Подвиг святителя-хірурга Луки під час Великої Вітчизняної війни

Подвиг святителя-хірурга Луки під час Великої Вітчизняної війни

Фото Григорія КУБЛАНОВА

У Національному музеї історії України у Другій світовій війні  є стенд, біля якого зупиняються всі екскурсанти, і не лише третьої неділі червня на День медичного працівника та 22 червня – у День початку Великої Вітчизняної, стверджує співробітниця музею Валентина Смирнова. І не дивно, адже ця частина експозиції розповідає про одну з неабияких особистостей – святителя і хірурга Луку, який не тільки повертав зір сліпим, рятував від смерті бійців під час Великої Вітчизняної війни, але й лікував душі тих, кому необхідна була підтримка у важкі часи.

Його скромні медичні інструменти, особисті речі, такі ж скромні, як і він сам – Валентин Феліксович Войно-Ясенецький (світське ім'я святителя Луки), надані музею ігуменею Серафимою – настоятелькою Свято-Михайлівського жіночого монастиря, який знаходиться в Одесі.

В ім'я стражденних

Майбутній святитель і хірург народився 1877 року в Керчі, у родині небагатого провізора. Наприкінці 1880-х його сім’я переїхала до Києва і мешкала в центрі міста, на Хрещатику. Як потім згадував у своїх мемуарах Войно-Ясенецький, його батько був людиною тихою і своїх поглядів дітям не нав'язував, а мати, вихована у православних традиціях, свою віру виявляла у добрих справах: передавала домашню здобу для заарештованих у в'язницю, надавала можливість заробити арештантам. Коли почалася Перша світова війна, в домі постійно кип'ятили молоко, яке відправляли пораненим воїнам.

В юності Валентин захопився малюванням. У своїх спогадах він писав: «Потяг до живопису був у мене настільки сильним, що після закінчення гімназії я вирішив вступати до Петербурзької Академії мистецтв. Але під час вступного іспиту важко замислився про те, чи правильний життєвий шлях обираю. Недовгі коливання скінчилися тим, що я визнав себе не вправі займатися тим, чим мені подобається, і зобов'язаний зайнятися тим, що корисно для людей, які страждають».

Перемагаючи огиду до природничих наук, він все ж вступив до Київського університету на медичний факультет, бажаючи бути корисним суспільству. Після його закінчення, 1904 року, коли почалася Російсько-японська війна, у складі Київського загону Червоного Хреста молодий лікар був направлений на Далекий Схід, до Чити, де очолив хірургічне відділення госпіталю.

Дружина – свята сестра

З тим же загоном у госпіталь приїхала і сестра милосердя Анна Ланська, яку називали «святою сестрою», адже дівчина мала намір стати нареченою Христовою. Одначе перед красою і чарівністю молодого хірурга Войно-Ясенецького Анна встояти не змогла і, порушивши обітницю безшлюбності, вийшла за нього заміж, відмовивши при цьому декільком наполегливим залицяльникам.

Після весілля молоді переїхали до невеличкого повітового містечка Ардатов Симбірської губернії, а потім до села Верхній Любаж Курської губернії. Слава про чудового хірурга швидко поширилася округою. А після того, як він повернув зір одному жебракові, блискуче провівши операцію, сліпі в очікуванні прозріння вишикувалися перед лікарнею у чергу. Працюючи земським лікарем у різних губерніях, Войно-Ясенецький робив складні операції на жовчному міхурі, нирках, шлунку, кишківнику, серці та навіть мозку.

1915 року в Петрограді вийшла його книга «Регіонарна анестезія», чудово ним же ілюстрована. А наступного року за цю працю хірург отримує ступінь доктора медицини, а Варшавський університет присудив йому престижну премію. Одначе грошей (900 рублів золотом) так і не отримав, оскільки не зміг надіслати до Варшави кілька примірників своєї книги, – її тираж був розкуплений миттєво.

З хірурга – у святителі

У Ташкенті, де на початку 1920-х років Валентин Феліксович завідував міською лікарнею, у його операційній висіла чудотворна ікона, перед якою завжди жевріла лампада. Лікар молився перед кожною операцією, благословляв хворих, а коли місцева влада спробувала прибрати ікону з операційної, він відмовився оперувати.

До 40 років Войно-Ясенецький був світською людиною, але коли померла його дружина і талановитий хірург залишився з чотирма малолітніми дітьми, духовну розраду знайшов у церкві. 1923 року засланий єпископ Андрій Уфимський таємно постриг його в ченці та дав ім'я Лука на честь апостола-євангеліста, лікаря та іконописця Луки.

Того ж року святитель Лука був заарештований. Йому висунули безглузде звинувачення – зв'язок з контрреволюційними козаками і англійцями. У в'язниці ташкентського ГПУ він закінчив свою працю «Нариси гнійної хірургії», що згодом стала знаменитою. Це був не єдиний арешт святителя – у тюрмах і засланнях він провів 11 років свого життя.

Поранені салютували лікареві

А коли почалася німецько-радянська війна, 75-річчя якої ми відзначаємо у цьому році, хірург зі світовим ім'ям знову став затребуваним. У жовтні сорок першого єпископ Лука був призначений консультантом усіх госпіталів Красноярського краю і головним хірургом евакогоспіталю. Його авторитет був настільки великий, що поранені солдати і офіцери при обході салютували йому високо піднятими врятованими руками і ногами.

«У Красноярську я поєднував лікування поранених з архієрейським служінням у Красноярській єпархії і в усі недільні та святкові дні ходив далеко за місто до маленької церкви при цвинтарі, бо іншої церкви у Красноярську не було, – згадував святитель Лука у своїх мемуарах. – Ходити я мав брудною дорогою, одного разу на півшляху застряг і впав у багнюку, тож повинен був повернутися додому».

І навіть у цих складних умовах не полишав ні на хвилину свою наукову діяльність. 1943 року за «Нариси гнійної хірургії» та інші наукові праці Войно-Ясенецькому була присуджена Сталінська премія I ступеня. Отримані гроші він віддав дітям-сиротам війни.

У День пам'яті всіх святих

У повоєнний час знаменитий святитель і хірург жив у Криму. Займав дві невеликі кімнати, одна з яких була заставлена книжками. На кухні завжди готували обід на 20–30 осіб. Прості люди знали його в обличчя і дуже любили. Місцеві жителі розповідали про такий випадок: святителя Луку ніхто не зустрів у Сімферопольському аеропорту. Майже сліпий старець розгублено стояв посеред залу. Але городяни його впізнали, посадили у автобус і попросили водія, аби той змінив маршрут і підвіз Луку до будинку.

Наприкінці життя святитель Лука, який повертав людям зір, сам повністю осліп. Але молебні правив по пам'яті та без сторонньої допомоги пересувався собором. Він уже не міг оперувати, але дар цілительства в ньому примножувався. Очевидці розповідали, як часом Лука казав хворому: «Ось вам ліки: «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!» – і широким хрестом благословляв.

Останню літургію святитель Лука відслужив на Різдво, а останню проповідь проголосив у Прощену неділю. Пішов у кращий світ у День пам'яті всіх святих, того ж дня, коли й народився, – 11 червня 1961 року. І цього ж дня – 11 червня 1996-го – був зарахований до лику святих. Його мощі встановили у Свято-Троїцькому кафедральному соборі Сімферополя. У Києві храм святителя Луки споруджений у Пушкінському парку.

Допомога духовенства

В Національному музеї історії України у Другій світовій війні зберігаються також документи, що свідчать про допомогу київських монастирів пораненим червоноармійцям і обороні країни та Києва.

«Києво-Фроловський Вознесенський жіночий монастир просить прийняти одну тисячу п'ятсот рублів, зібраних для поранених червоноармійців», – такий лист було направлено від імені настоятельки монастиря Київському Держбанку 26 грудня 1943 року. Ще один документ свідчить про те, що силами монастиря сплетено 30 пар вовняних шкарпеток для фронтовиків з таким уточненням: «робота виконана добре і безкоштовно».

Про те, що церква не стояла осторонь від війни, свідчить і депеша, надіслана на ім'я Сталіна за підписом Хрущова. Цей документ також зберігається у музеї. «Сьогодні, 22 лютого 1944 року, я приймав представників церковних громад і духовенства міста Києва... Вони вручили мені квитанції про внесення у фонд оборони країни 150.000 рублів, зібраних серед віруючих і духовенства православних церковних громад міста Києва».