Мантра водія: киянин Дмитро Клочко розповів про моменти із життя парамедика

Дмитро за кермом швидкої допомоги
Дмитро за кермом швидкої допомоги

«Руїни, спалена техніка та інші ознаки війни просто фіксуються у пам’яті без жодних реакцій… Можливо все це вилізе колись потім. А поки працюємо. І живемо тільки сьогодні», — так каже парамедик та водій швидкої допомоги Мальтійської служби допомоги Києва Дмитро Клочко.

З 24 лютого він із колегами-волонтерами об’їздив більшість гарячих точок Київщини: вивозили хворих і поранених, евакуйовували мешканців з-під обстрілів та розвозили і продовжують доставляти гуманітарну допомогу.

Про те, як фотохудожник та реставратор старовинних інструментів опинився за кермом швидкої, він розповів «Вечірньому Києву».

Дмитро киянин, учасник Революції на граніті (до речі цьогоріч запланована публікація його книги із фотографіями із 1990 року). Помаранчева революція, Майдан — він був активним учасником. Під час Революції гідності волонтерив на «Мальтійській кухні», після Іловайська 4 місяці допомагав санітаром в ГВКГ, потім майже пів року готував їжу на польовій кухні для переселенців. У 2015 році пройшов вишкіл парамедика і рятувальника, які організувала Мальтійська служба Польщі за підтримки Польського міністерства закордонних справ. У тому ж році мальтійці Німеччини передали своїм київським колегам старенький автомобіль швидкої допомоги, який справно служить і досі.

Перші дні війни

ПІД ЗНАКОМ «ЧЕРВОНОГО ХРЕСТА»

«Ще до 24 лютого ми ставили собі питання, що будемо робити у випадку агресії. Ті волонтери, що лишилися у Києві і не були зайняті в інших справах, бо у „мальтійців“ кілька напрямків роботи, зокрема у лікарнях, міській швидкій допомозі. Ми, колектив парамедиків та рятувальників, прийшли до представництва товариства Червоного хреста України з якими давно співпрацюємо, і зголосилися, що готові допомагати», — каже Дмитро.

З перших днів нападу росії швидка Дмитра чергувала для допомоги пораненим. А з початку березня, коли довкола Києва було досить багато окупованих територій, їздили за лінію фронту для евакуації людей. Як правило, їхали великою колоною, декілька автобусів, «каретки» Червоного хреста вивозили лежачих хворих, стареньких. Це напрямки по Житомирській трасі, Ірпінь, коли він ще не був окупований, але там уже було дуже гаряче і багато поранених, Ворзель, потім Броварський напрямок. Дмитро каже, що уже збилися рахувати, скільки виїздів було у їхнього екіпажу.

Швидкі допомоги були частиною колони, що вивозили людей із небезпечних районів

Зараз вони працюють на звільнених землях Київщини, бо там допомога медиків дуже потрібна.

Ірпінь, Буча — без коментарів. Потім їхня команда була однією з машин, які під прапорами Червоного хреста потрапили у Бородянку, після того, як із неї вибили рашистів. Місто страшенно знищене, на грані гуманітарної катастрофи.

Там зруйнований міст, доїхати можна поки що тільки через ліс по грунтовці, і дорога така, що навіть не забрали лежачих пацієнтів, хоча і просили. Медики пояснили, що пацієнтів би просто не довезли — розтрясли. Водночас поїздка була важливою, бо всі автомобілі були заповнені гуманітарною допомогою, продуктами, ліками, які завезли у саму Бородянку та сусідні два села.

Бородянка сильно зруйнована у центральній частині. Навіть ті, у кого вціліло житло зараз ледь виживають, бо немає електрики, води, газу. Магазини не працюють, а які починають відкриватися, приймають тільки готівку — нема зв’язку, вежі поруйновані, люди не можуть розрахуватися картками і зняти гроші. Щоб відновити це все піде якийсь час.

«Ми сконтактувалися з місцевою владою та лікарнею, зібрали їхні запити. Там планують спочатку запустити хоча б амбулаторії, а тоді вже лікарні», — каже Дмитро.

Дмитро Клочко

ОЧІ БЛОКПОСТІВ

Не раз пересікаючи лінію фронту він та його колеги помітили, що окупанти були різні. Усі жахливі, але деякі справляли враження людей, деякі ні. Екіпажу Дмитра щастило, вони жодного разу не лежали обличчям в землі, і були готові, до того, що їх можуть обшукувати, бо у декого відібрали годинники і розбили їх, перевіряли телефони.

«Коли на тебе направляють кулемет, це неприємно. Спілкуватися з ними теж було неприємно, бо треба стримуватися заради своєї безпеки і тих людей, які на тебе розраховують. Але помітив, що коли повертався із рейсів, то згадувалось світле, а не важке, хоча бачив багато страшного», — пригадує парамедик.

Бували тяжкі рейси, дальні. Так, коли працювали на Броварському напрямку, то доводилося обминати перерізану на той момент Чернігівську трасу. І щоб потрапити у село, до якого з Броварів 50 км, проїжджали 120, і не по трасі, а по лісових і польових дорогах. Ці рейси організовувало ДСНС, під проводом місцевих провідників. Кілька разів повертались в місто вже після 22-ї години, багато було таких рейсів, коли волонтерський «робочий день» на виїзді тривав 12-14 годин.

ВІДПОЧИНОК ДЛЯ ВОЛОНТЕРА

За час війни Дмитро двічі ночував вдома. Хоча, бували і години непланованого перепочинку. Наприклад, коли готувалися виїжджати на евакуацію, а все зривалося, бо не погодили «зелений коридор». Тож можна сказати, що це був вихідний.

Більшість із парамедиків увійшли у цей ритм, сил вистачало, тож декого навіть примусово залишали на базі, бо люди готові були працювати і працювали 24 на 7.

Екіпаж парамедиків із швидкої допомоги

У «довоєнному» житті Дмитро фотографував, але зараз не було бажання, щось фіксувати, як і колись під час Майдану.

«Не пробував зовсім фотографувати, не брав камеру, навіть телефон у мене досі „з кнопками“. Коли ми їздили на евакуації за лінії фронту, то телефони переважно залишали на базі, бо вони могли стати джерелом небезпеки, могли перевірити, які фото, які групи, зрештою, контакти. Тому не ризикував, не брав свій телефон, бо не хочу, щоб мої контакти потрапили у чужі руки. Зараз, звичайно, можна фотографувати, хлопці їздять, фіксують, що робиться. А у мене немає емоцій тепер, надто багато я всього побачив, почув, що не хочеться це фотографувати», — продовжує Дмитро.

ОКУПОВАНИЙ ДІМ

У Дмитра і його дружини Оксани є невеличкий будиночок у селі у Вишгородському районі. Орки окупували цю місцевість практично із перших днів війни. Влізли і до хати, де найбільша цінність — бібліотека, колекція вишитих рушників та сорочок і майстерня Дмитра, у якій він реставрував старі гітари та бандури. Парамедик розповідає, що в селі ще не був, але туди збиралася дружина, хоча дороги і мости там зруйновані.

До слова, дружина Дмитра забрала була із уже окупованого на той час села маму, 3-х собак, 2-є котів, бабусині коралі і найулюбленішу сорочку, вони пішки виходили через зруйновану дамбу…

Дмитро реставрує старі інструменти
Дмитро зі сином Стефаном

«Дружина телефонує, пропонує, що можливо треба зараз туди їхати і рятувати майстерню… Я вивозив людей, які втратили все. Тих, хто буквально вискочив із хати, що палала, виніс неходячих батьків, собаку і документи. У цих людей нічого не залишилося… Тому дивлюся на все спокійно. Якщо моя майстерня знищена, ну що ж, така доля, після війни буду відновлювати, робити нову і ще кращу. Та все ж сподіваюся, що мародерів не привабили старі гітари та бандури, це ж не пральна машина, то ж може й збереглося, а електроінструмент новий куплю», — розповідає чоловік.

МАНТРА ВОДІЯ

Окрема оповідь Дмитра про їхній автомобіль. Це звичайна, швидка допомога класу А, це не реанімобіль, у ній є каталка, кардіо крісло, медичне обладнання для надання кваліфікованої першої допомоги та транспортування хворого. Машині 22 роки, немаленький пробіг і не дуже презентабельний зовнішній вигляд. Звичайно, мальтійці були б дуже вдячні, якби їхній службі подарували з-за кордону сучасніше і більш функціональне авто, але зараз складно з цим.

«У ці дні по лісовій дорозі, яка розкисла, нам вдалося проїхати там, де інші не наважувалися. Коли ми вибралися на асфальт, то почав кричати своїм колегам, що не хочу нового автомобіля, бо ця машинка перевірена, і здатна на таке, що не кожен новий автомобіль подужає. Тож треба нашій швидкій добре технічне обслуговування, і вона й далі працюватиме», — сміється Дмитро.

А ще він зізнається, що кожен водій у час війни наче мантру промовляє кілька слів — «тільки б не пробити колесо». Поїздки на окуповані території були дуже небезпечні і через те, що на місцях, де пройшли бої, дуже багато сміття, осколків, арматури, залізяччя. Одна справа, коли колесо доводиться змінювати на «нашій» території — неприємно, але не так страшно, а от пробити колесо десь там, то це велика халепа. Але екіпажу Дмитра щастило.

Коли ми з Дмитром обговорюємо те, що він буде робити у перший день після Перемоги (він планує з друзями на каву), то розмову перериває жахливий звук сирени — ворог забрався із Київщини, але не зник. Проте ЗСУ і народ готові відправити нападників слідом за російським кораблем.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»