Люди закривали очі і не могли дихати від горя: розмова з психологинею ДСНС, яка рятувала мешканців Бучі

Стрес, шок, втрати й надважкий вантаж війни, який ще нести й нести… Все це звалилось на кожного з українця на світанку два місяці тому, 24 лютого. За час війни Україна сміливо показала усьому світові, як на практиці виглядає найпоширеніший заклик зі Святого письма: «Не бійся!»

Люди, які є носіями сміливості — поруч щодня. Прикметно, що вони й не замислюються про цю якість. Просто так живуть.

Любов Кирнос — очолює відділ психологічного забезпечення у ГУ ДСНС м.Києва. У неї 4-річний син, якого жінка не бачила два місяці. Вона залишилась у Києві й щодня має справу з неймовірною кількістю людського болю та розпачу. Її робота — допомогти людям знайти у собі сили жити далі.

— Ви свідомо залишились у Києві, могли ж евакуюватись?

— Залишитись у Києві чи ні? Це навіть не обговорювалось. Моя робота, моє місто. Я не знала що буде далі. Але, як психолог розуміла — те, що ти виконуєш свою роботу — допомагає справлятись з негативними станами. Робота рятує. Це наш фронт. І мій особистий фронт. Це допомагає не заглиблюватися у стан невідомості. Просто роби, що треба, і нехай буде, як буде.

— Ви звикли бачити те, що для людей є надзвичайним: пожежі, руйнування, поранених чи загиблих. Це було і в мирний час. А що змінилось зараз?

— До війни пожежі або й вибухи чи руйнування були локальними. А зараз — тотальний біль. Скажімо, до війни, ми приїхали на пожежу, я надаю допомогу людям, а за 100 метрів — мирне життя. І воно відвертало від цієї картини. А зараз ми приїхали до Бородянки й тут — тотальний біль, страждання і втрати. Блокувати це важко. Відірватися неможливо.

— Що відбувається з людиною в такій ситуації?

— Відчуття гніву виникає. І це — нормально. Як психолог, я розумію, що це зробили нелюди. І ті, кого вони знищували, пережили щось неймовірно страшне. І мені треба дати раду людям, що не мають психологічно на що спертись.

Наприклад, як жінка у Бородянці, що тікала з села і втратила всю сім’ю. Їй було так погано, що вона не могла дихати… Вона закрила очі і не могла відповідати на наші запитання. Тоді я застосувала спеціальну техніку, щоб вивести її з цього стану.

— Пані Любо, а як ви й ваші колеги справляєтесь з цим болем, який бачите щодня?

— Я пригадую найстрашніший свій виїзд на початку війни. Будинок у Києві, де після обстрілу виникла пожежа і загинув в одній з квартир 4-річний хлопчик. Я пережила найважчу емоцію у своєму житті. Мене зрозуміють і не психологи. Всі переживали таке. Це виникає тоді, коли відчуваєш не дозовану емпатію, буквально поглинаєш емоції людей, які переживають горе втрати. Ти їм допомагаєш, потім повертаєшся додому, плачеш….

Тоді я зрозуміла, що треба вміти блокувати таке співчуття. Я не повинна переживати такі емоції, бо не зможу допомогти людям. Не зможу працювати.

— Це вдається вам зараз? Цьому можна навчитись?

— Так. Згадайте інструктаж у літаку. Вам кажуть, що у разі позаштатної ситуації — випаде дві кисневі маски. Першу треба одразу надягти дорослій людині, а другу — дитині. Чому? Бо ви можете допомагати тільки тоді, коли ви у свідомості.

— Сьогодні українці шоковані ще й тим, що дізнались, які росіяни насправді. Перехоплені телефонні розмови, де люди сміються з того, як помирала розстріляна жінка. Або як жінки інструктують чоловіків, як гвалтувати, красти речі… Вбиті маленькі діти. Що ви, як психолог, скажете про ворогів?

— Їм комфортно жити у тому інформаційному полі, в якому вони живуть. Вони не шукають джерел іншої інформації, вони не включають критичне мислення. Вони не думають, що у чомусь, м’яко кажучи, не праві. Не вважають себе жорстокими. Їм зручно жити у болоті. Гвалтівники та насильники п’яніють від адреналіну, який отримують. Це вже не нам, психологам, а поліцейським далі розслідувати. От хто вони, наші вороги. Нелюди.

— Пані Любо, а як бути з відчуттям провини й болю, коли бачиш, що Україна втрачає молодь на полю бою. Коли у стрічці новин обличчя 19, 20, 23-річних? Як бути батькам, що отримують звістки про смерть на фронті своїх дітей?

— Психологи потрібні всім сьогодні. І я настійливо раджу звертатись по допомогу і до психологів, і до психотерапевтів. Нам треба зрозуміти, що у нас війна за право жити. І ця війна має завершитись нашою Перемогою. Вона буде — я впевнена на 100%! Коли? Ніхто не знає точно, але нам її треба вибороти. І ще — за свободу, мир і за право жити й бути нацією нам доводиться платити кров’ю. Ми не вибирали цю війну. Але ми не можемо поступитись правом на життя. Ворог не планує нас залишати живими й на нашій землі.

— Люди читають зараз увесь час. Читають вночі повідомлення у соцмережах, діляться одне з одним. Плачуть і знов, і знов повертаються до цього воєнного контенту. Як не вигоріти?

— Треба навчитись ділитись не емоціями, а інформацію. Коли ви ділитесь емоціями, та ще й такими болісними — ви заражаєте цим іншу людину. А вона — далі ще когось. Є такий досвід у психологів, що негативна інформація перестає бути «заразною» на сьомій людині. Уявіть собі цей ланцюжок!

— Як бути з рідними?

— Перш за все всі повинні затямити: наші рідні — не психотерапевти. Ми повинні підтримувати інших і дбати про своє емоційне здоров’я. Запам’ятайте ще одне — не треба себе ідентифікувати емоційно з тими, про кого ми читаємо. Не ідентифікувати чужі емоції. Поглинаючи чужі емоцію та ідентифікуючи інших з собою, ми шкодимо собі.

— Як відвертатися від «життя у смартфоні» і відстежування драматичних новин?

— Роботою. Є будь-яка рутинна робота по господарству, є допомога армії чи постраждалим людям. Діяльність, спілкування, активність — все це перемикає наші емоції й рятує від вигорання.

— Часто люди запитують сьогодні: за що нам це все? Для чого такий досвід? Часто можна чути, що ми повинні перемогти і стати іншими після цієї війни. Ваша версія?

— Як психолог скажу: так, відбувається глобальна внутрішня переоцінка того, що насправді є цінним, а що — маловартісним у мільйонів українців одночасно. Ми думаємо про те, як мало приділяли уваги своїм рідним. Що ми не наговорились і не набулись разом. Я відвезла 4-річного сина до батьків і сьогодні страшенно за ним скучила. Кожна людина зупинилась і замислилась. Не квартири та машини чи гроші, а люди вийшли у цінності на чільне місце. Це — перезавантаження і для країни, й для кожного з нас.

— Кажуть, що сьогодні у світі українці зробили таку якість як сміливість — трендовою. Чимало громадян в інших країнах, побачили, що їхні політики — боягузи й нерішучі. А інші ж одразу назвали біле — білим, а чорне — чорним, і почали допомагати Україні, хоч це насправді чужа країна… Що відчуваєте ви, живучи у воєнному Києві?

— Я тут увесь цей час і пережили ми все це разом всі — від Президента країни та урядовців й до всіх, хто залишився у столиці.

Але мої знайомі, що повернулись у Київ з евакуації із Західної України кажуть, що відчули тут прилив енергії сили. Вони відчувають у Києві моральний і фізичний підйом. Київ і всі наші міста, що борються за життя, — це міста сили.

— Чи впливає на нас те, що ми усвідомлюємо свою правоту у цій війні? Не ми зайшли на чужу землю і не ми зробили перші постріли.

— Так. Наша гормональна система дає нам силу натхнення. Ми маємо високий дух, який рухає нас до Перемоги. А потім, після неї, нам треба буде вчитись жити мирним життям. Але це вже інша історія. Поговоримо потім!

Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»