Як нині живе затоплене село Демидів, яке зупинило наступ рашистів. ФОТО

фото Бориса Корпусенка
фото Бориса Корпусенка

Підірвана дамба на в’їзді у Демидів завадила росіянам прорватися на Київ.

На другий день війни, 25 лютого, наші війська підірвали міст через річку Ірпінь, щоб зупинити ворога, який тоді марив столицею. Окрім переправи підірвали й дамбу на в’їзді у Демидів, біля села Козаровичі.

Для чого це було потрібно? Річ у тім, що ця дамба перешкоджала надходженню води у річку Ірпінь з Київського водосховища. Після підриву річка вийшла з берегів, спричинивши болото й трясовиння. Проте і саме селище Демидів затопило. Кілька будинків тут і досі залишаються підтопленими, а городи — стоять у воді. .

«Вечірній Київ» разом з київськими волонтерами «Добродії» побували в селі та дізналися про життя мешканців в період окупації та зараз.

СОБАКИ ЗАКРИВАЛИ ВУХА ЛАПАМИ

Під’їхавши до однієї з хат, чуємо гучний й масовий гавкіт собак. У місцевої мешканки пані Тетяни, яка живе тут зі своєю старенькою мамою, вісім собак, дві корови та бик. У березні, в період окупації, собак було 16. Мали ще 3 кішки. Сусіди залишили домашніх улюбленців у жінки, запропонувавши «в обмін» декілька мішків крупи. З тієї крупи пані Тетяна весь цей час варила їсти й для своєї сім’ї, й для тварин…

Війна в село Демидів прийшла разом зі зруйнуванням дамби.

«Коли 25 лютого зірвали дамбу, у нас зникло світло, — згадує нині пані Тетяна. — Був сильний вибух. Ми відразу не зрозуміли, що трапилося, бо вибухи лунали цілий день — літали російські гелікоптери, їх збивали наші військові. І лише коли вода з ровів пішла далі, — зрозуміли, що дамба знищена, тому вода не відкачується».

.Під обстрілами мешканці збиралися на наради та обговорювали штучний паводок: «Сусіди вирішили закладати мішками з піском трубу, з якої постійно прибувала вода, та вести постійне чергування».

Це покращило ситуацію, але вода продовжувала просочуватися далі. Її рівень підіймався все вище та вище. Вона затоплювала підвали, домівки, городи. Селяни були у відчаї: «Над головою стріляють, вода прибуває. Зайшла в підвал, бачу вода покрила підлогу, а через деякий час — на сходинки підійматися почала. А в підвалі вся наша їжа: картопля, банки з консервацією. Корови від страху розвалили загорожу, ноги їхні в крові, кричать. Я ні жива, ні мертва, в гумових чоботах ношу картоплю та банки з підвалу. На небо поглядаю, щоб уламками та снарядами не вбило».

Росіяни швидко зрозуміли, яке страшне лихо несуть води річки Ірпінь. Тому не перешкоджали мешканцям боротися з повінню.

Збираючись разом, односельці обговорювали ситуацію у кожній родині: «Сусіди мої запропонували корів та мою родину перевести в інше місце, — згадує Тетяна. — Я навіть погодилася, а в останній момент передумала. Як же хата? У ній мій дід та бабця жили. Вони добрий фундамент зробили — хата суха залишилася. Хоча подвір’я плавало».

Постріли лякали не тільки людей, а й тварин. Собаки Тетяни, які жили на подвір’ї, в період воєнних дій виходили з укриття тільки на кілька хвилин. Днями мовчки сиділи разом в коридорі, притискаючи лапами вуха.

«Корови переставали кричати та битися, тільки коли їли», — згадує жінка.

Тому пані Тетяна не жаліла сіна, щоб заспокоїти корів. Від перенесеного жаху, молока давали мало, а молоко для Тетяниної родини — основний харч для виживання.

За словами жінки, її родині та тваринам дуже пощастило, що росіяни у двір не заходили та нікого не вбили. А в інших домівках села і мешканців, і собак розстрілювали…

Перший хліб після окупації жінка згадує зі сльозами на очах: «Їду дорогою на велосипеді, аж раптом бачу — волонтери хліб роздають. Я попросила собі того хлібчика. Він такий духмяний, такий м’який, теплий ще. Нюхала, як якісь дорогі парфуми. Потім ми з мамою розділили буханку та з молоком з’їли».

У ТРЯСОВИНІ ЗАСТРЯГЛИ ВОРОЖІ ТРОФЕЇ

Втім води річки Ірпінь, що стали причиною повені та нещастя для мешканців села Демидів, зупинили бойові колони росіян, та подарували багато коштовних подарунків для українських військових.

«Коли зірвали дамбу, річка Ірпінь розлилася. Ця природна перешкода не дозволила російським механізованим колонам прорватися в Київ. Деякі машини затопило. Гадаю, що й багато танків залишилося у цьому болоті, загрузли. Після того, як окупанти відступили, українські військові діставали трофеї та використовували їх для української армії», — розповідає нам полковник Сергій Сергійчук.

Каже, що й сам знаходив «сліди» орків: «Одного разу продивляюся територію в бінокль, бачу антени штабної машини стирчать. Зв’язався з місцевою громадою, знайшли пірнальників, які витягли ворожий автомобіль з води».

Окремі вулиці Демидова, що знаходяться в низовині, під водою й досі. І хоч воду поступово відкачують, але цей процес не такий швидкий. Мешканці села Демидів зізнаються: про підрив дамби не шкодують, але й сподіваються, що їх не залишать сам на сам з проблемами після потопу.

Вікторія Бабич-Вепрєва, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»