«Одна сім’я вижила у підвалі завдяки жінці, яка кидала їжу в щілину»: спогади родини з Бучанського району

Розмовляємо із сім’єю, члени якої стали свідками воєнних злочинів у Бучанському районі (Бородянці й селі Загальці). Їхні спогади, а також міркування про наше сьогодення і майбуття пропонуємо сьогодні вашій увазі. Лілія та Леонід Поповичі, їхня маленька донечка Мілана та родичі доповнюють одне одного, пригадують найменші деталі.

ЛЮДИ ВИСКАКУВАЛИ З ПАЛАЮЧИХ БУДИНКІВ У ЧОМУ БУЛИ

— Запитання вже традиційне. З чого все почалося?

— Ранок 24 лютого почався так: як завжди, кава на плиті, як завжди, мама збирається до школи, як завжди, працює телевізор. Тільки з телевізора лунає щось нове: почалася війна. Люди навколо вже починають збиратися і вивозити сім’ї.

Перший вибух почули наступного дня: снаряд улучив у хату, де було троє людей. Вони загинули, від хати нічого не залишилось. Потім повз нас пройшла колона близько 170-ти одиниць бойової техніки. Спочатку заїхали БТР, а згодом і танки.

— Як себе поводили окупанти?

— Обстріляли будинки і нафтобазу — остання горіла ще п’ять діб. Навскоси поцілили в наш сарай, то він на дві частини розклався, всі вікна вилетіли, з хати шифер злетів. Зранку до вечора земля дрижала. Водоканал і всі будинки вздовж траси розстрілювали. Там скрізь тільки мирні люди були. Люди вискакували з палаючих будинків у чому були. Та що вони могли вдіяти? А скільки ще під завалами залишалося мешканців…

Знайомі переховувалися в підвалі дев’ятиповерхівки, там і опинилися, коли будинок зруйнувався. Вижили дивом: люди просять допомоги, а орки не дозволяють наблизитися. Лише одна жіночка — ходила завжди з собачкою — брала десь їжу й кидала їм туди в щілину.

Дуже запам’яталися літаки. Це просто чи не найстрашніше, що було. Один із них пролетів і кинув бомбу в Бородянці. Гул страшний, вони йшли так низько, що пілота можна було роздивитися, просто по головах, і кидали бомби.

Загалом людей дуже багато постраждало. З моєї рідні всі в лікарнях. Брат, на щастя, зміг усіх — поранених, обгорілих — вивезти! Головне, щоб живі були! Навіть без рук, без ніг, але щоб живі!

— Ви бачили тільки бомбардування і обстріли? Але було також багато інформації про розстріли…

— Коли окупанти вже осіли, то порозставляли танки просто у городах у людей, поробили обшуки і наказали почепити біле ганчір’я, мовляв, щоб знати, де є люди і туди не заходити.

Майже одразу почали шукати атовців: все в хатах перевертали, і якщо знаходили — розстрілювали на місці. Волонтерів наших також порозстрілювали.

Навколо було пекло: всюди трупи. Молодих хлопців просто розстрілювали на місці. Та й не тільки хлопців. Нам розповідали, наприклад, що дві пенсіонерки переходили дорогу і їх просто ні за що розстріляли.

— Дівчат не чіпали?

— Нас, дякувати Богу, це оминуло. З близьких ніхто не постраждав від їхніх брудних рук.

БАТЮШКА ВОДИВ РАШИСТІВ ПО ХАТАХ І РОЗКАЗУВАВ, ДЕ АТОВЦІ

— А як дізнавалися про учасників АТО, ООС і волонтерів?

— Найстрашніше, що серед наших зрадники були. Найбільша злість саме до них. Водили окупантів по хатах, розповідали, хто, де й ким працював. Подейкують, що батюшка наш так робив. Він етнічний росіянин, але ж більшу частину життя в Україні прожив…

— Як окупанти облаштовували свій побут? Їсти просили?

— Про мародерство сьогодні багато вже сказано. Все, що тільки можна, з хат виносили. Їсти не просили, вони просто заходили і брали все, що хотіли: свиней качок, курей. Шашлики робили.

Траплялося, що намагалися вимінювати речі, Наприклад, до моєї куми зайшли й кажуть: «Не бійся, купи машину (вкрали ж десь точно!) за пачку сигарет». А вона таки добре злякалася, бо в неї дві донечки, її пробило на істеричний сміх, то вона їм і каже: «Я вам свою продам за пачку сигарет».

— Ви не знаєте, які саме частини у вас стояли? Чи були кадирівці?

— Ні, не було. У нас були росіяни і буряти, всього чотири рази частини змінювалися.

— Як думаєте, чому чиняться всі ці звірства?

— Один знайомий говорив із ними. Переказував, що мета проста — вбивати і винищувати націю. Накази були стріляти на ураження, байдуже кого — дітей, жінок. Їх зовсім не цікавило: мирний житель чи ні. Тобто діяли вони так, як їх скеровували. Через це в них навіть між собою конфлікти були. Доходили чутки, що кадирівці навіть розстрілювали тих, хто не хотів убивати.

— Як і коли вирішили рятуватися?

— Шість діб ми витримали в підвалі під хатою, але ставало все гірше і гірше. В одну мить ми просто сіли в машину й рушили. Наша мета була — чотири-п’ять кілометрів проїхати, і це давало шанс на порятунок.

— Чи змінилося ваше ставлення до росіян «до» і «після»?

— Ми їх ненавиділи ще з початку війни на Донбасі. Вони вже тоді продемонстрували, що не мають права називатися людьми. Самі, живучи в лайні, мають нас за ніщо. Це бридко. Крім того, вони ж зазомбовані! Навіть ті, що з клепкою в голові… От, наприклад, один знайомий із росії спочатку був за нас, але вже поїхав дах і в нього. Ми тепер, бачте, в його очах «бандери» і «нацисти», «комік Зеленський» нас усіх бомбить.

ЖИТИ РАБАМИ НЕ МОЖНА — ТРЕБА ВОЮВАТИ!

— Люди, з якими ми спілкуємося, часто кажуть: краще було б раніше віддати росії ті території, аби не було цього вторгнення. А як ви до цього ставитеся?

— Чесно відповісти? Коли в погребі сиділи, думали: «Хай забирають, тільки б не чіпали наших дітей»! А зараз навпаки: у жодному разі не здаватися росії, тільки перемогти! Вже стільки людей покладено, і що, даремно? Жити рабами не можна — треба воювати!

— Як думаєте, довго ще це все буде тривати? Що зробите, коли повернетеся додому?

— Так хочеться, аби вже все скінчилось. Повернемося, курінь зіб’ємо і будемо разом жить! А що робить?!

— З ваших спостережень, в Україні чи українцях щось змінилося?

— Війна зблизила людей. Ви знаєте, як зараз полюбили одне одного? Вчора побачили людей з Ірпеня, що недалеко від Бородянки. Захотілося обійнятися та поцілуватися. Вони нас не знають, ми їх, але все, що разом пережили, зближує максимально! Приємно, коли тобі люди з Єгипту пишуть слова підтримки! До сліз приємно…

— Як думаєте, на довго така єдність буде?

— Бозна! хочеться, аби назавжди.

— А до росіян, на ваш погляд, як змінюватиметься ставлення в майбутньому?

— Зараз вони самі посіяли ненависть, бо завжди ставилися до нас зверхньо, дивилися зверху вниз, а тепер ще й прийшли сюди забирати наше життя і свободу. А потім? Мабуть, зміниться ставлення, як воно змінилося колись до німців. Скільки вони тут горя наробили. Але минав час, і стосунки налагодилися. Але ж, щоправда, вони покаялися і досі вибачення за ту війну свою просять.

— Як думаєте, що буде з Україною через 10 років?

— Якщо вступимо у ЄС, то буде все добре. Будем навіть краще жити, ніж зараз.

— Останнє питання: ваша дитина ще дуже маленька, як вона все пережила?

— Вона в нас молодець. Ми їй все намагалися пояснити, як є: що йде війна, що хороші дяді воюють із поганими. Коли ховалися, то вона казала: «Ну, заспокойтеся, боженька нам поможе».

Софія ДЕНИСЮК, Олена ХАРИТОНЕНКО, фото Катерина ЛАЩИКОВА для «Вечірній Київ»