Я залишилась у Києві, бо це все, що у мене є, — перукарка Олена Леванова
Історії людей, що залишились у столиці, коли ворог рвався до міста, абсолютно різні. Обставини були у кожного дуже особисті: старенькі батьки, великий собака, внутрішні відчуття, що тут, у Києві, найбезпечніше.
«Людина ніколи наперед напевно не знає своє долі», — каже перукарка Олена Леванова.
«Хіба могла я передбачити, що мого улюбленого сина зіб’є авто і він загине у 21 рік, а чоловік піде з життя через онкологію?», — вона зізналась, що втратила найближчих людей, то ж коли почалась війна й ворог стояв під Києвом, жінка все зважила і залишилась у столиці.
«У мого покійного чоловіка — німецьке коріння й чимало родичів у Німеччині. Вони щодня дзвонять чи пишуть, щоб дізнатись: як я тут? Звісно, кличуть до себе, бо переживають. Але я залишаюсь у себе вдома. Якось, під час обстрілів, коли будинок трясло, подумала: якщо його зруйнують — тоді поїду на береги Рейну. Та, як бачите — я й досі на берегах Дніпра!» — пояснює причини свого рішення Олена.
Вона звикла завжди багато спілкуватись і працювати. Салон, де Олена стригла та вміло укладала волосся, розташований на Нивках, а її дім — біля площі Перемоги. Їздити на Нивки було нічим, тож на початку березня Олені друзі порадили просто розклеїти оголошення на під’їздах будинків навколо: а може хтось тут залишився і хоче підстригтись?
Минуло кілька днів вагань і — написані від руки оголошення з телефонами вже висіли на дверях будинків в районі.
Автор цих рядків побачила оголошення біля під’їзду, коли підіймалась з укриття після відбою тривоги. Зізнаюсь, ніколи б не подумала, що простий папірець з пропозицією скористатись послугами майстра-перукаря, так підніме мені настрій.
Половина аркушу формату А-4 була як звістка про те, що мирне життя ось-ось повернеться, що треба вже підрізати чубчик і взагалі — вже перший день весни, дуже сонячно і варто хоч щось поміняти у звичному режимі пересувань: квартира — укриття — квартира — укриття.
А до вечора від оголошення люди відірвали практично всю «бахрому» з телефоном перукарки.
З’ясувалося, у квартирах зі щільно закритими вікнами задля світломаскування, лишилось чимало сусідів. І це теж було дрібничкою, яка приглушила почуття самотності. Згадайте, як у перші дні березня на київських вулицях було порожньо і тужливо…
«Людей приходило дуже багато. Першими — стали хлопці з тероборони. У них була невелика перерва у роботі й вони передзвонили. Під час стрижки завила сирена, але ми були за трьома стінами! Я все майстерню влаштувала у передпокої й тому обом захисникам зробила стильні стрижки у подарунок. Встигла до «відбою», — згадує Олена Леванова.
Їй стало легше морально, бо поруч знову були люди й вони по-дитячому раділи, коли бачили себе з новими, охайними, зачісками. Всі виглядали молодшими, всі розповідали, як змінилось їх життя і всі переконували — до Великодня буде Перемога.
«Почало працювати „сарафанне радіо“ і мені переказали, що мер закликав киян повернутись до роботи — звісно, тих, хто може. А я вже два тижні працювала з 8 ранку до 15 години», — згадує Олена.
Які були заробітки у ці дні? Когось Олена причепурювала безплатно, а тим, хто запитував про ціну, казала: «Скільки можете». Звичайна ціна склалась сама собою: 100-150 гривень.
До неї приходили молоді дівчата після чергувань у шпиталі, щоб зафарбувати сивину, якої досі не було, кремезні чоловіки зі зброєю, продавчині, яких вмовив вийти на роботу власник крамниці, адже людям треба було продавати хліб та харчі. А згодом, до Олени родичі почали приводити евакуйованих із київських передмість людей, що два тижні провели у підвалах.
«Зазвичай вони всі поводились однаково: спочатку, мов кам’яні, мовчали, були скуті. А, коли після стрижки, дивились на себе у дзеркало, обнімали мене, показували фото у телефонах, плакали, і всі — раділи. Вони ніби відрізали від себе той морок, у який були занурені в окупації», — розповідає Олена.
Таких клієнтів у неї дедалі більше. Люди, що вижили, повертаються до Києва з приміських будинків, де хотіли перечекати війну. А виявилось, що у Києві — все спокійно і тихо, чисті вулиці, а їхні квартири — цілі.
«Я вже можу оповідки писати про історії війни, розказані мені клієнтами під акомпанемент машинки для стрижки та клацання ножиць», — посміхається Олена.
«А у Німеччину не збираєтесь поїхати, відпочити?» — запитую я, роздивляючись й власну нову стрижку.
«Хіба що після Перемоги. На кілька днів. Більше мені не треба. Знаєте, як з’ясувалось все, що є у мене найдорожче — це мій дім і Київ. Мені звідси надовго не можна…» — зізналась пані Олена і пішла відчиняти двері своїм новим клієнтам.
Я вийшла від перукарки у київський двір, оточений багатоповерхівками, підняла очі вгору і побачила кілька ідеально вимитих вікон — неймовірно чистих після минулих похмурих осені та зими.
«Напевно, це ще зарано… Хоча, хто знає? Скільки там до Великодня залишилось?» — подумала я і почала рахувати дні. Вже недовго. Ось тільки треба молитись, щоб наші відбили Донбас та Харківщину і залишились живими. Всі. До одного.
Як писав «Вечірній Київ»,депутатка Алла Шлапак залишилась у Києві та стала волонтером.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»