Колишній воїн відкрив власну затишну кав’ярню на Лівому березі

Колишній воїн відкрив власну затишну кав’ярню на Лівому березі

У свої 29 років він міг запросто стати прототипом героя якого-небудь голлівудського бойовика. Потрапивши у першу хвилю мобілізації, майже рік боронив країну від терористичної напасті. А повернувшись, знайшов у собі сили і сміливість відкрити затишну кав’ярню на Лівому березі. А ще в нього багато цікавих задумок і мрій. Знайомтеся: стрілець 12 батальйону «Київ» Олександр Смолянінов. 

Ви справляєте враження людини, у якої прорахований кожен крок. Завжди були таким, чи це на вас так вплинула служба в зоні АТО? 
– Звичайно, я, як «технар» (Олександр закінчив КПІ – Авт.), люблю точність у всьому. Однак остаточний «життевий план», все ж таки, розробив, перебуваючи в АТО. Там у мене було багато часу все обміркувати… 
– Як потрапили на Схід країни? 
Все сталося раптово: у лютому 2014 року прийшла повістка з військкомату «для звірки даних», потім місяць навчання у «Десні», а вже звідти – в зону АТО. Перебував на перших вогневих рубежах. 
– Ви йшли на війну зарученим… 
– Так, на Новий рік я освідчився своїй майбутній дружині, ми одразу ж обрали дату весілля – 23 серпня. Потім отримав повістку, вирішили перенести весілля на «невизначений термін». Однак побралися ми точно в строк. Хоча цьому посприяли трагічні події… (довга пауза. – Авт.) 21 липня наш підрозділ вперше потрапив під обстріл – втратили одного побратима, а п’ятеро були тяжко поранені. Після цього нам належало п’ять днів відпустки на психологічну реабілітацію. І я одразу подумав, що це чудова нагода одружитися. І 20 серпня був у Києві – приїхав на все готове. Лише заплатив за ресторан... 
– Кажуть, війна дуже змінює людей… 
Так, починаєш більше цінувати і слова, і вчинки. Втім, як на мене, на війні люди стають самими собою і часто відкриваються з доволі несподіваного боку. Був у нас один хлопчина, такий тихий, спокійний, добрий. До нього одразу «приклеївся» позивний «Тихий». Однак з плином часу ми були приємно здивовані. Виявилося, що у нашого «тихоні» відмінне почуття гумору. Просто душа компанії. 
– Що змінилось у вашому житті після демобілізації? 
– Майже все: від життєвих пріоритетів до захоплень і навіть кола друзів. Так, ми продовжуємо бачитися, спілкуватися, але між нами немає тої іскорки, яка була до цього. Можливо, це я настільки змінився, можливо, вони. Однак зараз більше спілкуюся зі своїми бойовими побратимами. 
– Маєте кав’ярню. Ви одразу вирішили зайнятися власною справою? 
– Попри те, що за фахом я зварювальник, усе життя працював у сфері торгівлі. Після демобілізації пішов у Центр зайнятості. Там дізнався про програму підтримки малого та середнього бізнесу. Потім навчався на курсах. Вони дуже цікаві й насичені. Заняття шість днів на тиждень по шість годин. Викладачі допомагають, виправляють. Протягом курсів розробив бізнес-план, захистив його і отримав невеличкий стартовий капітал. З нього і розпочав свою справу... 
– Чому саме кав’ярня? 
– Я пішов шляхом найменшого спротиву. Бойовий товариш займається оптовими поставками кави. Саме він і порадив. Хоча були варіанти: зайнятися продажем квітів і наданням послуг у сфері 3D-друку. Дуже цікавив останній варіант. Хотів створювати якісні макети будинків з високою деталізацією. Однак мене відклякала ціна і на принтери, і на витратні матеріали. До того ж, невідомо чи були б у мене клієнти. А щодо квітів – занадто сезонний бізнес… 
Довго навчалися, аби приготувати ідеальну каву? 
– Пам’ятаю точно, щоб навчитись варити ідеальне лате витратив 8 літрів молока і півкілограма кави. 
Багато клієнтів маєте? 
– На день варю щонайменше 40 чашок кави. Але мені не важко, навіть цікаво. Вже є постійні відвідувачі, хоча інколи здається, що вони приходять не так на запах кавових зерен, як за спілкуванням. 
– Як відпочиваєте? 
Раніше займався футболом. У нас була своя команда друзів – щочетверга орендували залу і грали у футбол. Зараз, до речі, вони грають у Християнській лізі, й доволі успішно. Я ж за рік служби втратив форму. Дуже любив пейнтбол і страйкбол. Втім, після війни вони здаються дитячими забавками. Вже не має того адреналіну, адже розумієш, що ця зброя тобі ніяк не зашкодить... Чесно кажучи, найбільше відпочиваю на самоті. Нині моє основне хобі – риболовля. Вудки – це просто для антуражу, а ось посидіти на березі, послухати шелест вітру, вдихнути запах озера, приготувати чай на свіжому повітрі, подумати, врешті-решт, – це дорогого коштує. 
– Хотіли б щось змінити у своєму житті? 
– Однозначно нічого не змінював би. Все, що робиться, на краще. Я пройшов справжню школу життя і ні про що не шкодую. 
– Якби вам дали завдання намалювати себе через 10 років, щоб зобразили? 
– Двоє-троє дітей, дружина, власний будинок, квадроцикл, пес породи лабрадор, мережа кав’ярень, і… озеро. Його я викопав би власноруч. Воно неодмінно було б глибоким і з незвичним ландшафтом. Запустив би туди рибу і ходив би на риболовлю на власному подвір’ї...