Прийняти рішення: історії про боротьбу та підтримку під час війни

У перші дні війни багатьом довелося зробити вибір. Цей вибір не лише змінив долі родин, він ще й сформував відчуття провини за свій вибір.

Киянин Дмитро Кулібаба має дружину та трьох дітей. Сьогодні він служить у лавах тероборони Київщини.

«Увесь позаробочий час я використовував для того, аби виховувати дітей. Але війна різко все змінила. Я запам’ятаю назавжди цей момент: десь в районі 5 ранку почув дивні звуки від літаків чи ракет, потім були дзвінки від знайомої, що бомблять Бровари… І тоді прийшло усвідомлення, що життя змінилось», — згадує Дмитро.

Сім’я швидко зібралась. Головне тепер було вивезти дітей. Коли дружина з дітьми опинилися на Західній Україні, Дмитро того ж дня повертався до столиці. По дорозі заїхав до першого великого міста і вступив до лав територіальної оборони Київської області.

«Я розумію, що діти — найбільш вразливі перед наслідками цієї війни. По можливості ми зробили усе можливе, щоб убезпечити їх. Адже коли твоя родина в небезпеці, тобі важче ставати на захист інших людей і країни», — говорить Дмитро.

Проте вибір супроводжується переживанням. Не за себе, пояснює, за дітей та їх майбутнє. Справитись з тривогами допомагає дружина та постійне спілкування з родиною, адже сучасні засоби комунікації дозволяють підтримувати постійно контакт.

«Допомагає віра в Бога. Допомагає поінформованість про те, що відбувається. Допомагає постійна зайнятість. І допомагає віра в особливість моменту для нашої генерації. Я, як історик, усвідомлюю виклики, які були протягом останніх сотень років перед українським народом. Москва намагалась нас знищити, але жодного разу ми ще не мали своєї країни, не мали своєї міцної армії, не мали такого політичного керівництва, яке усвідомлюючи небезпеки, потреби, стало на захист разом з усіма. І ще жодного разу наша нація не була настільки підготовлена до війни як зараз. Тому це вселяє віру і змушує разом з іншими стояти міцно, тримати стрій і боротись за незалежність нашої країни», — розповідає Дмитро.

Олександра Верещагіна з чоловіком і двома синами до війни жила в Бучі. Мала свій бізнес, дім і щасливе життя. 24 лютого вранці усіх розбудив син і сказав, що почалась війна. Ситуація в Гостомелі і Бучі загострювалась щогодини, над будинком літали ворожі гелікоптери, тому зібрали найнеобхідніші речі та вирішили від’їхати від Бучі. Зупинились в селі за 25 км від дому.

Але наступного дня обстріли тільки посилювались і довелось виїхати з цього села. Вдалось заправити ще трохи машину, хоча це уже було проблемою і від’їхали ще кілометрів на 50. Зупинились в селі між Житомирською і Варшавською трасами, недалеко від військової частини.

«Логіку, куди вони б’ють ми зрозуміли тільки пізніше, коли нам прилетіло 6 ракет, одна з яких ударила так, що мене відкинуло, дитину контузило… І в усьому цьому далі виїхати кудись ми не могли: у нас не було бензину та і виїжджати на трасу було дуже небезпечно. Ми 10-12 днів залишалися в цьому селі. Психологічно уже не витримували, дізналися де можна заправитися і що блокпости контролюють наші воїни і ризикнули виїхати», — розповідає Олександра.

Переїхали у Вінницю до батьків і прийняли рішення залишатися там. Залишити чоловіка і вивезти дітей Олександра відмовилась. Говорить, що чоловік — керівник великої компанії і не може залишити напризволяще компанію та її співробітників. Але і йому потрібна моральна і фізична підтримка. Старший син також виїжджати не хоче, він теж вирішив підтримати тата.

Жінка говорить, що як тільки дозволять, однозначно повертатимуться до Бучі. Будуть відбудовувати місто, адже себе уже більше ніде не уявляють.

«За цей час війни ми пережили усі стадії в психології: заперечення, гнів, торг, депресію, прийняття… Можу сказати, прийняти те, що в тебе забрали майно чи дах над головою — можна. Але як можна прийняти смерть моїх сусідів, мешканців сусідніх будинків? Наразі з’являються фото померлих і коли ти бачиш одяг на людях, і впізнаєш своїх клієнтів, людей з якими ти тренувався в спортзалі, вітався кожен день. А тепер їх немає, немає тому що прийшли реальні кати. Як можна прийняти факт катування людей, вбитих дітей? Ніколи це не прийму, ніколи не прощу».

Віктор до війни з родиною жив у Василькові. Нещодавно переїхали у свій будинок, завершили ремонт.

О 5 ранку в перший день війни уся сім’я прокинулась від потужного вибуху. Це було попадання ракети в аеродром.

«Це був якийсь страшний хаос: б’ють ракети, літають над нами літаки, взагалі паніка… Вже пізніше по телевізору повідомили про ракетні удари по нашому містечку. Ми дитину не могли заспокоїти більше 2-х годин, вона вся тряслася…», — згадує Віктор.

Прийняли рішення покинути дім і переїхати до родичів у Львів. Маршрут міняли кілька разів, оскільки у новинах почала з’являтися інформація, що на виїзді з Києва орудували мародери зі зброєю і були вибухи на Житомирській окружній дорозі. Дорога була важка і тривала більше 16 годин.

«Багато машин стояли на узбіччі з пробитими шинами по всій дорозі до Львівської області. Таке враження, що хтось спеціально щось розсипав, аби люди пробивали колеса. Ми також на 2 колеса „спіймали“ шурупи. Дитина цілу дорогу їхала мовчки, іноді засинала. Але від будь-якого шуму різкого прокидалася і плакала. Я ніколи не забуду її переляканий вираз обличчя коли падали ракети. Саме це і спонукало мене все кинути і відвезти її подалі від вибухів. Вона досі лякається повітряної тривоги, хоча тут відносно тихо і безпечно».

Бувши уже в безпеці, Віктор почав думати чим буде корисним для своєї держави, для хлопців на передовій. Підняв контакти своїх друзів, знайомих, однокласників за кордоном та у безпечних регіонах. І почав волонтерську діяльність та інформаційну війну з ворогом.

Віктор з дружиною опікуються тими, хто залишився у Василькові, добровольцями тероборони та військовими, допомагають львівському прикордонному госпіталю і військовій частині. Допомагають медикаментами, продуктами харчування, одягом.

Пояснює: «Скажу відверто, зброю я не дуже впевнено тримаю, м’яко кажучи. І на передовій від мене буде більше клопоту, ніж толку. Тому роблю те, що в мене виходить найкраще — менеджмент, організація допомоги. Все одно хтось має працювати, економіка має працювати, без неї не буде держави».

Віктор — менеджер проєктів у великій телекомунікаційній компанії, керує масштабними технологічними складними проєктами. А зв’язок сьогодні — це одне з основних питань, які турбують людей.

Олена Бабенко з чоловіком і двома дітьми до війни жила в Полтаві.

24 лютого прокинулись від звуку літака, який летів над будинком. Діти злякалися, син почав плакати. А страшні слова «почалася війна» шокували всю родину.

«Мозок відмовлявся приймати цю інформацію, емоції говорили „хапати дітей і тікати якомога далі“. Прийняли рішення їхати в Шполу Черкаської області до родичів: чомусь була надія, що туди ворог точно не дістане. Наступного ранку знову над будинком літак, цього разу — ворожий. В кількох десятках кілометрів від дому його збивають наші військові, а інформація про те, що шукають пілота, знову тримає всіх у напрузі… Чоловік 25 числа сам пішов у військкомат і там отримав повістку», — розповідає Олена.

Рішення їхати за кордон було прийняте в той же день, адже там є родичі. А в Україні чоловік йде воювати, батько пішов у тероборону в Полтавській області, мама медик, яка працює майже цілодобово.

Проте навіть, здавалось би, очевидний вибір приніс муки совісті. Щоб долучитися до спротиву, у перші дні за кордоном Олена почала допомагати волонтерам, брала участь у благодійному ярмарку. Потім пару тижнів волонтерського руху: приймали переселенців, шукали їм житло, сортували одяг, який почав з’являтися у квартирі родички від друзів, сусідів, батьків однокласників її доньки.

Крім того, закуповують обладнання, екіпірування, інші речі для допомоги захисникам в Україні.

«Коли чую про ті страхіття, що кояться в Україні, як гинуть безневинні діти, молодь, сидять у холодних підвалах, то розумію, що я вчинила правильно. Мої діти сплять у теплих ліжках, сплять цілу ніч, ходять до школи і живуть повноцінним життям, що для мене, як для мами, цілком виправдовує моє рішення поїхати», — говорить Олена.

Як боротися з токсичним почуттям провини через вибір?

Кожна з цих історій унікальна. Мільйони людей наразі проживають свої власні історії життя, боротьби та вибору.

Проте зараз багато українців зіштовхнулись з токсичним почуттям провини через вибір, який вони мусили зробити. Хтось виїхав з країни, хтось залишився. Хтось думає, що недостатньо допомагає чи щось не те робить.

Не зациклюватися на цьому стані радить психолог і гештальт-терапевт Юлія Борисова.

«Важливо помітити себе в цьому і потурбуватися про емоційний стан, щоб продовжувати жити далі і допомагати іншим. Важливо не намагатися втекти від почуття провини. Будь-які почуття — це нормальна реакція на нинішні події, стрес, шок», — пояснює психолог.

Спеціаліст радить розділити з кимось свої переживання, щоб не залишатися з ними наодинці. Тоді ці переживання втрачають свою токсичність.

Якщо є ресурс і бажання щось робити, допомагати, то це дозволить не лише впоратися з переживаннями, а й направити енергію в дію. Важливо пам’ятати, що кожен вклад — важливий.

«Думки про минуле і майбутнє будуть постійно і це нормально, не потрібно з ними боротися і намагатися уникнути. Це тільки їх підсилить. Але важливо робити зусилля і помічати, що є прямо зараз, в цьому місці, з цими людьми, з цими обставинами», — говорить Юлія Борисова.

Кожен робить свій вибір сам і несе за нього відповідальність, а це означає, що приймає всі очікувані і неочікувані наслідки цього вибору.

Оксана КОШОВА