Ніна МАТВІЄНКО: Я сама – дуже влюблива. Коли закохувалася, намагалася бути вірною

Ніна МАТВІЄНКО: Я сама – дуже влюблива. Коли закохувалася, намагалася бути вірною

Напередодні цьогорічного Дня Києва звання «Почесний громадянин міста Києва» отримала народна артистка України, Герой України Ніна Матвієнко. «Вечірка» привітала її з високою нагородою та розпитала про життя і творчість.

Ніно Митрофанівно, ваша концертна діяльність розпочалася ще півстоліття тому. І з тих пір ви – на сцені. У чому секрет популярності?

– У моїх піснях, як і в творах Шевченка, присвячених людській долі… У світі, як бачите, майже нічого не змінюється: пласти історії повторюються знов і знов. Раніше не було ладу між отаманами, сьогодні – між політиками…

– Хто вам прищепив любов до пісні?

– Мама любила співати. Але музика і пісня – це мій власний вибір. Я завжди бігла на звуки баяна чи акордеона. Пройшла багато шляхів, щоб вибрати свою творчу стежку.

– А ви самі пишете пісні?

– Трішки писала. Наприклад, моя авторська пісня «Весняночка» навіть стала народною і доволі часто звучала по радіо:
«Розійшлись хмарки, гляне сонечко,
Заб'ється в грудях моє серденько.
Ой прийшла весна, ой прийшла красна,
Принесла мені щастя й радощі…».

– Любите пісні про кохання?

– Я сама – дуже влюблива. Коли закохувалася, намагалася бути вірною.

– Правда, що ваше перше кохання – учитель Іван?

– Ні. Спочатку я покохала односельця Степана. Проте так сталося, що його одружили з іншою…

– А з Іваном ви де познайомилися?

Він був учителем мого старшого брата. А коли я прийшла до інтернату, Івана призвали до армії. Під час відпустки він навідався до нас. Такий гарний був. Красувався у солдатській формі. Я тоді підмітала двір. Побачила і… завмерла з мітлою, немов зачарована.

– Скільки ж вам тоді було?

– Років сімнадцять, напевно. Я стояла й любувалася теплою зустріччю солдата-вчителя зі своїми колишніми учнями: вони раділи, обнімалися, цілувалися. Потім Іван звернув увагу на мене, коли я співала на шкільній сцені. Але ми тоді навіть і словом не перекинулися. Через деякий час я отримала солдатського листа: «Здравствуй, птичка певчая…». Цього листа я зберігаю й досі.

– Та ви що? Стільки ж часу минуло…

– Розумієте, я дуже хотіла дочекатися його з армії. Але… Для мене він виявився надто дорослим. Коли Іван служив, я ще була школяркою. А як повернувся з армії, я вже працювала на заводі. Потім поїхала до Києва.

– І ваші долі розійшлися?

– Я звикла, щоб за мною йшли, а не я – за кимось.

– Ви –лідер?

– Не в тому справа. Мені дуже хотілося співати. Я ще в шкільні роки усвідомлювала, що пісня – моє покликання.

– За радянських часів вам доводилося оспівувати компартійних лідерів?

– Якось знайомий композитор запропонував мені виконати пісню про Леніна. Я одразу обурилася: чого це я маю про таке співати? Адже я не була політично заангажованою. Потім той композитор мені дорікав: «Як ти посміла відмовитися? Я ж міг тебе здати…».

– Вашою творчістю цікавився КДБ?

Нас, артистів, викликали до Комітету держбезпеки тоді, як ми готувалися до закордонних поїздок. Під час бесід у КДБ я щоразу відповідала: «Особисто я нічого не знаю і ні з ким за кордоном не зустрічаюсь. А якщо треба за кимось стежити, то це – ваша робота, а не моя». Ось так і різала правду-матку «компетентним органам».

– Як ви познайомилися зі своїм майбутнім чоловіком?

– Завдяки його батькові – етнографу і скульптору Івану Гончару. Він зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів і творів народного мистецтва. Створив перший в УРСР приватний музей – облаштував його у власному будинку, спорудженому на землі, виділеній Спілкою художників (неподалік від Києво-Печерської лаври). Якби не сім’я Гончарів, моя доля, напевно, склалася б інакше…

– Кажуть, Петро Іванович запримітив вас ще в хорі Верьовки.

Так. Це було восьмого січня 1968 року в столичній філармонії. Він прийшов на концерт разом зі своїм батьком. Ми тоді вперше співали щедрівки. Іван Гончар записав мої пісні на магніфотон, а його син прорік: «Ця співачка буде моєю дружиною». Через рік ми почали зустрічатися. Разом ходили в кіно… Але я на Петра не задивлялася. Просто товаришувала.

– І товаришування переросло в кохання?

– Одного разу я вирішила зустріти схід сонця. Хотіла побачити, як воно «випливає» з води. Пам’ятаю, як від філармонії спускалася до Дніпра. Чую, як хтось доганяє. Коли сонце зійшло, Петрусь осипав мене поцілунками.

– Де ви одружилися? В Києві?

Ні, в моєму рідному селі. У нас був гарний садок. Там і столи поставили, і весілля відгуляли. Багато гостей прийшло заради цікавості…

– Мабуть, хотіли подивитися на незвичайну пару – художника і популярну співачку?

– Петра тоді ще ніхто не знав. А я вже була знаменитою: мої пісні лунали по радіо і на телебаченні.

– Свого часу у вас був творчий задум – написати роман про кохання. Що братимете за основу для написання твору?

– Моє життя. До речі, у 2003 році я видала свою першу біографічну книгу «Ой виорю нивку широкую». У ній подано пісенно-музичний матеріал із власного репертуару: весільні, колискові, жартівливі, історичні пісні. У 2004 році вийшла моя книга спогадів «Уже так не буде, як є».

– У вашій родині спостерігається доволі цікавий «розподіл» професій: мама і донька співають, батько і сини малюють…

– Це поєднання художників і співаків. Рідні знають і співають усі мої пісні. Раніше, бувало, співали всією сім’єю. Потім ситуація дещо змінилася. Старший син прийняв чернечий постриг. Чоловік багато часу проводить на дачі – там він пише картини. А я присвячую себе доньці та внукам. Незважаючи на зайнятість, все-таки знаходжу можливість і для творчості. Наприклад, у травні цього року відбулися мої три сольні концерти: у Тернополі, Хмельницькому та Ніжині.

– А можете назвати свою найулюбленішу пісню?

Це залежить від мого душевного стану. Раніше часто виконувала пісню: «Ой кажуть люди: мій муж не п’є. Ой не п’є, не п’є, з корчми не йде…». Ще одна моя улюблена пісня: «Наступає чорна хмара, а за нею сива. Чи є в світі така друга, як я нещаслива…».

– Чому у вашому репертуарі так багато драматичних пісень?

– Бо мені це близьке. Я немов переспівую мамину долю.

– Поділіться цікавими епізодами з вашого творчого життя…

Ось була така історія. Одного разу хор Верьовки виступав у Новограді-Волинському. Зненацька під час танцю «Голубка» не стало електрики. Я вийшла на сцену й виконала пісню а капела. Тоді клуби мали таку хорошу акустику, що навіть без мікрофона було добре чути. Пісня завершувалася словами: «Знов молодість не буде, не буде!». І на цій останній ноті, на цьому крикові душі, раптом загорілося світло. Вражені глядачі дружно встали й зааплодували. А ще був доволі смішний випадок, коли я виходила на сцену та ненароком зачепилася за кабель і полетіла… Приземлилася біля мікрофона. Піднімаюся і звертаюся до глядачів зі словами: «Добрий вечір! Я до вас рачки доповзла…». Глядачі реготали до нестями.

– Мабуть, вам тоді було не до сміху…

– Відверто кажучи, найсмішніший випадок стався під час поїздки до Мадрида. Я тоді була у складі Кубанського народного хору. Напередодні ми з чоловіком побували в Канаді й придбали дві однакові валізи. А коли я готувалася до Іспанії, свою валізу помилково залишила вдома. Я навіть не підозрювала, що їду із Петровим «добром», наповненим новими… вилами, лопатами та іншими знаряддями праці. Коли прибула до аеропорту, зателефонувала додому. Діти відразу повідомили: «Мамо, ви взяли татову валізу. Він уже мчить до вас». Я вирішила перевірити. Коли відкрила валізу, художній керівник Віктор Захарченко дуже здивувався: «Ніно Митрофанівно, невже ви хочете пронести ці речі через митницю?». В цей момент примчав Петро з моєю валізою. Я стояла як нежива, а Кубанський хор сміявся на весь аеропорт.

– Як ви вважаєте, чого бракує сучасній українській пісні?

– У сучасної пісні – дешевий зміст. Найбільшим шоком для мене стали «Пающіє труси». Оце така «духовність» у декого з продюсерів…

– Розкажіть, чим живете сьогодні?

Онучкою Ніною. У мене неначе відкрилося друге дихання. Так вийшло, що я на честь своєї мами назвала доньку Антоніною, а вона на мою честь – свою меншу доньку. У маленької Ніни такі ж самі родинні ознаки, як і в мене: на потилиці родима пляма.

Нагадаємо, Музей Гончара запрошує відзначити 75-річчя Івана Миколайчука.