«Як тебе не любити, Києве мій»: гімн столиці відзначає 60-річний ювілей

«Не думали і не гадали що буде така історія. Зійшлись майстри високого ґатунку: композитор Ігор Шамо, поет Дмитро Луценко та виконавці Юрій Гуляєв і Костянтин Огнєвий», — поділився спогадами з «Вечірнім Києвом» син поета Сергій Луценко.

Сьогодні незвичайний ювілей, у воєнний час, дуже мирна пісня «Як тебе не любити, Києве мій!» відзначає 60-річчя. ЇЇ вже переспівали навіть в укритті — у столичному метро люди, які ховались від обстрілів. Син автора слів вважає: «Це так важливо, адже люди знають її й пам’ятають. Виходить нове народження пісні».

Він розповів «Вечірньому Києву», що твір композитору Ігорю Шамо замовили. Тодішній міністр культури України попросив написати саме для Києва, адже це була чи не єдина столиця республіки в союзі, що не мала «іменної» пісні.

«Києву якраз мали вручити один з орденів. Тож творчий тандем Ігоря Шамо та Дмитра Луценка почав працювати. У батька був такий стиль роботи особливий. Він працював над чимось — і це було тотально. Чи він їхав кудись, чи йшов: він подумки писав. Так було й цього разу», — згадує Сергій Дмитрович.

Вже увійшов у музичну хрестоматію саме той момент, який подарував світові головні слова-визнання у любові Києву. На Володимирській гірці Дмитро Луценко побачив молоду пару, парубок сказав дівчині: «Як же тебе не любити!» А поет подумки додав: «Києве мій!»… Так і народилася легендарна пісня.

«Твір став таким популярним, що українське телебачення починало день мовлення з неї, а також закінчувало куплетом: «Спить натомлене місто мирним лагідним сном», — веде далі співрозмовник.

«Ви ж тільки уявіть, Дмитро Луценко та Ігор Шамо були першими лауреатами, які отримали Шевченківської премії за написання пісень», — каже сьогодні Сергій Луценко.

Він повідомив, що діти Ігоря Шамо виїхали до Німеччини. Син Юрій помер 7 років тому. А донька Тамара жива, популяризує творчість батька і цікавиться всім, що відбувається в Україні. До речі, до півстолітнього ювілею вона випустила буклет зі спогадами та фото тих, хто дав життя цьому особливому твору. Й там були ноти, написані від руки Ігорем Шамо з присвятою співаку Юрію Гуляєву.

Згідно з рішенням Київської міської ради від 13 листопада 2014 року, пісня на слова Дмитра Луценка та музику Ігоря Шамо «Як тебе не любити, Києве мій» стала офіційним Гімном територіальної громади міста Києва.

8 жовтня 2015 року Дмитру Луценку надали звання Почесний громадянин міста Києва. Одна з вулиць у Голосіївському районі столиці має його ім’я.

Пам’ятають і автора музики легендарної пісні-гімну. Київській дитячій музичній школі № 7 надано ім’я Ігоря Шамо. У лютому 2016 року київський міський голова видав розпорядження про перейменування бульвару Давидова на бульвар Ігоря Шамо. До речі, більшість киян підтримала це перейменування. А у 2015-ому Київська міська рада визнала Ігоря Шамо Почесним громадянином Києва.

Юрій Гуляєв, який 15 років (з 1960-го по 1975) був солістом Київського оперного театру, потім переїхав до москви й виступав до кінця життя на сцені театру.

Разом з Юрієм Гуляєвим «Як тебе не любити, Києве мій!» дуетом виконав і український оперний і естрадний виконавець Костянтин Огнєвий. Костянтин Огнєвий проспівав близько 800 спектаклів у 20 операх українських, а також російських та інших закордонних авторів. Видали також 15 платівок з його записами, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо, знімався у телефільмах, озвучував кінофільми.

Нові варіанти виконання легендарної пісні з’являються у кожному поколінні. Син Дмитра Луценка каже, що відчуває гордість, адже твір популярний попри час і дає втіху людям. Але наостанок, попросив «Вечірній Київ» опублікувати звернення:

«Колись гімн Києва звучав з башти Будинку профспілок на Майдані Незалежності, там, де годинник. Це було надзвичайно приємно і по-особливому, почути цю мелодію, яка йде у ногу з часом. Дуже б хотілось, щоб це відбувалось знов. Щоб „Як тебе не любити, Києве мій!“ звучала у центрі столиці».

Впродовж трьох днів у столиці триватимуть цікаві пізнавальні святкові заходи до Дня Києва.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»