористатися цією технікою людині з інвалідністю на візку. Ось чую, що вже скоро на Хрещатику буде один наземний перехід… Та скільки років ще потрібно, щоб він нарешті з’явився там? Або ж яка проблема, щоб понизити бордюри, котрі заважають не лише людям з інвалідністю? Адже все доволі просто.
І чому так відбувається? А тому, що порушується перший постулат: для нас – без нас. Якби більше залучали до справи доступності людей з інвалідністю, то і недоліків було б менше. Ми не просимо жалю до себе, бо це зайвий раз нагадує нам про те нещастя, яке з нами трапилося. Ми хочемо ставлення, якого ми гідні. І не повинні нікому нагадувати про своє існування. Тому що люди з фізичними потребами існують з першого дня людства. І говорити про те, що сучасне суспільство нас не бачить і не знає, досить-таки важко...

Юрій Крикунов: Як достатньо здорова людина, без якихось особливих фізичних обмежень, я вважаю Київ абсолютно нормальним і придатним для життя. Як директор Департаменту соціальної політики КМДА мушу констатувати: Київ абсолютно не пристосований для нормального життя людей з інвалідністю. Виходячи зі свого досвіду, я не бачу в Києві жодного об’єкта державної, комунальної чи приватної форми власності, які були б абсолютно пристосованими для людей з інвалідністю, окрім спеціалізованих закладів. Але там – умовне пристосування. Скажімо, пансіонат для людей похилого віку та людей з інвалідністю найбільш пристосований, але все одно не стовідсотково.
Звичайно, якісь точкові зрушення у столиці відбувалися. Скажімо, приміщення держадміністрацій, комунальних закладів, до яких має бути доступ людям з інвалідністю, почали облаштовувати пандусами. Але мусимо визнати, що цього замало. Так, під’їхала людина на візку до пандуса. А як їй самотужки виїхати нагору, як відкрити двері та заїхати всередину, якщо вони вузькі? А далі ліфт, до якого візок не влазить, високі сходи, інші перепони…Навіть там, де були якісь технічні зрушення, виявлялося, що вони не працюють і не полегшують життя цих людей.
Для вирішення проблем доступності потрібно не так уже й багато коштів. А не вирішувалися вони не тому, що чиновники погані чи злі люди. Так було завжди, бо ніхто не замислювався над тим, що має бути якось по-іншому. Ми просто не звикли думати про це на всіх рівнях – починаючи з проектування і закінчуючи будівництвом і введенням в експлуатацію. Ось і вся проблема зі станом доступності.

Два одвічних питання: хто винен і що робити?

Олександр Пабат: Киян надзвичайно обурила ситуація з реконструйованою Поштовою площею. Її хоч і не ввели ще в експлуатацію, але відкрили для пішоходів. Щоправда, ходити там можуть лише люди виключно здорові, спортивної статури. А от на інвалідному візочку проїхати чи на милицях або з паличкою пройти неможливо. Хоча обіцяли все зробити, підготувати… Пандус планували збудувати через Володимирську гірку, аж до Поштової площі, з певним нахилом. На сьогоднішній день ведуться лише пусті розмови...
Про це ми висловилися у петиції до Київради. Її винесли на розгляд постійної комісії міськради з питань охорони здоров’я та соціального захисту. Було створено робочу групу, яку я очолив. На першому ж засіданні ми вперше за багато років заслухали інформацію щодо діяльності комітетів із безбар’єрності, створених при Київській міській та районних держадміністраціях, департаментах. Зробили цікаве відкриття, що до того часу її очолювала людина, яка… вже кілька років не працює в КМДА. А більшість членів створених комітетів або не працюють, або зайняті зовсім іншим.
Це до того, хто, зокрема, винен у незадовільному стані справ щодо доступності у Києві. Після цього викриття, як і належить, необхідно було б дати прочухана тим неробам-чиновникам. Але ж ми люди з особливими фізичними потребами, а тому вчинили інакше. А саме – зробили абсолютно нове Положення з доступності на базі власного і європейського досвіду і розмістили його в Інтернеті, щоб усі бажаючі протягом місяця могли з ним ознайомитися, внести пропозиції, залишити свої коментарі. Після врахування й узагальнення слушних пропозицій положення було затверджено на засіданні робочої групи...

Юрій Крикунов: У тому стані, який маємо з доступністю, усі винні: і я, і наші викладачі-вихователі, й батьки, які не так виховують своїх дітей і про це не говорять. Винувате все наше суспільство.
Маємо чесно визнати, що не було досі великого протиріччя між громадянським суспільством і владою, або сподіваннями суспільства і тими рухами, що зробила влада, в бік людей з інвалідністю. Щось там робилося, є структури, які мають професійно цим займатися. Дуже багато структур, які повинні цим опікуватися. І вони на тому рівні, чого їх навчили ще за радянських часів, щось робили. З’являлися кращі, досконаліші візки, якісь багатофункціональні ліжка, інші технічні засоби для людей з вадами здоров’я. Але загалом наше суспільство не дозріло до того, щоб бути вільним і відкритим для людей з інвалідністю.
Я переконаний, якщо кожен буде розуміти і пам’ятати, що у людей, які пересуваються на візках чи мають вади зору або слуху, є проблеми, то ми навіть без жодних серйозних капіталовкладень зможемо багато зробити. Прикладів застосування такої гуманітарної колективної дії у столиці можна навести безліч. І на кожному кроці. Але треба, щоб суспільство цього хотіло. А влада повинна подавати сигнали: у нас є такий-то проект, ми хочемо допомагати таким-то категоріям людей, у місті буде відбуватися те і це… Влада має робити кроки назустріч – всіляко заохочувати корисні гуманітарні акції з боку бізнесу. Скажімо, не губити шляхетний порив якогось підприємця встановити пандус численними дозволами, а максимально спростити цю процедуру, щоб у нього не щезло бажання робити добро людям.

Що може змінити в місті Комітет доступності, в чому полягатиме ефективність його діяльності?

Олександр Пабат: У новому Положенні про Комітет навіть прописано, яким чином формувати його персональний склад. Головна вимога – щоб не менше 25–30 відсотків його членів були людьми з особливими фізичними потребами. Щоб вони виконували функцію експертів... На жаль, поки що навіть до КМДА людині на інвалідному візку самотужки потрапити практично неможливо, треба здолати аж… 14 перешкод!
А ще, щоб діяльність новоствореного комітету була ефективнішою, після затвердження положення ми вирішили створити чітку Програму дій. Перед цим вивчили досвід Львова, Відня, Берліна. Ознайомилися з пропозиціями Дніпра, Вінниці, інших міст України. На такій солідній базі й створили Програму «Київ безбар’єрний». Її теж широко обговорювали, вносили пропозиції, затвердили на засіданні робочої групи. Тепер чекаємо на рішення профільної комісії щодо затвердження Положення з доступності та Програми дій. Засідання має відбутися вже найближчим часом.

Юрій Крикунов: Це дуже потрібна і корисна ідея – створити Комітети доступності при органах влади, щоб контролювати введення об’єктів в експлуатацію, впливати на інші процеси. Новий Комітет доступності буде сформований із представників влади та громадськості у співвідношенні 50х50. Навіть представників влади буде на одного менше. Засідання будуть прозорими, з вільним доступом для усіх бажаючих. Форма діяльності комітету – робочі групи за певними напрямами, за галузями чи територіальним принципом. Чисельний склад – понад тридцять осіб, які представлятимуть органи влади і весь спектр громадських організацій інвалідів міста Києва. Тобто, на наш погляд, ми сформували дуже правильний склад комітету.
І в цьому велика заслуга як влади, так і громади. По-перше, у процесі формування проявилася дуже активна позиція заступника голови КМДА Миколи Поворозника, який почав, як кажуть, пхати цього воза з одного боку. З другого боку дуже активною була «підпорка» депутата Київради Олександра Пабата, підтримка громадських організацій.
Я сподіваюся, що оновлений склад Комітету доступності вже цього року дасть якісь потужні імпульси. Хоча, будемо відвертими, швидко Київ не перетвориться на європейський зразок міста з точки зору доступності. Але якщо налагодити відповідну систему, примусити її працювати, то, певен, справа зрушиться – проблеми доступності поступово вирішуватимуться. У нас є, в кого вчитися, і є, з кого брати приклад. А головне – велике бажання вчитися є і у влади.

Киян надзвичайно обурила ситуація з реконструйованою Поштовою площею. Її хоч і не ввели ще в експлуатацію, але відкрили для пішоходів. Щоправда, ходити там можуть лише люди виключно здорові, спортивної статури. А от проїхати на інвалідному візочку чи пройти на милицях або з паличкою неможливо. Хоча обіцяли все зробити, підготувати…

Для вирішення проблем доступності потрібно не так уже й багато коштів. А не вирішувалися вони не тому, що чиновники погані чи злі люди. Так було завжди, бо ніхто не замислювався над тим, що має бути якось по-іншому. Ми просто не звикли думати про це на всіх рівнях – починаючи з проектування і закінчуючи будівництвом і введенням в експлуатацію. Ось і вся проблема зі станом доступності.

Підготував Михайло КАМІНСЬКИЙ