Київський священник збирає тисячі переглядів у тіктоці і заспокоює людей в час війни

Отець Андрій Боднарук. Фото: пресбюро Київської Архієпархії УГКЦ
Отець Андрій Боднарук. Фото: пресбюро Київської Архієпархії УГКЦ

Отець Андрій Боднарук — не стереотипний священник. Він активно просуває християнство у тіктоці та запевняє, як Ісус свого часу на горі кричав тисячам, так і він сьогодні через соцмережу доносить Слово Боже підписникам.

Це інтерв’ю ми записали за день до повномасштабного вторгнення росії в Україну, тому загалом матеріал не стосується війни та бід, які вона принесла й приносить досі. Проте ми сподіваємося, що історія про отця Андрія надихне вас на беззаперечну віру у нашу перемогу — перемогу добра над злом, світла над темрявою.

Служіння Богові о. Андрій Боднарук, який нині є головою пресбюро у Київській Архієпархії УГКЦ, називає покликанням. До війни він багато років був священником у Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ, а також служив літургії у приміщенні бібліотеки, що на проспекті Петра Григоренка, 22 у Дарницькому районі столиці. Він й дотепер продовжує залишатися у Києві, проте під рясою носить бронежилет, а традиційні служби проводить в укриттях. А у вільний час — розвозить гуманітарну допомогу киянам, які не в змозі виїхати з міста…

Минулого року о. Андрій почав активно вести тікток, у якому й нині відповідає на такі прості, але водночас складні побутові питання — з погляду християнства. Завдяки щирості та відвертості на священника підписані понад 23 тисячі людей з різних куточків України.

Про його особистий шлях та про священників у медіа говоримо у нашому інтервʼю.

ПРО ДОЛЕНОСНИЙ ВИБІР І ЦЕРКВУ У БІБЛІОТЕЦІ

— Отче Андрію, як ви стали священником? Чому обрали для себе саме такий шлях?

— Я народився на Львівщині в сільській місцевості, де завжди була церква та громада побожних людей. Втім хрестили мене за підпілля, коли Українська Греко-Католицька Церква була ліквідована, а священників УГКЦ — вивезли у Сибір. Тому мене хрестив священник московського патріархату…

Але згодом наша церква вийшла з підпілля, а Україна відродилася та здобула Незалежність. З того часу в наше село прийшли ще два отці: православної та греко-католицької церкви. Разом з батьками були вірянами УГКЦ.

Ще малим, у церкві я зустрів молодого священника, який став для мене прикладом. У ньому я бачив певну досконалість. Мені подобалось те, як він служить, як говорить проповіді та як веде свій спосіб життя. А коли я почав допомагати йому по церкві — зрозумів: у мені зародилося покликання священника.

Одразу після закінчення школи я пішов до Івано-Франківської семінарії. Успішно склав всі іспити, провчився рік, і по програмі продовжив навчання у Польщі, де потім прожив десять років.

Нині у Києві служу на двох парафіях: в Патріаршому соборі УГКЦ та в бібліотеці, що в Дарницькому районі.

— Як так сталось, що ви проводите службу в приміщені Дарницької бібліотеки?

— Шість років тому зо двадцять вірян нашої парафії попросили організовувати недільне служіння в Дарницькому районі, оскільки людям старшого віку вкрай тяжко було дістатися до Патріаршого собору УГКЦ, що неподалік станції метро «Лівобережна». Віряни потребували священицької душпастирської опіки. У Патріаршому соборі УГКЦ тоді були не проти. Втім, знайти відповідне чи хоча б вільне приміщення для служіння — було доволі непросто.

Я сам живу у Дарницькому районі, тож долучився до пошуку місця локації для зустрічей на спільну молитву. Кілька разів я ходив до різних державних та міських установ із проханням раз на тиждень дозволяти нам проводити у їх приміщенні службу. Проте усюди мене сприймали, як дивака й називали сектантом.

Згодом, якось звернувся до місцевої бібліотеки, яка знаходилась на другому поверсі багатоповерхівки. Тоді інтереси бібліотеки та церкви збіглися, і нашу парафію радо прийняли. Віряни Дарницького району врешті віднайшли своє маленьке, проте таке очікуване приміщення для молитви.

Відтак, упродовж шістьох років щонеділі увечері, коли бібліотека не працює, ми збираємось, приносимо ікони, молимося та розмовляємо про найважливіше.

Інтервʼю з Отцем Андрієм. Фото: пресбюро Київської Архієпархії УГКЦ

— Чи багато вірян доєднуються до служіння у бібліотеці?

— Спочатку було 20 людей, для яких, власне, ми й організували це приміщення. Згодом нас побільшало до 100 вірян. А до пандемії на недільній літургії зібралася максимальна кількість християн — близько 200 осіб. Памʼятаю, що місця не вистачало і люди виходили молитися на коридор та на вулицю.

ПРО ТІКТОК І ПЕРШУ ПОПУЛЯРНІСТЬ

— Що для вас як для священника означають соціальні мережі?

— Попри службу у церкві, я — голова пресбюро у Київській Архієпархії УГКЦ. Одна з моїх головних місій — це шукати сучасні методи комунікації та нести слово, як робив це Ісус Христос. Бо, свого часу Ісус також використовував всі тогочасні платформи, через які можна було проповідувати.

Він спілкувався з людьми як особисто, так й виходив на гору, звідки звертався до тисяч вірян. Або брав човен, виходив у відкрите море й там продовжував нести слово у маси.

Ці приклади дають зрозуміти, що сьогодні священники не мають закриватися у храмах, а повинні шукати схожі, сучасні «гори» та «човни».

Тож для мене соціальні мережі — це методи євангелізації, тобто спосіб розказати людям про Слово Боже, про ту любов, якою Бог хоче та любить людину.

— Коли ви почали вести акаунт у тікток?

— У тіктоці я зареєструвався понад рік тому. Залив кілька фото, щоб проекспериментувати, що то таке. Потім погортав стрічку новин і зрозумів — не моє: багато негативу.

Відтак, на місяців з десять я відклав тікток «у глибоку шафу», аж до моменту, коли один хлопчина з моєї парафії не переконав у зворотному. Мовляв, потрібно розповідати про віру людям.

Фото: пресбюро Київської Архієпархії УГКЦ
Отець Андрій гортає стрічку свого тіктоку. Фото: пресбюро Київської Архієпархії УГКЦ

Я дослухався та відновив тікток. Записав кілька проповідей й врешті почав активно доносити те слово, про яке говорив на початку нашої розмови.

А шість місяців тому мене спіткала перша популярність. Один з моїх роликів потрапив у рекомендації, після чого на моєму тіктоці зʼявилася перша тисяча підписників, а за нею й усі 22 тисячі, які маю нині.

Напевно тільки тоді, шість місяців тому, я побачив, що люди по-справжньому потребують розʼяснень в якихось побутових речах, порад, як бути в тій чи іншій ситуації.

— Тікток займає багато часу. Як поєднуєте його зі служінням?

— Поєднувати службу та вести Тікток регулярно — непросто.

Коли я довго не заходжу у цю мережу, то люди схвильовано пишуть мені на фейсбук: «Куди я пропав?».

Проте, як тільки маю вільні пів години — обовʼязково заходжу. Навіть, коли чекаю на автобус, то відповідаю, хоч на кілька питань.

— Де ви знаходите відповіді на питання підписників, адже Біблія не дає чітких пояснень?

— Попри релігійну зацікавленість, у підписників є низка побутових запитань. На кшталт: «В який день одружуватись?». Так, у Біблії ви не знайдете відповідь на це питання. Втім, у святій книзі написано, в який день Ісус Христос заплатив найвищу ціну. Відповідно у цей день женитися не найкращий варіант.

За роки навчання в семінарії, священників навчають певному способу життя та певному вектору мислення. Я не шукаю відповіді на різні питання у канонічному праві, в кодексах та в різних товстих томах літургійних книг. Я міркую логічно та дослухаюсь до поклику з середини — до серця. І завжди запитую в себе: «А як би я поступив?».

І задля того, щоб мої слова влучніше допомогли людині, кожний свій день я починаю з молитви до Святого Духа.

Я не боюся незручних запитань, на кшталт: чи наркотики — це гріх. На всі намагаюся відповісти, проте не одразу. Що знаю — раджу миттєво, а на якісь питання мені потрібен час, щоб проаналізувати та самому дійти до цієї відповіді.

Це так, як писав Патріарх Йосип Сліпий: «Розум і віра — це два крила, якими людина може пізнати Бога. Адже недостатньо самого розуму і не достатньо самої віри. Бо одним крилом далеко не полетиш».

— Розкажіть про вашу аудиторію?

— Десь 60% моїх підписників — це побожні люди, які ведуть активне літургійне життя. Інші 40% — це люди, які можуть віртуально спитати все, що справді їх турбує. Усі вони різного віку, статусу та статі.

Багато хто з підписників просить зустрітись особисто, прийти на сповідь чи зателефонувати. Їм всім важливо виговоритися та порадитись з людиною, якій довіряють.

ПРО СТОСУНКИ З ХЕЙТЕРАМИ І ВІЙНУ РФ 

— А які у вас відносини з хейтерами?

— Ніколи не видаляю злих коментарів та не ображаю у відповідь. Натомість пишу, що молюся за них.

Буквально кілька тижнів тому один з таких хейтерів написав мені слова вибачення та забрав свої гнівні коментарі. За такий вчинок я йому щиро подякував.

Той чоловік був атеїстом. Втім, я думаю, що десь всередині він вірує, просто ще не знайшов свого ідеалу.

— Чи допомагає спілкування про релігію в тіктоці змінити своє ставлення до віри у молодих людей?

— Нещодавно я заміняв одного священника в Пирогові. І по приїзду підійшов до мене один хлопчина й сказав: «О, а я тільки-но дивився ваші відео в тіктоці!».

Молодь цікавиться релігією, в молоді є багато питань, відповіді на які вони хочуть отримати від священника. Проте зазвичай вони соромляться спитатися особисто: десь інтимна тематика, а десь юнаки зайвий раз просто не хочуть докучати, бо стереотипно думають: священник насварить.

Завдяки активним в соціальних мережах священникам, молодь може відверто, доступно та чесно спитати про все, що її цікавить. Гадаю, що саме така осучаснена комунікація допомагає новому поколінню по-іншому дивитися на релігію.

— Наостанок, отче Андрію, що думаєте про повномасштабну війну росії проти України?

— Кожен з нас нині з трепетом спостерігає за останніми подіями в Україні. На обличчях кожного з нас сум, тривога та зажуреність. Війна нікому неприємна. Але передусім довіримося Богу, бо ж Він є Творець миру та любові.

Довіримося й Богородиці. Віддаємося під її покров — вона неодноразово захищала свій народ від ворогів.

Українці, з нами Бог, а значить — ми переможемо!

Даша ГРИШИНА, «Вечірній Київ»