«Ворога цікавить не тільки територія»: інтерв`ю з передової з депутатом Київради Юрієм Федоренком

Юрій Федоренко. Фото: з архіву депутата
Юрій Федоренко. Фото: з архіву депутата

Зараз він здійснює командування бойовим підрозділом на сході України.

Командир 4 роти 128 батальйону 112 бригади ТрО міста Києва, депутат Київради Юрій Федоренко у березні-квітні 2022 року захищав Київ від окупантів. Зараз його бойовий підрозділ воює на сході України.

Юрій Федоренко з колегами-депутатами та мером Віталієм Кличком

ВОРОГ ПРАГНЕ ЗНИЩИТИ УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ

— Пане Юрію, ми брали у вас інтерв`ю, коли ви захищали Київ у складі 128 батальйону тероборони. Де знаходитися зараз?

— Зараз захищаємо Україну на Харківському напрямку. Фактично знаходимося на нульовій лінії, відстань до ворога — до двох кілометрів. Ведуться позиційні бої.

— А чому пішли на передову, адже ви — відома людина, депутат і могли залишитися служити у Києві, де відносно безпечно?

— В Україні зараз відбувається не просто агресія, не просто конфлікт, а триває національно-визвольна війна. Адже ворог поставив собі за мету не тільки захоплення ресурсів та територій, а знищення української нації.

Підтвердженням цьому є геноцид у містечках Київщини — Бучі, Ірпені, Бородянці, постійні ракетні обстріли мирних об`єктів.

Нещодавно ми взяли у полон ворожого артилериста, то він назвав поставлені їхнім командуванням пріоритетні цілі для враження артилерією: органи місцевого самоуправління, поліція, СБУ, школи, дитсадки, заклади освіти, житлові будинки, де проживає найбільша кількість людей.

Також, коли населений пункт потрапляє в окупацію, то їхні агенти, відповідно до зібраних розвідданих, передають так званій новій владі списки мешканців, котрі мають проукраїнську позицію. І тих, хто не встиг виїхати у більш безпечне місце, жорстоко знищують.

Тому на запитання: чому я пішов на фронт, відповім коротко — у національно-визвольній війні мають воювати всі, хто обізнаний з військовою справою.

УКРАЇНСЬКЕ ВІЙСЬКО — НЕ ЗАСІБ ПОКАРАННЯ

— Але ж, наприклад, у Києві є багато молодих, здорових чоловіків, які живуть мирним життям і змусити воювати їх непросто…

— Важливо, щоб усі українці знали: сьогодні для утримання одного військовослужбовця потрібно, щоб працювала економіка і 9 дорослих людей сплачували податки.

Тому, невійськовозобов`язані та ті, хто за станом здоров`я або психологічною неготовністю, не змогли стати до лав ЗСУ і відправитися на фронт, мають наполегливо працювати в тилу. Щоб держава змогла утримувати військо і поступово відбудовувати території, які звільняємо від окупантів.

Багато людей зараз задаються питанням: чому молоді, здорові чоловіки сидять, наприклад у ресторані, а на фронт не йдуть? Але ж ми тут воюємо саме за те, щоб за нашими плечима люди могли спокійно ростити дітей, відвідувати театри, кінотеатри й ресторани також.

— Тобто, якщо молодий, здоровий сидить під час війни у ресторані, то його осуджувати не варто?

— Переконаний, що ні. На мою думку, сьогодні у ЗСУ необхідно мобілізувати кадровий потенціал, який може, хоче і здатний до ведення бойових дій.

Професія військового має стати безапеляційно авторитетною у суспільстві. Але цього нереально досягнути без гідного фінансування. Тому можливо той чоловік, який сидить у ресторані, є підприємцем чи лікарем, працює і сплачуючи податки наповнює бюджет. Навіщо ж його за це осуджувати???

У ЗСУ потрібно брати саме ту кількість людей, яка необхідна для виконання бойових завдань. Найголовніше, щоб ці люди були психологічно вмотивованими, фізично здоровими і готовими до виконання найскладніших завдань.

Також, українське військо не варто перетворювати у засіб покарання для тих, хто скоїв правопорушення. Такий підхід — пережиток СРСР.

Наприклад, читаю новини: чоловік вчинив щось незаконне і його призвали на військову службу. Це замість того, аби за проступок призначити адміністративне чи кримінальне покарання. Такого не повинно бути, особливо під час війни.

У військо мають йти виключно вмотивовані, освічені, здатні навчатися люди. Тоді буде менше втрат і швидше отримаємо бажаний результат.

— Чи вистачить таких людей?

— Українська нація — надзвичайно багата різного роду талановитими, високоморальними, інтелектуальними людьми, які зараз зі зброєю в руках боронять суверенітет України. Багато з них мають креативні ідеї по враженню ворога, які реалізуються на практиці.

Станом на сьогодні, такий кадровий потенціал формується і хотілося б, що це відбулося якомога швидше.

Юрій Федоренко: фонд Сергія Притули дуже допомагає армії

БЕРЕМО НЕ КІЛЬКІСТЮ, А ЯКІСТЮ

— Яка зараз ситуація на фронті на вашому напрямку?

— Середньої тяжкості. Противник невеликими групами намагається наступати, «намацує» ситуацію з тим, аби потроху просуватися вперед, намагається продавлювати нашу оборону в населених пунктах, де ландшафт не дозволяє зайняти більш вигідні позиції. Наносить масовані артилерійські обстріли, активно застосовує реактивну артилерію, касетні боєприпаси, дистанційне мінування, авіацію.

Але ми тримаємо удар та даємо потужну відсіч окупанту, здійснюємо контрнаступальні дії. Як наслідок — вже вдалося відсунути окупанта на кілька кілометрів. При належному кадровому комплектуванні та озброєнні, вважаю, найближчим часом це робитиметься швидше.

— Чи вистачає озброєння?

— Щодо засобів артилерійського ураження, то перевага противника зараз відповідає співвідношенню 1:5, 1:10 — в залежності від напрямку.

Але у нас більш професійно працюють розвідка та корегувальники. Завдяки цьому, на деяких напрямках вдається наявним арсеналом проводити ефективну контрбатарейну боротьбу, зупиняти та знищувати ворога. Звичайно, озброєння не вистачає, але боремось не кількістю, а якістю.

До прикладу, коли розпочалася війна і формувалася тероборона, то багато людей були непідготовленими й мали слабке озброєння. Однак, ТрО виконала свою місію. Звісно, були значні втрати з нашого боку, але противник, побачивши настільки швидко мобілізувалася українська нація, відмовився від своїх намірів на київському напрямку.

Також, потрібно розуміти, що за масштабністю та інтенсивністю ведення бойових дій нинішню війну на європейському континенті можна порівняти хіба що з Другою світовою війною.

— Коли, на вашу думку, кардинально зміниться ситуація на фронті?

— Вважаю, не раніше жовтня. Сьогодні основне завдання тероборони та ЗСУ — максимально утримати території, де це можливо. Де — неможливо (наприклад, у Лисичанську), там потрібно перегрупуватися і переходити на інші — більш вигідні для оборони рубежі.

До того часу, коли Україна отримає належну кількість артилерійського озброєння, броньованої техніки, системи ППО та решту необхідного обладнання від наших партнерів для ефективного знищення ворога, ставимо за мету — як найбільше виснажити російського окупанта.

А коли вдасться сформувати потужний ударний кулак, розпочнеться активна фаза звільнення окупованих територій.

Юрій Федоренко: з моральним духом все добре!

КОЛИ Є МОТИВАЦІЯ — МОРАЛЬНИЙ ДУХ ВИСОКИЙ

— Який моральний дух сьогодні у наших бійців?

— Моральний дух бійців залежить від командирів підрозділів. Вірніше, від їхньої здатності організувати як мотиваційні процеси, так й ефективну роботу.

Коли бійці розуміють, заради чого вони тут, вірять у перемогу, їм вдається знищувати ворога й просуватися вперед, то моральний дух буде на належному рівні.

Звісно, у будь-якому підрозділі завжди відшукається 10-15 відсотків бійців, яким важко витримати натиск ворога та щоденні прильоти. Але до цього ставимося із розумінням й намагаємося таких людей перевести в інші місця, наприклад, тилового забезпечення, де вони працюватимуть ефективніше.

Якщо ж казати про нашу роту, то з моральним духом у нас все гаразд. Бійці — вмотивовані та налаштовані ефективно працювати. У нашій роті кожен боєць — унікальний, а разом це — професійна команда, яка реалізує мету знищити кацапів як найшвидше.

— Чи є достатнім утримання бійців?

— Якщо мова йде про обіцяну Президентом зарплату, то отримуємо її регулярно. З харчуванням — все добре, бронежилетів і касок вистачає на всіх.

Бракує технічних засобів — квадрокоптерів, засобів для коригування артилерійського вогню, дронів-камікадзе, автомобілів.

Наприклад, днями рашистські «урагани» «накрили» чотири наші машини, попри їхнє маскування. Звичайно, намагатимемося відремонтувати, але технічне забезпечення це — постійний динамічний процес, який потребує стабільного фінансування. Розв`язувати цю проблему намагаємося власним коштом, з допомогою друзів, волонтерів та усіх небайдужих українців.

Юрій Федоренко: українці під надійним захистом ЗСУ!

ВСТУП БІЛОРУСІЇ У ВІЙНУ ПРИСКОРИТЬ ЇЇ ЗАКІНЧЕННЯ

— Росія значну частину військ перекинула до білорусії, тримає їх поблизу північних кордонів з Україною. Чи, на вашу думку, велика загроза повторного нападу на Київ?

— Загроза повторного нападу на Київ зберігається завжди. Але навколо Київської області вже вибудована оборона і ворогу не вдасться так швидко просунутися, як минулого разу.

Також, через білорусь можуть зайти тільки росіяни та не більше 8 тисяч білорусів (навряд чи набереться більше тих, хто бажає воювати, навіть з регулярних військ). Разом, це приблизно 16 тисяч військових. Враховуючи, що ми знаходимося в обороні і був час підготуватися, переконаний, відсіч противнику дамо потужну та швидку.

На мою думку, якщо білорусь вступить у цю війну, то прискорить її закінчення. Адже росія змушена буде оголосити мобілізацію (не приховану, а справжню). А, як показує історія, подібні заходи в рф закінчуються державним переворотом. Це розуміють і путін, і лукашенко.

— Останнім часом почастішали ракетні обстріли ТРЦ, житлових будинків. На вашу думку, чому?

— Це робиться з метою деморалізувати суспільство. З тим, аби українці вимагали у влади закінчити війну шляхом переговорів.

Але, якщо зараз ми підемо на будь-які поступки, то війна повториться через 2-5 років. І ворог вже діятиме по-іншому, з урахуванням допущених помилок. А от коли отримаємо перемогу військовим шляхом, то про війну забудемо принаймні років на 30.

Якщо ж Україна стане потужною європейською державою, то взагалі на неї ніхто ніколи не наважиться напасти.

Тому українцям зараз потрібно потерпіти та всіляко допомагати ЗСУ. Б`ємо ворога на всіх фронтах, наближаємо перемогу разом! Слава Україні!

Інна БІРЮКОВА, «Вечірній Київ»