«Нас годували пропагандою»: історія російського полоненого офіцера, який зрадив Україну у 2014-ому

«Я громадянин України — Руденко Ігор Олексійович. Хочу розказати свою правду», — такими словами офіцер-зрадник розпочав свою промову під час чергової пресконференції полонених рф в «Інтерфаксі».

Ігореві — 48. Він народився у 1974 році на Дніпровщині. За національністю — українець. У 1975 році з батьками переїхав у Крим, який — наголошує — «завжди був українським».

У 93-ому вступив на навчання у вище полтавське училище і прийняв присягу на вірність народу України, а в 1997-ому закінчив навчання зі званням офіцер ЗСУ. До 2009-го служив на території Полтави. Згодом одружився. Дружина, до речі, з Диканьки. Після народження доньки переїхав зі сім’єю у Крим і пішов служили у місцеву військову частину.

«Я РОБЛЮ ВЕЛИКУ ПОМИЛКУ — ПЕРЕХОДЖУ НА СТОРОНУ РФ»

«У 2014 році так зване приєднання Криму до рф зі сторони влади росії. І я роблю велику помилку — переходжу на сторону рф, прийнявши другу присягу. Таким було моє рішення, хоча була можливість всім офіцерам виїхати з міста і залишитися вірним Україні. Але тоді я думав інакше, повівся на пропаганду, що в росії буцімто краще», — виправдовується чоловік.

Згадує про зомбування населення, яке в результатів не справилося: ціни на продукти росли, дорожчало і пальне, дизель, газ. Воду на окупованому півострові подавали лише по графіку…

«Нам обіцяли великі золоті гори, але це все були ілюзії», — каже він тепер, на восьмому році війни.

У 2014 році Руденко обійняв посаду начальника зв’язку, де служив до 2022 року. Проте нарікає на несправедливе ставлення з боку керівництва, на звинуваченні у сепаратизмі. Мовляв, розраховував, що до нього будуть ставитися як до рівного після зради України, проте реальність була іншою… Якщо коротко — не свій.

ПІДГОТОВКА З СІЧНЯ

«У січні 2022-го у військовій частині почались відбуватися перші підозрілі речі. Оскільки я начальник зв’язку, то одразу зрозумів: тут щось не те. До нас приїжджала комісія, перевіряли техніку, проводили марші, одягали склад, комплектували зброєю. Перевіряли також БТР-и, танки, заправляли боєприпасами, проводили навчання. І паралельно вели пропаганду, що це лише навчання… Але ми як офіцери розуміли: це не просто так. І знали, що готується щось більше. При цьому президент путін запевняв, що наші війська дальше Криму ніколи не вийдуть і не почнуть війну», — веде далі полонений.

20 лютого, з його слів, військові отримали наказ від свого командира бригади «зробити марш у район села Славне, де сталося щось незрозуміле»: «Нам повідомили від президента путіна приказ, що це не навчання — це буде вторгнення на територію України».

Військові-строковики були замасковані під військових контрактної служби, щоб скомпонувати підрозділи та виконати бойове завдання. При цьому, з його слів, деякі його військові навіть не вміли тримати автомат в руках.

«У селі Славному за свій кошт купили білу фарбу і нанесли на техніку букву Z. Це означало, що ми входимо начебто як ті, хто звільняє. Але водночас ми розуміли: це для того, щоб наші ж бомбардувальники нас не розстріляли», — каже він.

«З 23 на 24 наші колони у повному складі вирушила у напрямку кордону з Україною. На власні очі я побачив як палало небо червоним кольором. Це означало, що з усіх установок залпового вогню гатили. І водночас нам говорили, що є домовленість пройти через кордон як миротворці нібито для звільнення українського народу від якихось незрозумілих нацистів чи угрупувань, яких ми так і не побачили. Пізніше нам віддали наказ зайняти оборону міста Нова Каховка і перекинутися на Херсон та закріпити позиції», — пригадує Руденко.

НАКАЗ: СТРІЛЯТИ ПО МИРНИХ

В один з днів керівництво дало наказ вдарити залпом по окраїні Нової Каховки:

«Коли я подився на карту, зрозумів — це були мирні будинки мирних жителів. Я також зіштовхнувся з тим, як розстріляли з автомата мирну жінку, яка їхала у машині з сином. Після цього на нас вдарили байрактарами, мінами. Наші хлопці просто почали розбігатися в різні сторони, не розуміючи, що відбувається. Військові України стійко захищали свою землю від фашистів — бо інакше нас не назвеш. Ми фашисти, які прийшли вбивати мирних».

28 лютого його колона була повністю розбита в районі Баштанки, на Миколаївщині. Разом з десятьма військовими, які вціліли, Руденко сховався у лісосмузі. Переночували там одну ніч.

«1 березня до нас підійшли озброєні мирні жителі на чолі з головою громади, — продовжує він. — Один з нас відкрив вогонь у повітря, але я негайно віддав наказ припинити вогонь і вийшов до людей. Після того, як я побачив дідів, батьків та синів, зрозумів: їх не треба ні від кого звільняти».

Разом з іншими військовими рф Ігор Руденко здався у полон. Нині він ніяково підбирає слова, щоб донести свою «правду»… Виправдовується пропагандою, незнанням ситуації з середини тощо. І навіть просить вибачення.

«Я зрадник тут і там. Але чітко усвідомлюю: рішення здатися у полон було правильним. Прошу пробачення у народу України за те, що я зрадив свій народ. І хочу попросити дати мені можливість воювати на боці України, бо я не можу дивитися, як мирні люди гинуть. Як гинуть жінки, діти. Я також обіцяю від себе робити все, аби доносити правду до громадян рф. Закликаю і зараз їх складати зброю і здаватися у полон», — підсумував він.

Під час попередніх таких пресконференцій, російські військові розповідали, що їхні рідні вже отримали на них похоронки.

Олена ПЕТРИШИН, «Вечірній Київ»