Киянка організувала онлайн-лекції для українських дітей, розпорошених по всій Європі

Зараз вона за кордоном, у Словаччині, складає з уламків нове життя, чекає Перемоги і онлайн навчає дітей з усієї Європи урокам моди — от тут знадобився досвід набутий під час пандемії.

«Вечірній Київ» уже розповідав своїм читачам про цю цікаву жінку, що створювала «живі» копії картин знаменитих художників. Зараз ми спілкуємося на непросту тему, бо кожен українець зараз травмований війною в більшій чи меншій мірі.

«Дуже важко зараз писати про свій досвід. Довго підбираєш слова, тричі обдумуєш чи варто, взагалі, щось говорити, аби не зробити комусь боляче, аби своєю реакцією хтось не зробив боляче тобі, бо люди зараз, як відкриті рани», — каже Віта Бартош.

— Яким був Ваш день 24 лютого?

— Я не панікерка, а реалістка, тому «тривожні» наплічники для мене і дітей були готові заздалегідь. 24-го лютого ми прокинулись від вибухів — звуків, у які не хотілось вірити, але які ні з чим не сплутаєш. «Дітки, прокидайтесь, почалась війна». Як у сні заклеювала вікна скотчем, збирала речі наші і кота — виявляється для життя треба небагато, влізе у наплічник, але сьогодні, коли ми так далеко від нашого дому, кожна річ є найдорожчою. Найважчим було рішення покинути дім. Ми вирішили виїхати з Києва на 3 дні у київську область до друзів. Тоді і в голову не приходило, що додому ми швидко не повернемось.

— Куди прямували?

— До друзів під Києвом, але там стало ще тривожніше — над головою з шумом проносились військові літаки. Поїхали у Хмельницький — в батьківський дім, вирішили перечекати там. Хмельницький вразив: багато волонтерів, багато організованих місць, де переселенці можуть поїсти, помитись, переночувати. Неймовірно пишаюсь своїм рідним Хмельницьким!

Вдень я плела захисні сітки у місцевому штабі волонтерства, а от ніч проходила зовсім неспокійно. Ворог скидав бомби на аеродром поруч і кілька ночей підряд ми просиділи у сирому тісному льосі між мішками з картоплею та банками з огірками. У льосі середня донька зустріла свій десятий день народження.

— Тож якогось дня Ви вирішили поїхати далі?

— Одного ранку ми прокинулись і побачили біля нашого дому протитанкові їжаки. Вирішили їхати далі, за кордон, в нікуди. Вберегти дітей за будь-яку ціну. Далі усе було як у сні, затяжному кошмарі від якого неможливо прокинутись: прощання з батьками, біль, розпач та почуття сорому, за те, що покидаю Батьківщину у важкий час, холодна невідомість попереду і самобичування за те, що ніколи не вміла заощаджувати.

Друзі друзів запропонували тимчасовий прихисток у Словаччині. Тож, попереду нас чекали 7 годин на кордоні та транзит через 2 країни. І знову, величезна вдячність волонтерам, які, не зважаючи на жахливу погоду, бігали поміж машин на кордоні — пропонували їжу та гарячий чай, навіть, молочну кашу дітям.

— Зрештою, де Ви зупинилися?

— Нас прихистила Словаччина. По приїзду, хотілось плакати від кожного спонтанного прояву доброти місцевих людей: пиріжки від сусідки — бабусі Марти, слів підтримки та турботи від простих людей.

— Багато українців з перших днів за кордоном почали активно облаштовуватися на новому місці. Дітей віддали у садочки та школи. А як ви?

— Діти не пішли у місцеву школи. Словацький уряд дозволяє українським дітям навчатись дистанційно, в своїх школах. Мої діти вирішили, хоч віртуально, але вчитись в Україні, бачитись з однокласниками та вчителями. Ми живемо на околиці невеликого словацького містечка, фактично у лісі. На жаль, діти не мають жодного контакту з місцевими і почуваються самотньо. У великих містах Словаччини проходять зустрічі української діаспори, але для нас це задалеко, тому ми тут, фактично, у вакуумі.

-Але ж є інтернет і зв’язок зі світом?

— Так, багато часу проводимо у ґаджетах — це тепер єдиний місточок, що поєднує нас з рідними і друзями, з новинами.

Перший місяць тут у Словаччині я була повністю розчавлена, деморалізована. Жаліла, що не маю «нормальної» професії, на приклад, маляра чи манікюрниці. Ну кому може знадобитись історія моди під час війни?… Дякую батькам моїх учнів, які писали мені і просили відновити заняття. Це допомогло мені тоді знайти опору. Інтернету в нас не було, тож довгий час я проводила заняття, ловлячи вай-фай біля сусіднього ресторану.

-Які заняття Ви проводите?

— Наразі, я знову викладаю історію моди та дизайн одягу і не тільки для учнів моєї школи, а і для усіх бажаючих на платформі Нової української школи (НУШ) «Хочу вчити те, що хочу». Також проводжу онлайн лекції для дорослих. Тільки формат цих зустрічей змінився. Ми усі зараз переживаємо важкий досвід. Кожна дитина, в більшій чи меншій мірі, травмована війною. Тому кожне заняття ми починаємо просто з розмови: як минув тиждень, що було хорошого, що здивувало, як справи у новій школі. 90% учнів стали переміщеними особами і більшість з них — тепер за кордоном: Литва, Польща, Туреччина, Румунія, Італія і тд.

Мої заняття — це година стабільності, це втеча у чарівний світ, де немає стресу і змін, це світ краси і фантазії, це світ, де дитина може усе, може бути тим, ким захоче.

— Що зараз найбільше цікавить і хвилює дітей, які опинилися за кордоном?

— Часто, дітям просто хочеться поговорити: про пережиті події, про обстріли, про те як вони ховались, про танки, про те, що хочуть додому, про те, що переживають за рідних, яких давно не бачили. І я слухаю, слухаю стільки скільки потрібно, підтримую, хоча, часто не можу дати відповідь на питання, яких не знаю сама. Наші діти подорослішали швидше, ніж ми б хотіли.

Співпраця з НУШ дозволяє долучити дітей з різних куточків України і усі вони, не зважаючи, на те, що відбувається в них за вікном, працюють вони дома чи бомбосховищі, неймовірно творчі, фантазери, талановиті діти України. Ми сідаємо у віртуальну машину часу та переносимось у буремні 20-ті, чи на вручення премії Оскар, чи на найкращі покази паризьких будинків мод. Діти — це наше майбутнє, зараз, як ніколи, їм потрібні стабільні, спокійні, впевнені у завтрашньому дні дорослі, на годину заняття, я — цей дорослий, підтримаю, розраджу, допоможу, зроблю усе, що в моїх силах.

— А у чому для себе знаходите розраду?

— Моя віддушина — це живопис. Древа життя, які наші предки вишивали на рушниках, зображали на стінах власних хат — малюючи їх я промальовую свій біль і своє майбутнє, квітуче майбутнє моєї України. Ми повернемось. Повернемось аби відбудовувати державу і перетворити Україну, яку ми любимо у країну про яку ми мріяли.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»