«Постраждалі були багряного кольору і мали випалені відбитки пальців»: спогади медсестри з Прип’яті про аварію

Учасниця ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Людмила Джулай
Учасниця ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС Людмила Джулай

36 років тому за 100 кілометрів від Києва сталася найбільша у світі техногенна катастрофа.

26 квітня 1986 року о 1 годині 23 хвилини на четвертому енергоблоці ЧАЕС у ході проєктного випробування турбогенератора пролунали два вибухи, які повністю зруйнували реактор. Старший оператор реакторного цеху Валерій Ходемчук загинув одразу під завалами, його колега інженер-наладник системи автоматики Володимир Шашенок помер через кілька годин у прип’ятській лікарні МСЧ-126 (медично санітарна частина), куди почали привозити перших постраждалих.

Загалом 26 квітня до цього медзакладу госпіталізували понад 100 людей з ознаками гострої променевої хвороби та радіаційними опіками.

*Цей текст вперше був опублікований 23 квітня 2021 року

У п’ятиповерховій лікарні майже 50-тисячного молодого міста атомників — Прип’яті, яке виросло поруч із ЧАЕС, було безліч відділень, окрім радіологічного. Адже це суперечило б радянській пропаганді про безпечний мирний атом, наймогутнішу у світі державу з самою передовою наукою та найнадійнішою технікою.

Можливість катастрофи на станції навіть не розглядалася по тій простій логіці, що радянські реактори не можуть вибухати. Тому центральна влада до останнього приховувала масштаби аварії. Інформацію про рівень радіації та способи захисту від неї радянські люди черпали з радіопередач «ворожих голосів».

«Я вам гарантую: якби після аварії на ЧАЕС радіаційна хмара не перетнула кордони СРСР, світ не дізнався б про цю трагедію», — сказав свого часу автору цих рядків член урядової комісії з ліквідації наслідків катастрофи Іван Плющ.

У прип’ятській лікарні з величезним написом на даху головного корпусу «Здоров’я народу — багатство країни» навіть елементарного йоду в таблетках не було для захисту щитоподібної залози від радіаційних ізотопів. Медсестри роздягали опромінених людей голими руками, мили в одному на всю медсанчастину душі, ставили крапельниці, прибирали блювоту, якою захлиналися постраждалі…

Про це та багато іншого «Вечірньому Києву» розповіла фельдшерка психіатричної служби прип’ятської лікарні Людмила Джулай, яка з усіма іншими медиками приймала перших постраждалих від аварії на ЧАЕС — працівників станції, пожежників, міліціонерів… Багато кого з медпрацівників, як і їх пацієнтів уже немає в живих.

Людмила Джулай, квітень 2021 рік. Фото: «Вечірній Київ»

«Постраждалі були багрового кольору, наче обгоріли десь на пляжі»

— Людмило Василівно, тієї страшної ночі ви чергували в лікарні чи вас викликали?

— Тієї суботи, 26 квітня, в мене був вихідний, але о 6 годині ранку я прокинулася від телефонного дзвінка знайомої. Стривоженим голосом вона запитала чи не знаю я, що трапилося на станції. Кажу — ні, але зараз дізнаюся. Одразу зателефонувала до відділення швидкої допомоги. Не встигла привітатися, як почула у слухавці: «Люда, ти ще вдома? На ЧАЕС сталася аварія, бігом у лікарню, бо вже людей не вистачає». Миттю вдягнулася та побігла.

Там уже була моя подруга, старша медсестра наркологічного відділення Алла Макарець, яку викликали ще вдосвіта. Їй необхідно було терміново виписати пацієнтів-алкоголіків додому та підготувати своє відділення для постраждалих від аварії на ЧАЕС. Скільки їх буде, ніхто не знав… Тому всіх хто лежав у стаціонарі та міг ходити відправляли додому.

Підготували місця для пацієнтів навіть у тій частині терапевтичного відділення, де йшов ремонт. Медсестри брали до рук швабри, ганчірки, мили підлогу, швидко заносили ліжка, матраци та стелили постіль. Згодом всі місця були зайняті постраждалими.

Переїзд до щойно збудованої поліклініки медичного комплексу МСЧ-126 на вулиці Дружби народів. Прип’ять, 1976 р. Фото з власного архіву Людмили Джулай

Перших уражених наші «швидкі» привезли ще вночі. Зокрема, Володимира Шашенка одразу поклали до реанімації. Під час вибуху він отримав чисельні травми, перелом хребта та страшні опіки від радіоактивної пари. До речі, дружина Шашенка — Людмила працювала у нас медсестрою.

На жаль, на світанку 26 квітня Володя помер. А до лікарні зі станції привозили все нових уражених радіацією — пожежників, співробітників ЧАЕС і не тільки. У приймальному покої постраждалих роздягали. Хто міг стояти на ногах відправляли під душ. Кому було дуже зле одразу клали під крапельницю. У всіх опромінених відкриті частини тіла — обличчя, руки були багрового кольору, наче люди просто обгоріли десь на пляжі.

Крім уражених радіацією пожежників та співробітників станції, у медсанчастину доставили й двох працівниць позавідомчої охорони Клавдію Лузганову та Катерину Іваненко, які під час аварії перебували на своїх постах, приблизно у 200 метрах від зруйнованого реактора. (Катерина Олександрівна чергувала на прохідній напроти четвертого блока, а Клавдія Іванівна охороняла будмайданчик. Їм стало зле, вони вийшли на дорогу, де їх підібрала «швидка». У ніч з 26 на 27 квітня двох жінок, а також 26 чоловіків, які перебували у вкрай важкому стані, відправили літаком до Московської клінічної лікарні №6. Лузганова померла від променевої хвороби — 31 липня, а Іваненко — 26 травня.

Архівні фото

До лікарні також приходили звичайні містяни, які скаржилися на різке погіршення самопочуття. Але таких було набагато і вони надовго не затримувалися, особливо, коли дізналися, що ми готуємося відправляти групу постраждалих від аварії до Москви.

— У вас були якісь засоби індивідуального захисту?

— Жодних, окрім спирту. Тільки я прийшла на роботу, як наш кардіолог Лев Чухров налив мені 50 грамів «антидоту», правда не спирту, а коньяку. А на закуску дістав мені із банки, що стояла у нього на підвіконні, солоний огірок. Ось і весь захист. Таблетки з йодом отримала тільки увечері 26 квітня разом з усіма жителями Прип’яті. Пігулки розносили по квартирах. Опромінений одяг, взуття, білизну, пожежні каски та брезентові роби постраждалих збирали до купи та голими руками відносили у підвал. Всі ці радіоактивні речі й досі там «фонять». (Кілька років тому вхід до підвалу прип’ятської лікарні засипали піском, щоб уберегти шукачів радіаційних пригод від небезпечних артефактів, — ред.)

Медсестри не тільки хворих доглядали, але й підлоги мили, блювотні маси прибирали. Я отримала радіаційні опіки рук. З того часу у мене не має відбитків пальців, хоч у злочинці записуйся. Шкіра на подушечках пальців так і не відновилася. Мені навіть не хотіли оформлювати закордонний паспорт, бо не могли просканувати відбитки. Втім через кілька місяців все ж таки зробили документ зі спеціальною відміткою.

«Хлопці, яких ще нещодавно нудило, вимагали віддати їм одяг, щоб піти додому чи повернутися на станцію»

— А скільки пацієнтів ви особисто доглядали?

— Я опікувалася шістьма ураженими, які лежали у трьох двомісних палатах. Зокрема, серед моїх пацієнтів були Катерина Іваненко та Клавдія Лузганова. Катерина зі сльозами на очах дуже просила мене зателефонувати старенькій матері: «Людмило Василівно, будь ласка, скажіть, що я у лікарні, вона чекає мене з роботи». Але зв’язок у лікарні вимкнули, щоб приховати реальний стан справ та запобігти паніці в місті. А покинути своє робоче місце я не могла. Так досі й живу з цим гріхом, що не виконала прохання Катерини.

Палати з постраждалими знаходилися в різних кінцях коридору, тож доводилося добряче побігати. Ввечері 26 квітня я вже не відчувала ніг і не тільки від втоми. Стопи пекло вогнем. Як і на руках, на ногах також з’явилась «ядерна засмага». Скинула шльопанці, а на стопах залишилися три білі смуги від ремінців.

Ліквідаторами аварії були близько 600 000 осіб

У медучилищі нам розповідали, що протягом першого періоду променевої хвороби у людини з’являється жар, нудота, блювання, запаморочення. Потім всі симптоми зникають і хворі відчувають оманливе полегшення. Навіть у страшному сні ніколи не уявляла, що доведеться побачити все це на власні очі. Хлопці, які ще кілька годин тому лежали з нудотою та запамороченням, повставали з ліжок, обмоталися простирадлами та почали вимагати віддати їм одяг, щоб піти додому чи повернутися на станцію. Звичайно, ми їх не відпускали, але, бувало, що тікали.

Так, герой-ліквідатор Олександр Лелеченко — заступник начальника електричного цеху Чорнобильської АЕС, після крапельниці відчув значне полегшення. Він втік з медчастини та повернувся на аварійний блок, де отримав смертельну дозу радіації. У травні 1986 року Лелеченко помер у київській лікарні. Увечері 26 квітня я відвезла до урядової комісії звіт про надходження хворих до нашої медсанчастини та повернулася додому. Послала сина в магазин по кефір та мінеральну воду, бо всередині у мене все горіло. На наступний день Прип’ять евакуювали…

«Пожежу, яка сталася на станції 23 травня 1986 року, суворо засекретили»

— Але невдовзі ви повернулися у місто та застали ще одну страшну ніч, коли на станції виникла загроза «другого Чорнобиля»?

— Так, з 14 травня 1986 року я почала працювати фельдшером на медичному пункті (поруч із прохідною на ЧАЕС) Адміністративно-побутового корпусу № 1 (АПК — 1), звідки здійснювалося управління станцією. Жили за 30 кілометрів від ЧАЕС — піонерськім таборі «Казковий» біля села Іловниця, яке, до речі, згоріло вщент під час тогорічних пожеж у зоні відчуження.

До села Копачі під Прип’яттю їхали автобусом, а там пересаджувалися у бронетранспортери, які везли нас на ЧАЕС. Було дуже тісно, до того ж заважав чималий мішок із ліками, що возила з собою. Пізніше БТР замінили на львівські автобуси ЛАЗ, покриті свинцевою оболонкою. Якщо у бронетранспортерах було спекотно, то у цих автобусах узагалі можна було задихнутися.

Для евакуації жителів Прип’яті прибули 1225 автобусів з Києва та області. Фото: Ігор Костін

У ніч із 22 на 23 травня на станції сталася пожежа, яка могла перетворитися на «другий Чорнобиль», якби не героїчні дії ліквідаторів. Тієї ночі якраз була моя зміна. У тунелях між третім і четвертим блоками загорілися кабелі, що забезпечували робочий режим усіх реакторів. Страшно навіть уявити щоби було, якби вибухнули ще й інші три блоки. Ймовірно, що така загроза була. Адже травневу пожежу на станції суворо засекретили. Лише кілька років тому з тієї надзвичайної події, яка загрожувала новим вибухом, зняли гриф «цілком таємно».

Пам’ятаю, як 23 травня біля медпункту хлопчики-солдати строкової служби спали на плечах один в одного на підвіконнях і підлозі. Кажу їм: «Синочки, зараз як візьму швабру, швидко всіх на вулицю вижену». А вони просять: «Не треба, будь ласка, спати дуже хочеться».

Я тоді ще не знала, що відбувається. Виходжу на вулицю, а біля АПК — 1 майже сотня пожежних машин і вогнеборці кудись біжать. Пішла до бункера цивільної оборони, де розташовувався штаб з ліквідації аварії на ЧАЕС, щоб дізнатися, що трапилося. Аж раптом вмикається система сповіщення, по якій повідомляють, що у тунелі номер такий-то горять кабелі, рівень радіації 200 рентгенів, всім залишити місце пожежі…

Не очікуючи нічого хорошого, я швидко повернулася до медпункту. Невдовзі прибігли хлопці, просять терміново дати ноші, бо в тому тунелі, де 200 рентгенів, пожежник впав у двометрову нішу. Згідно з інструкцією відтавати ноші я не мала права, тож схопила їх і побігла разом із вогнеборцями. Дістали травмованого хлопця з ями та винесли на вулицю. Тієї ж ночі «швидка» відвезла його до Іванківа, де йому надали першу кваліфіковану медичну допомогу, а звідти ушпиталили до військового госпіталя в Києві.

Встановлення знаку «Заборонена зона»

— Під час ліквідації аварії на ЧАЕС часто доводилося стикатися з недолугими інструкціями з Москви та Києва?

— Звичайно, доводилося їх порушувати задля порятунку людей. Нам привезли радіозахисний препарат Б-190. Його використання підлягало суровому контролю. Перед тим як дати препарат людині, необхідно було записати її прізвище, ім’я, по батькові, рік народження та кількість таблеток. Після цього пацієнт повинен був розписатися в отриманні ліків. А як розпишеться пожежник у дубових рукавицях до плеча, якому терміново необхідно бігти гасити кабелі в тунелі з високим рівнем радіації?

Я сама клала таблетки хлопцям до рота, підносила мензурку з водою. У тунелі можна було знаходитися тільки кілька хвилин. Звичайно, що хлопці боялися опромінення, тож прибігали вдруге за таблетками. Тож з належною звітністю у мене не вийшло, думаю, нехай саджають, але мій безпосередній керівник прекрасно розумів ситуацію й зрештою, все обійшлося. Звільнилася з роботи на ЧАЕС у 1994 році за станом здоров’я. Перебування там даром не минулося.

***

P.S. Редакція «Вечірнього Києва» висловлює вдячність і шану всім, хто в різний час долучався до ліквідації наслідків аварії у Чорнобилі. Без Вас та Вашого героїзму світ не впорався б!

Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»