Виконавці розстрілів у Биківні спивались або кінчали життя самогубством

– Андрію Івановичу, ви багато років збираєте матеріали щодо Биківні, берете участь у розкопках та активно долучаєтеся до законодавчих розробок. Що спонукає вас до цього? 
– Сталося так, що цю роботу я розпочав ще 1989 року, коли працював у прокуратурі й наш відділ опікувався питаннями реабілітації жертв політичних репресій. Але 2001 року цей підрозділ військової прокуратури розформували, і високому керівництву доповіли, що всі питання закрито, хоча це було не так. 
– І ви вирішили продовжити справу? 
– Так, адже все ще залишається чимало людей, які досі не реабілітовані, зокрема й з-поміж жертв Биківні, їх – тисячі. 

– А чому їх не реабілітували? 
– На жаль, в Україні недосконале законодавство. У нас найгірший закон на всіх пострадянських теренах, хоча написаний він був першим. В інших країнах давно вирішені питання з компенсацією рідним жертв політичних репресій, які набули відповідного статусу. А наш закон за 26 років не можуть змінити. Я разом з іншими істориками підготував проект закону, у якому йдеться про те, що потрібно реабілітувати всіх людей, розстріляних у 1930-1940 роках. Значна частина з них загинула в Биківні, частина – у Харкові й інших містах України. 
– Ви брали участь у розкопках у Биківнянському лісі на колишній спецділянці НКВС УРСР, як її називали. Які артефакти вдалося знайти? 
– Ще за радянських часів мене запросили як представника прокуратури взяти участь у розкопках у Харкові. А коли 2001 року я вийшов на пенсію, до мене звернулись як до консультанта щодо розкопок у Биківні, які здійснювалися протягом 2001-2012 років. Була виконана колосальна робота. Польський уряд та Інститут пам’яті, котрі надали фінансування, були дуже зацікавлені в цих розкопках. Адже 1940 року у братських могилах у Биківні полягли тисячі польських офіцерів і цивільних громадян Польщі, засуджених «Вищою Трійкою» й етапованих з тюрем із західних областей України. Останні розкопки виявили 9 поховань, одне з яких виявилося польським. Але в ньому були знайдені тільки речі, що належали розстріляним: понад 100 комплектів польського обмундирування, особисті речі людей з різних міст Польщі. Такі речові поховання зустрічаються на території всієї України. 
– А чому речі вивозили окремо? Щоб знищити докази? 
– Існувала така система, згідно з якою речі зберігались у в’язниці окремо. Тому, коли потрібно було звільнити місце для наступної партії, їх вивозили слідом за розстріляними й теж знищували. Одна машина привозила розстріляних людей, а інша – їхні речі. 
– То людей привозили до Биківні вже мертвими? 
– Так, їх розстрілювали в тюрмах. Тільки 1941 року, під час війни, почалися розстріли безпосередньо на місці. 
– Серед знайдених речей були якісь документи, за якими можна ідентифікувати особу? 
– Якщо документи й були в похованнях, то вони не збереглися. Під час розкопок 1971 року документи ще знаходили цілими. Відомо, що їх назбиралося 5-6 мішків, але всі вони були знищені. 

– Андрію Івановичу, хто були ті люди, які стали жертвами політичних репресій у 1937-1941 роках? Чому вони стали «неугодними»? 
– «Неугодним» був увесь народ України. Адже в Биківні лежать і селяни, і робітники, і партійні діячі, і представники міської адміністрації, і міністри, і прокурори. Найперше Сталін прибирав своїх соратників. І не тому, що вони були чимось невдоволені чи через їхні висловлювання. Вони були свідками його життя та його вчинків. А ще на початку своєї партійної кар’єри Сталін скоював теракти, учиняв нальоти на банки тощо. ЦК партії України було знищено майже повністю, репресій зазнали й молоді кадри – представники ЦК комсомолу. Є матеріали, які свідчать про знищення викладацького складу Київського художнього інституту в кількості 40 осіб, починаючи з ректора. Протягом 1937-1938 років були знищені всі начальники обласних міліцій. Їх викликали до Києва, заарештували й розстріляли в Биківні. Офіцерів в Україні розстріляли більше, ніж у всьому Радянському Союзі. Особливо високих начальників возили на розстріл до Москви. 
– Хто був замовником цього звірства, зрозуміло. А хто були виконавцями? 
– Розстріли здійснювали безпосередньо коменданти НКВС. Дружина одного з них згодом згадувала, що, коли її чоловік приходив додому (вона тоді не знала, що йому доводилося робити), він напивався й перед сном уголос читав «Краткий курс партии ВКП(б)». Було чимало випадків, коли виконавці розстрілів спивались або кінчали життя самогубством, бо щодня вони мали розстріляти приблизно 100 людей. 
– Їх теж потім знищували як свідків? 
– Не всіх. Декого розстріляли, когось ув’язнили, потім випустили, декому вдалося уникнути покарання. Це були спецпідрозділи, які працювали в радянські часи, їхні «послуги» й пізніше були потрібні режиму для виконання відповідних завдань. 
– У чому звинувачували так званих «ворогів народу»? 
– Це побутова назва. Людей зазвичай звинувачували в контрреволюційній діяльності, шпіонажі, підготовці збройного заколоту. Хоча доказів не було жодних й арештовані намагалися заперечувати свою провину, але діяв фізичний метод: їх били, доки не зізнавались у тому, чого не скоювали. 
– Крім «ворогів народу», у Биківні також розстрілювали військових, які виходили з оточення 1941 року. Це правда? 
– Розумієте, 1941 рік досліджений менше за інші, знайдено дуже мало документів. Справді, улітку 1941-го, коли з оточення виходили армійські підрозділи, їх заганяли до Биківні й там розстрілювали. Мені розповідали про це очевидці. Біля одного з приміщень було знайдень гору гільз кілька метрів заввишки. Це свідчить про те, що там стояв кулемет, з якого й здійснювали розстріл. Але ми дотепер не знаємо, скільки саме людей загинуло в Биківні під час Другої світової війни. Співробітники Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили», якому цьогоріч минає 15 років, мають намір далі вивчати та збирати матеріали цього періоду. Але, на жаль, вони вже давно не отримують фінансування на проведення науково-дослідних робіт.