Історії для фільмів: у Києві нагородили людей, що рятували євреїв під час війни

В Україні офіційно зареєстровано 2673 Праведників народів світу. Проте, як визнають представники меморіального комплексу Яд Вашем у Єрусалимі, справжню кількість тих, то допомагав під час Другої світової війни євреям зараз важко встановити. Чимало років про це мовчали, як врятовані (не знаючи чи не пам’ятаючи імен тих хто ховав їх по горищах і підвалах), так і рятівники, бо за часів Радянського Союзу тема Голокосту була замовчувана. Отож і виходить, що сьогодні нагороди отримують онуки, а то й правнуки.

У Національному музеї історії України у Другій світовій війні в понеділок, 31 січня зібралися дипломати, історики та родичі Праведників світу, щоб згадати про тих, хто попри різну ідеологію залишався людиною і попри небезпеку рятував євреїв.

На церемонії було дуже поважне представництво — посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський, Посол Німеччини Анка Фельдгузен, Голова Українського інституту національної пам’яті– Антон Дробович, Генеральний директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук, Глава всеукраїнської асоціації євреїв-колишніх в’язнів гетто та нацистських концтаборів Борис Забарко. А ще по кутках просторої зали стояли порожні стільці із камінням. За єврейською традицією, камінці символізують вічну пам’ять про померлих.

СІМ’Я ПОЛІЦАЯ І МАЛЕНЬКА ДІВЧИНКА

Найстаршою учасницею урочистої церемонії була Іраїда Козачук. Вона отримала нагороду за своїх батьків — Павла і Марію Натарових (посмертно) за порятунок Раї Агранович-Задери.

Єврейська родина Аграновичів проживала в містечку Середина-Буда Сумської області. Коли почалася війна, то батька Льва Аграновича мобілізували до радянської армії. Німецькі війська окупували місто на початку жовтня 1941 року, а 16 жовтня всіх євреїв розстріляли. Рая, донька Лева, живою впала до розстрільної ями, але цього ніхто не помітив. Вночі вона виповзла звідти і дісталася міста. Дівчина стукала у двері будинків, але ніхто її не пустив. У домі поруч із будівлею поліції двері були відчинені і Рая впізнала Павла Натарова, який служив у поліції. Він наказав власниці будинку забрати дівчинку і допомогти їй. Раю відмили від крові, переодягли і заховали.

Навесні 1942 Павло Натаров одружився з Марією Житковою і переїхав до її батьків, Раю взяв із собою. Дівчинці зробили посвідчення на ім’я Ніни Натарової, племінниці. Павло та Марія любили Раю, просили не виходити з дому, бо у неї була надто характерна зовнішність, і навіть підроблене посвідчення могло не врятувати.

Навесні 1943 року місто звільнили, а незадовго перед цим німці забрали Павла Натарова і ніхто не знає, що з ним сталося. Мати Марії відрядила Раю до партизан і порадила сказати їм, що вона єврейка. Партизани забрали дівчинку до лісу, а згодом літаком переправили у тил. У 1944 дядько Раї випадково знайшов її у дитячому будинку. У 1945 році повернувся з фронту батько Раї, Лев Агранович, забрав дочку і вони переїхали до селища Красний Луч, звідки репатріювалися до Ізраїлю.

«Це неймовірно, але Рая знайшла мене два роки тому. У неї двоє внуків та 7 правнуків, ми часто спілкуємося, вона розповідає мені про моїх батьків, вона навіть пам’ятає, коли я народилася — це дуже зворушливо», — пригадує Іраїда Козачук.

ЖІНКА, ЩО ПЕРЕВОДИЛА НА БЕЗПЕЧНИЙ БІК

Олександра Байнак знала, що таке горе. У 1937-му її чоловіка розстріляли комуністи, вдова залишилася із трьома дітьми. Під час війни вона неодноразово допомагала тим, хто цього потребував. Зокрема переводила знайомих і незнайомих євреїв із Літина до гето у Жмеринку. Цей край, Трансністрію, контролювала Румунія, і євреям там було простіше вижити, ніж під німецькою окупацією. У Жмеринці в Олександри були родичі, через це часті мандрівки не викликали підозри. Жінка ночами проводила гнаних і нещасних людей, та домовлялася із селянами, про човни, щоб переправити євреїв через річку Ров, що служила кордоном.

Завдяки Олександрі як мінімум дві групи євреїв, родичі Хани Шварцман і Леоніда Сітковецького, змогли дістатися Жмеринки. Хана згадує, що вони йшли два дні, її молодшу сестру Олександра несла на руках. Так само вона перевела до Жмеринки родину Сітковецьких — Леоніда, його батьків та сестру. Загалом Олександра врятувала щонайменше 6 людей. І вони згадували, що жінка робила це безкорисливо…

Олександра Байнак посмертно визнана Праведником народів світу саме за порятунок Хани Шварцман та Леоніда Сітковецького. Нагороду отримала правнучка Олександри Анастасія Байнак.

«У нас у сім’ї знали, що прабабуся Олександра рятувала євреїв. Про це розповідав дідусь, йому тоді було трохи більше, ніж десять років. Звичайно, ці родинні розмови не афішувалися, але були дуже цінними, бо нас виховували на тому, що не можна забувати історію. Думаю, це дуже актуально і в наш час», — каже Анастасія Байнак.

ДВІ МЕДАЛІ ДЛЯ ДВОХ БРАТІВ

Праведниками народів світу визнали двох братів — Петра і Ігната Павловських.

У травні 1942 року Павло Павловський, що жив у селі Дорогостаї на Волині погодився переховувати двох знайомих євреїв — Міхаеля Грінштейна та його батька Шмуеля. Майже два роки Петро ховав їх у клуні. Дружина Петра та його шестеро дітей знали про Міхаеля та його батька і допомагали як могли — приносили їжу, виводили у двір погуляти пильнуючи, щоб їх не бачив ніхто зі сторонніх.

Чотири місяці потому ще восьмеро євреїв родини Шварцберг попросили у Павловських прихистку. Петро порадився з Грінштейнами та попросив свого брата Ігната, який жив на іншому хуторі, про допомогу. Так вдалося врятувати 10 осіб, але один помер він хвороби. У лютому 1944 року регіон звільнили від нацистів, євреї вийшли зі сховку, виїхали до Польщі, а звідти роз’їхалися по всьому світу. Міхаель Грінштейн жив в Ізраїлі і активно листувався зі своїми рятівниками.

До Києва отримувати пам’ятні медалі приїхали онуки і правнуки Петра та Ігната Павловських. Вони й сьогодні живуть на Волині і пишаються родинною історією.

ПОРЯТУНОК БЕЛЛИ

Родина Клеваневських проживала в селищі Валя Гоцулуй на Одещині, нині місто Долинське. У серпні 1941 року каральний батальйон вигнав усіх євреїв на вулицю. Вздовж дороги стояло багато мешканців міста і спостерігали за тим, як їхні сусіди йдуть у бік ярів… Мама встигла виштовхнути Беллу з колони і Марія Жосул, що стояла біля дороги, обійняла дівчинку і вивела її з натовпу. Марія забрала її додому, де вона жила разом з чотирма дітьми жінки.

Марія переодягла Беллу в інший одяг, назвала її Машею. Іноді, коли містечком проходили обшуки, то ховала єврейську дитину у кукурудзяному полі. На кілька днів Беллу забирала літня пара з сусіднього села, ще якийсь час піклувалися Микола та Марія Стенгачі. Вони з міркувань безпеки охрестили її.

Навесні 1942 року окупанти пообіцяли, що дозволять євреям, які вижили, жити спокійно. Люди їм повірили і вийшли з домів, але натомість опинилися у слідчому ізоляторі. Туди потрапила і Белла. Там дівчинка знайшла своїх дідуся та бабусю, які дивом вижили. Марія та її донька Люба відвідували в’язнів та приносили їм їжу. Беллі вдалося втекти з ізоляторів, повернутися до Стенгачів, але хтось із сусідів знову виказав її і дівчину відправили до Доманівки, одного із найстрашніших таборів на території Одеської області.

Два дні потому Беллу з іншими євреями збиралися розстріляти, але її врятував перехожий, сказавши що знає її і і вона не єврейка. Решту війни вона переховувалася у селі Лукашовка, де жила у кількох родинах, але не зізнавалася, що єврейка, називаючи себе українкою Лідією Стенгач. У 1946 році демобілізували її брата і дівчина переїхала до нього. Все життя Белла підтримувала зв’язок з родиною Стенгачів.

Марію Жосул посмертно визнано Праведником народів світу. Медаль із написом «Той хто рятує людину, той рятує світ» отримала її онука Ольга Коханевич. Вона пригадує, що бабуся була дуже доброю, виховала шестеро дітей, працювала до останніх днів свого життя, і ніколи не розповідала онукам про віну, про Беллу…

СЛОВА ВДЯЧНОСТІ ВІД 33 ЗОННЕНШТЕЙНІВ

Не змогли приїхати на урочисту церемонію родичі Юлії Банько із Чорткова, що на Тернопільщині. Жінку (посмертно) відзначили за порятунок Давида та Бенека Зонненштейнів. Проте присутнім зачитали зворушливий лист зі словами вдячності від Ясміни й Ноа Гольдштейн, нащадків Бенека Зонненштейна, врятованого Юлією Банько.

Родину Зонненштейнів, яка мала трьох дітей, під час війни відправили до Чортківського гето. Батько Давид став особистим перукарем начальника трудового табору Ріхарда Пола і тому пережив кілька акцій зі знищення євреїв. Але чоловік весь час боявся, що його і сина розстріляють, як дружину і доньок. Тому у грудні 1942 року попросив сусідку Юлію сховати сина Бенека. У 1943 році гето збиралися ліквідувати, тож Давид також сховався у Юлії.

Батька і сина вони ховали у невеликій коморі біля свинарника. Крім Юлії допомагали її сестра Анеля і тітка Марселька. Майже 16 місяців (до березня 1944 року) батько і син переховувалися у Юлії.

«Дуже хочу подякувати від нашої родини, від Бенека, у якого сьогодні 33 нащадки, за збереження нашого роду», — написала Ясміна Гольдштейн.

Документи зі засвідченням Звання Праведників народів світу родинам особисто вручав посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський.

«За кожною із цих історій можна зняти фільм або написати книгу, і кожна із них достойна цього. Що спільного між усіма цими людьми? Я думаю, що спільне насамперед у тому, що в умовах загального божевілля, нелюдської ситуації вони зробили простий вибір, — не зважаючи ні на що, залишатися людьми», — зазначив посол Ізраїлю в Україні Міхаель Бродський.

Про спільний біль єврейського та українського народів говорив генеральний директор Музею Юрій Савчук. Він зауважив, що українці добре пам’ятали й пам’ятають власний геноцид — Голодомор 1932–1933 рр. Тож у роки Голокосту почуття співпереживання та бажання допомогти тим, хто потребує порятунку, було ще гострішим.

До слова, невдовзі з усіма цими історіями порятунку євреїв можна буде ознайомитися на сайті портрети.com.ua музейного проєкту «Українці-рятівники. Марафон історій». На цій сторінці фахівці Музею війни збирають інформацію, фото, документи, відео про людей, які в роки Другої світової війни рятували життя євреїв, ромів та інших жертв нацистського геноциду.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»