У столиці нагородили особливими орденами захисників Вітчизни

У столиці нагородили особливими орденами захисників Вітчизни

Якщо колись побачить світ багатотомна історія боротьби з російсько-терористичними військам на сході країни та у Криму, то дуже хочеться сподіватися, що в цих книгах будуть розповіді про кожного захисника української землі. Бо всі вони – герої. Схожу фразу кілька разів доводилося чути під час церемонії нагородження орденом «Народний Герой України». 

З миру – на орден 
…Національний музей історії України у Другій світовій війні. Чимало чоловіків та жінок у плямистій формі, у багатьох на грудях – ордени, медалі. Вони гуртуються біля експозиції, яку присвячено АТО, про щось розповідають колегам-тележурналістам «на камеру», йдуть до зали, де будуть нагороджувати… А на сцені вже приготовлено ордени… Недержавна нагорода. Від нашого народу. Ініціаторами її заснування стали журналіст і волонтер Андрій Боєчко та ювелір Дмитро Щербаков. Виготовляють відзнаку зі срібла в невеликій майстерні. Люди з усіх куточків країни, а також із-за кордону передають «сировину» (ланцюжки, монети, медалі…) для виготовлення орденів. Як мовиться, з миру – на орден. Вже нагороджено 220 осіб, із яких 50 – посмертно. 

Сьогодні прийшли підтримати й привітати нових героїв і ті, хто був раніше удостоєний цього ордена. У залі бачимо командира інструкторської групи «Марусині ведмеді» Збройних сил України Марусю Звіробій. Каже, що примчалася сюди прямісінько з полігону, майже не спала… Тому й очі втомлені, але водночас у них іскриться і радість: на полігоні підготували групу класних воїнів, відправили служити до частини. 

«Діду, сиди вдома!» 

– Ми усі тут, як одна велика родина, – промовляє Маруся. – Радіємо і… сумуємо водночас. За полеглими побратимами. 

Кожного із цієї «родини» хочеться безкінечно розпитувати. Хоча більшість із них небагатослівна. 

– Олександр Абаєв, позивний Хан, – називає себе герой. – Був на Майдані. Воював у складі батальйону «Київ–2», пройшов Дебальцеве… Звільнився. Потім – знову у всіх гарячих точках у складі вільного стрільця. 

– Юрій Бондар, позивний Шаман, волонтер-медик, – говорить про себе інший воїн. – У фронтовому переліку – і Дебальцеве, й аеропорт, і Маріуполь, і Піски… Став військово-польовим медиком, нині допомагаю 95-й бригаді. 

Ось приземкуватий солдат у літах. Про себе каже: 
Моє псевдо – Старий, 59 років. Інженер-будівельник. Сьогодні – танкіст, командир танка. 

– Чому в такому віці пішли на фронт? 
– У країні війна. 
А хто у вас удома залишився? 
– Двоє дітей, троє внуків, дружина. «Діду, сиди вдома!» – радять онуки. 

А йому не сиділося… Побратими танкіста підказують, що це… той самий Анатолій Скрицький, який «спалював російські танки» в районі Спартака, викликав вогонь на свій танк на Донецькому летовищі… 

Нам є, за що воювати, а їм (терористам. –Авт.) хочеться жити. Іноді залишають танки, втікають, – згадує Скрицький. 

Пішов на війну, бо діти воювали 
У залі нашу увагу привернув ще один воїн у літах – такий собі статечний дядечко з козацькими вусами, старший сержант у чорній морській формі. Трохи згодом дізнаємося, що  це – Петро Миколайович Смоляр. Псевдо – Дед. Він із групи спеціальних операцій. Сьогодні його командира нагороджуватимуть орденом «Народний Герой».

-Я пішов на війну, бо діти воювали, – каже. – Донька – на фронті, у «Правому секторі», в Широкиному її поранило. Син також у київському добровольчому 12-му батальйоні… Дружина – волонтер. 

Дед записався на фронт добровольцем. Перед цим працював у магазині начальником зміни охорони. А колись був і водієм київського тролейбуса, і в море ходив. 

Минулого місяця Петро Миколайович звільнився зі служби. Хоче оформити пенсію, але є заковичка: магазин, де він працював, перестав існувати й там десь загубили його трудову книжку. Тож нині Смоляр не може оформити пенсії, бо немає документа. Колишній воїн написав заяву до Солом’янського райуправління поліції, але там, за його словами, не квапляться з’ясовувати, що й до чого у цій справі. Тому й засмучений старший сержант. За які кошти жити? Тож не випадково часто зринає із вуст захисників Вітчизни: на фронті було простіше… 

Вони, старі й молоді солдати, певно, усе ще не звикли до цивільного життя з його подекуди непробивною бронею тяганини та байдужості. Утім, вони щиро радіють, коли народна нагорода знаходить людей великого і сміливого серця. Такою є Андріана Сусак (псевдо Малюк), розвідниця зі штурмової групи батальйону «Айдар». За фахом дівчина – перекладач з англійської та німецької. 

Форма із запахом війни 


Якщо Малюк була попереду, ніхто із наших не мав права боятися, – переконував нас заступник командира штурмової групи батальйону «Айдар» Петро Карпусь. – Відчайдушна дівчина! У бій ішла першою. І турбувалася про все: і про медикаменти подбає, і про зв’язок... Уявляєте, вона на п’ятому місяці вагітності ще на фронті була! Хлопчика народила. Ми згодом і на хрестинах були... 
Андріана навіть у танку не розгубиться, – відгукується про неї побратим на псевдо Ніндзя. 
Дівчина дещо ніяковіє. Вона – з великим букетом червоних троянд. Десять хвилин тому їй вручили орден «Народний Герой». На наше прохання Андріана підійшла до експозиції і розповіла про свої речі: 
Ось мій комбінезон, німецький. Дуже хотіла мати такий, зручний. Побратими подарували… На Бахмутці – мінус 25 морозу, а я у цій формі… Вона із запахом війни. Брудна. Навіть не перу. А ось шита-перешита трофейна кобура. Кросівки… У них я «брала» Щастя. Шнурівки замальовувала зеленою фарбою, щоб не було видно білого кольору. Рукавички… Я в цих рукавичках пройшла майже всі бої. Їх подарував один із побратимів. Він пізніше загинув і помирав у мене на руках. Я бачила, як іде від нього життя, кричала: «Живи!». Привезла хлопця до лікарні, а згодом дізналася, що він... помер. Якось потім понюхала рукавчику, а вона пахне його парфумами. Я зняла її і сказала, що більше не надіну. 
Воїнам тяжко говорити про втрати. Не дуже хочуть згадувати. 
У 2014-му ми поховали з батальйону більше ста чоловік, щодня від нас ішли за вічну межу побратими, – стиха промовляє Андріана Сусак.

Війна не відпускає. Мабуть, ніколи і не відпустить, – ділиться думками колишній «айдарівець» Святослав Вдович. 

До речі, батько Святослава, Петро Вдович, колись працював фотокореспондентом «Вечірнього Києва». Святославу ж 29 років, у нього – троє дітей. Півтора року був на фронті. Доброволець. 

Ми пишаємося такими людьми. На них і справді тримається Україна. Саме про це і говорив зі сцени у своєму виступі голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров. 

Нагадаємо,  "Вечірка" писала, як Маруся Звіробій тренує десантників.