Ми хочемо бути вдома, — українці активно повертаються на рідну землю

За 30 квітня в країну в’їхало 40 тисяч громадян. Фото ілюстративне «УЗ»
За 30 квітня в країну в’їхало 40 тисяч громадян. Фото ілюстративне «УЗ»

За даними Держприкордонслужби, потік людей, що в’їхали до України 30 квітня став максимальним з початку війни. Він перевищив потік на виїзд. Що спонукає українців покидати безпечні міста й повертатись у прифронтові? «Вечірній Київ» поспілкувався з тими, хто їде додому.

Українці повертаються додому. Цьому сприяють повідомлення про звільнення Київщини, Чернігівської, Сумської та Житомирської областей і закріплення контролю над кордоном, а також активне відновлення життя на деокупованих територіях.

Кількість людей, що в’їхали в Україну через західний кордон, 30 квітня зросла з понад 35 тис.днем раніше до майже 40 тис. — максимального значення з початку війни, повідомила сьогодні Держприкордонслужба у Facebook.

У кожного, хто їде додому особиста історія втечі й мотивація повернення. Але є одне спільне: люди визнають, що їхати у подорож або навіть заплановану еміграцію та стати раптово біженцем через війну — різні речі.

Я розговорилась з подружжям, яке тікало з Київщини, коли у Ірпінь вже заходили російські терористичні війська. Літня пара, обом за 80… Жваві й веселі, у спортивному одязі вони не виглядали на свій вік. Якби не війна, я б подумала, що у них весільна подорож. Чому такий настрій?

«Ми повертаємось у своє місто. Ви ж в курсі Ірпінь тепер Місто Герой? Ми їдемо туди, звідки у мороз виїхали в капцях та піжамах. На нас волонтерський одяг з пожертв», — каже пані Наталя.

Її чоловік щойно приніс до купе чай і всіх пригощає цукерками.

«Нашого будинку вже немає. Якби залишились — він би став нам могилою. Нам просто запропонували малознайомі люди виїхати і ми не вагались. Інстинкт спрацював, а може — Бог напоумив. Далі ми потрапили аж у Словаччину. По дорозі чужі людини нас вдягли, годували й допомогли знайти притулок. Але вже після звільнення Ірпеня, нам подзвонили сусіди по вулиці. І запропонували поки жити у них. Тож ми годину радились, а потім подякували за прийняття словацькій сім’ї, яка нас пригріла і стали прокладати маршрут», — так в кількох реченнях повідав історію порятунку, втечі й повернення пан Степан.

Розповідь пари з Ірпеня уважно слухала жінка, що поверталась з сином до Харкова. На моє запитання, а чи не боїться вона туди їхати. Жінка спокійно сказала:

«Так наш мер повідомив, що Харкову вже нічого не загрожує. Ну й армія наша там сильніша. Вона переможе. Наш будинок у безпечному районі. Ми хочемо бути вдома».

Звісно, хтось вважатиме харків’янку нерозважливою, але в її словах була така втома від нескінчених переїздів і необхідності жити в чужому домі за чужими правилами, що я її зрозуміла без зайвих пояснень.

З поїзда, який слідував із заходу України на Схід через Київ, на перон у столиці зійшла я й з десяток пасажирів. решта їхали далі, на схід.

Люди повертаються у села і міста, бо змушені були виїхати не за власним вибором і це відчуття вимушеності так тиснуло на свідомість, що перші ж звістки про звільнення стали поштовхом для повернення додому.

«Треба засадити город, відремонтувати після обстрілів хату. Така робота мені дасть душевний спокій, якого я не мала усі ці два місяці», — пояснює пані Римма з Чернігівщини. Жінка бачила включення наживо по CNN мера Чернігова і має уявлення, куди повертається. Але її це не лякає. «Аби тільки не стріляли вже», — каже вона.

Війна вже змінила й продовжує корегувати життя мільйонів людей. Хтось змушений братись за незнайому роботу, а хтось — їхати працювати в інший регіон. Але внутрішня готовність у людей до всього цього є, кажуть експерти. Втрати й пережите за минулі 60 днів для кожного відкрили справжні цінності, які важливіші за тимчасові труднощі. Відчувати себе вдома, бути повноправним господарем і громадянином у своїй країні, працювати, щоб тут скоріше запанувало мирне життя — все це ніби прокинулось у багатьох людей водночас. І таких стає дедалі більше.

Згідно з даними прикордонної служби Польщі у Твіттері, 30 квітня з країни в Україну в’їхало 26,8 тис. проти 23,6 тис. напередодні. У зворотному напрямку потік становив 23,5 тис. проти 21,8 тис. днем раніше.

Загалом із початку війни, пише польське прикордонне відомство, в країну з України в’їхало 3,076 млн осіб, а у зворотному напрямку — 975 тис.

А за даними УВКБ ООН на 13:00 29 квітня, загалом з України від початку війни виїхало (без урахування потоку на в’їзд) 5 мільйонів 469 тисяч осіб., із них в Польщу 3 мільйони, Румунію та Молдову — 881 тисяча, до Росії — 656 тисяч., Угорщини — півмільйона., Словаччину — 372 тисячі, Білорусь — 25 тисяч українців.

Водночас до України, за даними Держприкордонслужби, з 28 лютого до 30 квітня, тобто за 2 місяці повернувся 1 млн 290 тисяч громадян.

Чимало українців змушені були стати біженцями навіть не маючи біометричних закордонних паспортів. Дмитро Кулеба, міністр закордонних справ України, пообіцяв, що уряд зробить безоплатним оформлення документів для повернення в Україну громадян, які вимушені були виїхати з країни без документів.

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»