«У нашу спальню попав снаряд, розірвався у ліжку»: спогади мешканців Липівки на Київщині

Нині про окупацію Липівки нагадують написи білою фарбою «Люди», розбомблені вщент будинки та місцевий магазин, відсутність воріт, вибиті вікна та згорілий кортеж цивільних автівок уздовж дороги. Село розташоване за 17 кілометрів від сумнозвісної Бородянки та входить у Макарівську селищну громаду.

Поки рятівники збирають обгорілу військову техніку, спілкуємося з власником магазину й обстріляного поруч будинку.

Валерій Тимчук не тільки місцевий підприємець, який привозив харчі та необхідні речі для селян, а й до всього, у період окупації, він допомагав організувати евакуацію жінок та дітей, коли відкрили «зелений коридор».

Пан Валерій показує на зруйновану будівлю: «Це був мій магазин, що будувався десятиліттями, приносив нам прибуток, людям — необхідні речі, а був зруйнований 11 березня за п’ять хвилин. Ось ці руїни — все що лишилося від двоповерхового сільського магазину».

Нині чоловік з родиною живе у пошкодженому будинку з разючим чорним графіті — вікно «обрамлене» в чорний квадрат з надписом «Вoom», а поруч надпис «Извените, мы невиноваты — это ваши бандеры. ВРФ».

«Неподалік від нас був штаб, там були закопані ворожі танки. Коли у село зайшли окупанти, вони пересувалися центральною вулицею, і все розстрілювали на своєму шляху. Стріляли по будинках, щоб викликати пожежу. Внаслідок їхніх обстрілів у сусіда загорівся сарай, з усіма інструментами та обладнанням, вибухнуло авто. Розумієте, що для майстра обладнання — це частка його самого, я ніколи не бачив, щоб він так плакав», — ділиться пан Валерій.

«Саме через таку стрілянину згорів і мій будинок, — приєднується до розмови мешканець Микола. — 2 березня окупанти прийшли зі сторони селища Королівка. У мене підвал в хаті був, де я з дружиною ховалися. Наш будинок обстріляли, дах спалахнув. Ми з великими труднощами покинули будівлю, що палає, побігли городами до сусідніх будинків. Врятувавшись від однієї смерті, на нас чекали інші випробування. Окупанти почали стріляти в спину. Моїй дружині куля попала в ногу. Її поранену на руках виніс до будинків. У польових умовах перев’язали. По сусідах шукали антибіотики, тому що не було нічого».

Біля зруйнованого пожежею будинку поставили блок-пост. Щоб дістатися до залишків майна чоловікові потрібно було його перейти.

«Підхожу до блок-поста і кажу: „Я власник будинку. Ось мій паспорт. Ось прописка“. А військовий каже: „Так ти ж згорів зі своєю сім’єю. А як ви змогли втекти?“ Так ви ж по моїй жінці стріляли, то ти не бачив, як ми тікали? У неї поранення в ногу, — відповідаю я. Мене пропустили. Забрав речі, які залишилися, так і живимо з тещею. У дружини нога погано заживає, потрібні ліки, і знеболюючі», — закінчив розповідати Микола.

«А коли до нашого двору в’їхало БМП, то зруйнувало вхідні ворота», — продовжує пан Валерій.

Окупанти почали стріляти по вікнах другого поверху житлового будинку Валерія, потім по першому поверху. Щоб відкрити металеві вхідні двері, випустили 19 автоматних черг. Валерій з родиною залишився живим, тому що перебували у сусідському будинку через город.

«У нашу спальню попав снаряд, розірвався у ліжку, — показує будинок пан Валерій. — 12 березня відкрили „зелений коридор“, я почав організовувати машини, щоб вивести жінок та дітей, машин не вистачало я віддав свій бус».

До розмови приєднується Тетяна, місцева жителька: «Але «зеленого коридору» не було. Мій чоловік проводив нас з донькою до машини, сам залишився у будинку. Це була наша остання зустріч. Всього було 15 машин. Ми сиділи у чотирнадцятій. На дорозі окупанти підірвали авто із сім’єю. Три людини згоріли. По інших машинах почали стріляли з автоматів. Люди повискакували з авто та лягали в траву. Ми останні вийшли із машини.

Окупанти нам не давали підійматися із землі. Автоматні черги запалили суху траву. Ми руками цю траву тушили, щоб не погоріти живцем. Холодні, всі в грязюці, не підіймаючи голови, повзли по полю кілька метрів. У машині залишилися документи. З боку села Андріївки приїхали військові машини окупантів, стріляли до тих пір, доки машини всі не спалахнули. У тій машині у нас і документи згоріли, і всі речі, що брали із собою.

Від пожежі пішов дим, завдяки йому встигнути сховатися у лісосмузі. В цьому «зеленому коридорі» загинуло 10 людей. Нам довелося повертатися в село, але там чекало ще одно випробування. Я з дочкою Ярославою повернулися о 14:00 додому. Надворі лежав мертвим мій чоловік. Стріляли скоріше у рот, тому що у нього не було повністю щелепи. У 12-річної Ярослави був шок, сильно плакала і кричала».

У серпні Грималюку Івану Мирославовичу могло виповнитися виповнилося б 50 років. Сусіди поховали його в саду. Потім Тетяна з дочкою вдруге зробили спробу вирватися з села. Вони йшли полями, з іншими жінками та дітьми. Переночували у знайомих, потім дісталися до Вінниці, далі — до Хмельницького. Там живуть і зараз. Сьогодні Тетяна приїхала вдруге поховати чоловіка. Його тіло викопали, повезли у Васильків. Сьогодні повинні привезти знову, щоб поховати на цвинтарі.

«Коли зробимо документи, повернемося у село. Тут мій чоловік, як я його залишу?» — зі сльозами каже Тетяна.

Вікторія Бабич-Вепрєва, фото-Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»