Киянка продала власну косу, а за виручені кошти купила тканину для «кікімор»

Олена Чередниченко плете кікімори. Фото: Наталка Марків
Олена Чередниченко плете кікімори. Фото: Наталка Марків

Понад місяць молода жінка декілька разів на тиждень приходить плести маскувальні халати.

За чотири місяці війни кияни мобілізували свої ресурси: хто у ЗСУ, хто волонтерить, а хто працює, щоб допомагати ЗСУ і волонтерам — байдужих і відсторонених практично нема. Тому про багатьох киян, які не залишали рідне місто можна писати розповіді. Наприклад про Олену Чередниченко.

ДОПОМАГАТИ МОЖЕ КОЖЕН

До війни молода жінка працювала сушефом. З перших днів масштабного вторгнення росіян почала допомагати ЗСУ і теробороні. Увесь цей час, поміж повітряними тривогами, і прильотами у місто Олена жила на адреналіні. Коли ж російських окупантів відкинули з Київщини, то настало певне затишшя — уже не потрібно було таких великих обсягів роботи від волонтерських кухонь. Та й ресторан, де вона працювала пішов на своєрідні канікули.

Тож трохи відпочивши Олена почала дізнаватися, де може бути корисною. Так стала донором крові, але здавши донацію наступна можлива через 90 днів. Тож шукала далі.

В одній із публікацій на нашому сайті побачила анонс, що киян запрошують на майстер-клас із плетіння кікімор — спеціальних маскувальних халатів для військових. Пішла на нього і от уже понад місяць декілька разів на тиждень із десятої до третьої або й п’ятої години приходить допомагати створювати «кікі» — так волонтери між собою називають цей специфічний одяг.

Олена у маскувальному халаті

«Через якийсь час побачила, якою проблемою є нестача матеріалу для кікі. Якнайменша затримка — це збільшений ризик життя для якогось нашого воїна, який чекає маскхалат. Згадала, що у мене зберігається моя дівоча коса, яку колись обрізала і зберігала. Ну от, подумала, що зараз настав її час», — розповідає Олена.

В інтернеті знайшла фірми, що купують волосся, з’ясувала, де найкраща пропозиція. І продала 50-сантиметрову косу за 2,5 тисячі гривень. За ці гроші одразу ж купили 30 метрів тканини.

СЕКРЕТИ КІКІ

Якщо для плетіння сіток українці використовують старі футболки, постіль, навіть штани, аби кольори підходили, то для кікі є чіткі вимоги щодо гами та щільності полотна. Крім того, воно має бути на 80% натуральне: батист, трикотаж, бавовна. Це необхідно для того, аби костюм був легкий і не парив. На один виріб йде до 8 метрів.

Рулони тканини розрізають на невеликі прямокутники Фото: Наталка Марків
Тканину розрізають особливим способом. Фото: Наталка Марків
Над однією кікіморою працює декілька людей — так справа йде значно швидше

Плетіння кікі — кропітка робота. Халат треба «скроїти» з різних частин, наплести на них смужки тканини, а потім зшити. Зазвичай волонтери діляться роботою — так швидше і виходить своєрідний контейнер. Хтось тільки розрізає тканину і ріже її на шматочки, хтось розпускає мішковину на волокна, що нагадують суху траву. Є майстри, що власне кроять із сітки халат, а є ті, що наплітають нитки.

«У нас так виходить, що кожен може вибрати роботу, яка більш до душі. Я «заплітаю», — сміється Олена.

Вона показує, за якою схемою «наплітається» тканина і саме це забирає найбільше часу, бо процес неможливо механізувати.

СТО ХАЛАТІВ ДЛЯ ВОЇНІВ

13 липня «Печерські котики» відзначили своєрідний ювілей — соту кікімору власного виробництва передали на фронт. Зараз у процесі виготовлення ще 20 маскхалатів, а замовлення все надходять. Одне із них особливе — на досить довгий халат. Дівчата собі уявили, що це для двометрового воїна, тож оцей «іменний» виплітається з особливими думками.

Хоча до кожної кікімори додають дитячий малюнок і плетений браслет-оберіг, освячений священником — щоб молитви теж захищали охоронців. Найбільшою радістю для волонтерів є те, коли вони отримують фото від військових зі словами вдячності.

Військові дякують за маскувальні халати. Фото: Печерскі котики

До слова, плести кікімори на Печерськ приїжджають люди із різних куточків міста: Троєщини, Теремків. Часто приходять і чоловіки — кожен робить свій вклад у наближення Перемоги. Хтось з’являється раз у тиждень на день, хтось на годину щодня після роботи. «Фабрика» працює сім днів на тиждень із восьмої і до восьмої. Найстарішій заплітальниці понад 80 років. Буває, що приходять батьки із підлітками, які зосереджено включаються у роботу.

МАЙСТЕР-КЛАСИ ДЛЯ ОХОЧИХ

«Печерські котики» регулярно влаштовують майстер-класи із плетіння маскхалатів. Усіх охочих запрошують у книгарню-кав’ярню «Сенс» (Микільський провулок 1/25). До слова, сьогодні, 23 червня — новий майстер-клас із плетіння кікімор. Початок о 18:00.

Волонтери усіляко пропагують свою дільність. До Дня Києва у Литовському сквері, що неподалік, влаштували справжнє свято, на яке запросили народних майстрів, музикантів, крафтові підприємства. Частину коштів спрямували саме на матеріал для кікімор.

До речі під час свята була своєрідна презентація кікі — халат можна було поміряти, а поруч встановили стійку на якій одразу ж плели черговий виріб.

Презентація кікімор під час свята «Печерська круча». Фото: Печерські котики
Жінки плели кікімори просто у сквері. Фото: Печерські котики
Приміряти маскувальні халати могли усі охочі. Фото: «Печерські котики»

«У Києві є чимало місць, де плетуть маскувальні сітки — на них великий попит, але є потреба і в кікіморах, а їх виготовляти дещо складніше. Тому пропонуємо бажаючим та особливо завзятим налагодити виробництво у себе у районі. Це й зручно, й менш часозатратне для тих, хто приїздить плести з інших районів, ну і звісно — ще більш ефективно для закриття потреб в костюмах. Ми готові поділитися усіма деталями і технологіями, надати „викрійки“ і зразки матеріалів», — пояснює координаторка Котиків Юля.

Волонтери із Печерська працюють за багатьма напрямками: доставляють безплатні гарячі обіди, а також продуктові набори для людей старшого віку, людей з інвалідністю та інших представників маломобільних груп населення, збирають і передають засоби гігієни та медикаменти для військових та переселенців.

Проте саме плетіння кікімор дозволило багатьом киянам безпосередньо відчути себе причетними до спільної великої справи.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»