Дали 20 хвилин, щоб зібрати рештки свого друга і поховати: спогади мешканця Бучі
Герой цього матеріалу просидів в окупації 34 дні…
За кілька днів до запеклих боїв у Бучі 53-річний Микола встиг евакуювати родину. Втім, сам вирішив залишився у місті. І в перший день окупації міста, у його будинок прилетів снаряд, який пробив стіну і застряг у дитячому ліжку. За секунди воно загорілось.
Наступні 34 дні Микола провів у підвалі будинку. Тоді разом з трьома друзями чоловік допоміг перебратися до укриття стареньким та жінкам з цього ж будинку.
«Коли росіяни захопили місто, вони почали вриватися у кожен будинок. Чоловіків виводили на вулицю, роздягали, шукали татуювання. Двом його друзям, Леоніду та Сергію, було за 50, ще один, теж Леонід, був значно молодший. Побачивши паспорт Леоніда — сказали, що йому нема 50, а отже, може воювати. Поставили на коліна і вистрелили у голову», — пише зі слів Миколи журналіст Олексій Пшемінський, який, власне, й розповів про це у своєму фейсбуку.
Свого друга Леоніда — Микола поховав першим. І можливо це було лише у дворі. Біля трансформаторної будки. На місці злочину досі видніється пляма Леонідової крові…
За кілька днів не стало й іншого друга — Сергія. І сталося це тоді, коли чоловік вийшов покурити на вулицю.
«Коли бої посилилися, росіяни немов оскаженіли. До цього люди іноді виходили з підвалу — приготувати їсти чи просто подихати повітрям. Але тоді люди вирішили запертися від біди. Під вечір солдати почали гатити. Кричали, аби відкрили. Перш ніж залишити місто, ймовірно, хотіли удертися, щоб розстріляти усіх», — веде далі Олексій Пшемінський.
Не змігши виламати двері, окупанти просто кидали на сходи гранати. Так було й з будинком Миколи. Проте його знайомий Леонід, який міцно тримав двері іншого боку входу, тоді не міг знати про підкинуті росіянами гранати.
«Вибух. А після нього тиша», — пише Олексій.
Цілу добу його тіло пролежало на закривавлених сходах. І лише наступного дня у двері постукали та сказали: «У вас є 20 хвилин, аби усе прибрати».
Усе — це було розірване тіло Леоніда…
Тоді Микола мовчазно зібрав решти ще вчора живого друга у пакет та викопав свіжу могилу. Вже третю….
«Каже, що розкопати землю глибоко не зміг — мало часу, та і роки вже не ті. А тому тепер найбільше переймається, що коли піде дощ, пісок розмиє ґрунт, і прийдуть бродячі собаки», — додає Олексій Пшемінський.
Дивлячись на братські могили, де з-під піску видніються кінцівки загиблих, легко втратити віру в людство, але саме такі як Микола — повертають її.
«Посеред жаху, болю і смерті, мабуть, легко втратити надію. Але сьогодні Микола — мій герой. Бо побачивши найгірше у людях він не втратив людяність сам. Говорячи з нами на камеру, чоловік ледве стримував сльози. А коли запис закінчився — розплакався і подякував, що його просто вислухали», — резюмує Олексій Пшемінський.
«Я була впевнена, що нас розстріляють»: мешканка Бучі про життя в облозі.
Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»