«Стріляли по ногах, коли люди йшли по воду»: спогади мешканців Бучі
Кожного дня у місто прямують гуманітарні колони, які доставляють потерпілим мешканцям потрібні харчі та речі.
Вулиця Склозаводська у Бучі сильно постраждала від окупантів. Люди з радістю зустрічають гуманітарну допомогу.
Чекаючи поки розвантажаться авто з необхідними харчами, питною водою та ліками від «ГастроАрмії Київщини» та Центру волонтерів Київської обласної військової адміністрації, місцеві підійшли поспілкуватися до найтеплішого місця — вогнища. Гріються тут і діти з домашніми тваринами.
Ірина до окупації працювали у районній бібліотеці: «Весь місяць душа боліла за наші книги. У нас є цінний фонд старовинних книг, кожного дня думала, як він там. Все ж окупанти влучили в бібліотеку, але, на щастя, частина з цінними книгами не постраждала. В окупації важко було й страшно».
Спільне лихо зблизило людей із сусідніх будинків — весь час допомагали один одному: хто словом, хто шматком хліба, хто необхідними ліками й теплими речами. Завдяки цьому й змогли вижити, але, на жаль, не всі.
«Добре пам’ятаю, коли росіяни заїхали до нас, — розповідає Ірина. — Це було 3 березня о 12:30. Танки зупинилися біля нашого дому, окупанти почали одразу грабувати магазини. Виносили все, що їм було потрібно. Заходили в багатоповерхівки, розстрілювали вікна, двері, навіть поштові скриньки. Коли водопровідну вежу нашу розстріляли, ми залишилися без води», — розповідає жінка.
Але найбільш страшним виявилися вбивства цивільного населення, бо не було зрозумілим, чому і за що розстрілювали й калічили місцевих:
«Переважно розстріли були зранку, близько 8:30 двох мешканців біля тієї білої машини розстріляли. Людей вже поховали, а машина залишилася тут стояти. Іноді вийде людина посидіти вранці на вулицю, і її вбивають. Так нашого сусіда, 68-річного дідуся зранку на лавочці вбили. Тихенький був чоловік, нікого не образив ніколи. Такий жах. Саме тому ми намагалися не виходити з будинків».
Але багатьох і це не врятувало: окупанти знаходили людей у підвалах, витягували на вулицю і розстрілювали.
«У сусідньому будинку у жіночки чоловік загинув, — жалісно зітхає Ірина. — Серед п’яти закатованих чоловіків у дитячому таборі „Променистому“ його знайшли. Вона вже була на впізнанні, потім сина поховали. Як їй зараз з цим жити? Сусідні хлопці теж постраждали — наш Сергій, високий такий, онкохвору маму доглядав, ось його разом з другом і забрали. День чекаємо, другий. Сусіди кажуть будемо молитися, щоб з ними все гаразд було».
Але незабаром прийшла страшна звістка, що бачили їх розстріляними зі в’язаними руками. Або ще один випадок — завідувача господарством дитячого садочку витягнули з підвалу, вистрілили йому в потилицю та спалили труп на очах сусідів.
«Від такого звірства люди взагалі боялися виходити з багатоповерхівок. З приватних будинків теж люди ось-ось тільки почали виходити, бо їм ні дрова не можна було рубати, ні по подвір’ю ходити. Ми з чоловіком переїхали у підвал тоді, коли росіяни дуло танка на наш будинок наставили, чотири дні безперервно провели там», — каже Ірина.
Люди ходили за водою у криниці та до озера, але й на це, на переконання окупантів, вони не мали права: «Жінка йшла з чоловіком по воду. Окупанти дали автоматну чергу по землі. Чоловік впав на землю, жінка не встигла, їй попало по ногах. 1 квітня приходив лікар. У жінки вже почалася гангрена, її забрали до лікарні в Київ».
Гарячу їжу готували на вогнищі. Збирали хмиз і розпалювали вогонь. Харчі були спільні… Коли у місто зайшли наші військові, мешканці обнімалися та плакали: «Для нас це найщасливіший день! Велика вдячність всім волонтерам, які допомагають нам!»
До розмови приєднується і Костянтин. Каже, що війна для нього почалася ще на Донбасі.
«У мене п`ятеро дітей. Старшій доньці було 13, коли від перенесеного воєнного стресу тоді вона перестала розмовляти, тільки головою хитала на всі запитання. Конкретну причину дізнатися не могли, думали щось її налякало. Я працював шахтарем, і до пенсії мені залишалося два роки, але я вирішив їхати на західну Україну.
Діти пішли до школи, там з допомогою психологинь, моїй доці стало краще, і вона знов почала розмовляти. Але конкретну причину, так і не розказала. Люди нас зустріли дуже привітно, допомагали у багатьох речах. Прожили там чотири роки, потім я приїхав працювати в Бучу, і війна вдруге зустрілася нам», — розповідає чоловік.
Каже, що пережити складний час допомогла віра. Молилися кожного дня. Вірили, що Господь збереже їх.
«Так і трапилось, коли міна розірвалася біля нашого будинку, всі вікна повилітали, а люди не постраждали. Спільні молитви не тільки заспокоювали, але й додавали впевненості, не було паніки, розумієте? Господь нас захищав», — пригадує нині Костянтин.
Серед охоронців машин з гуманітарним вантажем впізнаємо і народного
депутата України Володимира Вʼятровича. З початку війни він пішов захищати Україну. У Бучі разом з іншими бійцями охороняв гуманітарний вантаж:
«Хоч моє рідне місто — Ворзель, я полюбляв приїжджати сюди (у Бучу, — ред.) з родиною та гуляти чарівними вуличками Бучі. Дуже боляче дивитися на ці руйнування, бачити людей такими нещасними та пригніченими. Місто сильно постраждало, але я впевнений, що суспільними зусиллями Буча не тільки буде відновлена, але й стане кращою, бо люди тут сильні, сміливі та незламні».
Вікторія Бабич-Вепрєва, фото-Борис КОРПУСЕНКО, «Вечірній Київ»