Їхнім танцям аплодувала королева Єлизавета: легендарне минуле і сьогодення ансамблю Павла Вірського

Відтоді артисти ансамблю презентували українське мистецтво у 85 країнах світу. Єлизавета II, Жак Ширак, Ден Сяопін та багато інших відомих постатей захоплювалися українським мистецтвом. Про творче життя сьогодення та легендарне минуле ми поспілкувалися з генеральним директором, художнім керівником Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського — Мирославом Михайловичем Вантухом.

— Ваш колектив побував у багатьох країнах світу. Як зустрічають українські танці та мистецтво артистів?

— Мистецтво стає мистецтвом тоді, коли воно дивує людей і подобається їм. Саме тоді люди купують квитки, приходять на концерти та аплодують, стоячи. Я часто повторюю, що не пам’ятаю жодного концерту ансамблю Вірського на будь-якому континенті, який публіка не сприйняла б із великим захопленням. Глядачі в різних країнах аплодують українським артистам, вигукують дружно на весь зал, і неважливо, чи там три чи десять тисяч глядачів. Зазвичай наш колектив виступає у великих залах.

Наприклад, в Аргентині артисти ансамблю працювали в залі на 11 тисяч глядачів цілий місяць. Там ми дали 28 концертів. Тільки в понеділок був вихідний. У вівторок, середу, четвер приходило шість тисяч глядачів. П’ятниця збирала повний зал. У суботу та неділю — по два концерти. Це надзвичайно приємно, коли весь світ дякує Україні! Я не пихата людина й на себе ковдру не тягну. Усі ці глядачі аплодують не мені, а українським артистам, вони вшановують українську культуру.

— Що в такі моменти відчуває артист?

— Я впевнений, що ніде так не відчуваєш любові до своєї землі, як на чужині. І коли ти далеко від неї, а вдалося зробити щось видатне для своєї батьківщини, саме ти гордий за свою землю. Коли я виходжу вкінці на сцену, у мене повні очі сліз від радості за свою культуру та за свій народ.

Може, ці слова пафосні, але кращого нічого не знайдеш, бо ні батьківщину, ні матір, ні батька ніхто не вибирає. Василь Симоненко писав: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину». І я впевнений, що треба любити цю батьківщину, шанувати її та пишатися нею. Якщо в людини талант, то вона повинна творити заради своєї землі. Ансамблю імені Павла Вірського це вдається.

— Які виступи вам запам’яталися?

— На наших концертах двічі побувала королева Британії Єлизавета II. Вона прийняла в Букінгемському палаці 100 артистів ансамблю. Це був наш перший візит у 1973 році. Я з нею розмовляв півтори години. Вона щиро цікавилася українським мистецтвом і мала багато запитань: як ви організовуєтеся, із чого народжується танець, чому така багата палітра.

Єлизавета II цікава людина, яка розуміється на мистецтві. Вона спитала: «То ви берете від народу напряму?» Я відповів: «Так, ми беремо з фольклору, але ми опрацьовуємо все це. Ансамбль виконує народно-сценічний танець, основою якого є фольклорний. Ми обробляємо і костюм, і музичний та хореографічний матеріали. Саме після цього танець стає цікавим витвором мистецтва».

Уся сила українського танцю та українського мистецтва проявилася на нашому концерті в Монако. Ми виступали під час відкриття чемпіонату світу з тенісу. У залі були тільки мільйонери та мільярдери. Я зовсім не люблю, коли глядачі їдять і п’ють, дивлячись танці.

Для цього є артисти ресторанного типу, але принц Альберт із Монако тричі нас запрошував, тому я не зміг йому відмовити. І коли ми почали танець «Україно, моя Україно», абсолютно всі присутні відклали ложки, виделки, ножі, а офіціанти перестали нести їжу. За весь час нашого виступу, а це була одна година п’ятнадцять хвилин, ніхто не пив і не їв. Потім усі ці багаті люди кинули під ноги українським артистам квіти, що були на столиках. Артисти ансамблю стояли у квітах — дивитися на це байдуже та стримати захвату було неможливо.

Саме у такі миті розумієш, наскільки велика сила мистецтва: як пісня, танець і слово можуть захопити будь-кого. Це була моральна перемога для всіх нас. Мистецтво перемагає всі кордони. Мистецтво без кордонів.

В Америці ми були 11 разів — їхали та вдень, і вночі. 75 концертів за один виїзд. Виступали як у великих містах, так і в маленьких. Усюди ансамбль приймали тепло, глядачі аплодували, стоячи. Пам’ятаю, коли ансамбль був на гастролях у Японії, глядачі почали аплодувати відразу, коли відкрилася завіса. Такі щирі емоції додають артистам наснаги.

— Чи доводилося вам спілкуватися із місцевою пресою?

— В ансамблю дуже хороші відносини із журналістами багатьох країн, зокрема, з такими авторитетними виданнями як The New York Times, The Washington Post, Le Figaro. Журналістка Ліза Трамер писала: якщо ансамбль Вірського назвати професіоналами, то це їх образить. Вони танцюють так, що навіть глухий, який не чує, і сліпий, який не бачить, аплодують до болю в долонях. Французький журналіст Рене Сервін, який до цього майже завжди всіх критикував, опублікував про нас статтю «Осяйна мрія», де написав: «Таку ідеальну в усьому програму, яку показує ансамбль Вірського, парижани можуть побачити раз на 10 чи 20 років».

— Яким, на вашу думку, повинен бути танець, щоб він став витвором мистецтва?

— Рух — це ще не танець. У цей рух треба додати характеру, образу того чи іншого народу, треба передати час, якщо це історичний номер чи сучасний. Словом, мистецтво танцю — надзвичайно складна наука. Ми на сцені не розмовляємо, не пояснюємо глядачам, а тільки танцюємо. Саме тому все те, що в позах, у жестах, у руках і ногах артиста, має бути й на його обличчі.

Тобто артист повинен знати, що він танцює, кого презентує, передавати відповідний характер та відповідний образ. Крім того, артист має перемогти тяжіння землі. А це непроста справа — танцювати так, щоб було яскраво, виразно, легко, цікаво, незвично. Щоб людина, побачивши танець уперше, вдруге та вдесяте, здивувалась і, не витримуючи емоційного тиску, починала тупати, голосно кричати, аплодувати.

І саме тоді для митця це велике щастя, а найбільший подарунок — щирі аплодисменти.

— Як вплинув карантин на діяльність ансамблю?

— Через карантин у нас концертів майже не відбувалося. Артистом бути дуже складно. Коли артист не танцює один день, це ще нічого, коли два — він це вже відчуває, а коли три — то це вже бачить глядач. І тому наша система — постійна робота, постійна віддача до десятого поту. Наведу один приклад.

Павло Вірський любив приходити в останні хвилини уроків класичного танцю та спостерігати за станом артистів. Коли артисти виходили на перерву, він вибірково перевіряв їхній лоб. Якщо лоб був сухим, він суворо запитував: «Стій, а де твій піт? А чим ти займався в залі 45 хвилин? Ти байдикував, а не працював». Одного разу Вірський перевірив покійного Григорія Чапкіса. Він торкнувся лоба Григорія й сказав: «Гришо, де твій піт?». А артист йому відповідає: «Павле Павловичу, я ж не пітнію». «Справді?» — здивувався Вірський і покрутив вуса. Перерва закінчилася.

Повертається Павло Вірський у зал і взявся репетирувати повзунець там, де був Григорій Чапкіс. Тільки-но артист почав танцювати, Вірський перериває його: «Стоп. Не так. Гришо, не так». І знову, і так разів 15. А коли артиста виводиш з колективу і ставиш окремо, танцюрист уже нервується й тоді навіть від нервів пітніє. А тут повторювати справу 15 разів. Павло Вірський довів Григорія до того, що з нього потік піт. Треба зазначити, що Вірський був не тільки генієм, а й дуже принциповою людиною і свого завжди добивався. Тече з артиста піт, а Вірський вуса собі підкрутив і каже: «Ну що, Гришо, ти ж казав, що не пітнієш?!» Усі в ансамблі засміялися. Такий був Вірський: він міг і посварити, і підбадьорити.

— А яким вам запам’ятався Григорій Чапкіс?

— Від себе скажу, що Григорій Чапкіс був хорошим танцюристом, особливо колоритним. Виконуючи легендарні повзунки, він був дуже ефектним: то вуса підкрутить, то, йдучи по колу, сміється, і публіка любила артиста, реагувала відразу, підтримуючи оплесками.

— Які нові танці та програми глядачі зможуть чекати найближчим часом?

 — Наш ансамбль покаже три нові номери. Для цього ми замовили костюми, зробили оркестровку та музичний матеріал. Репетируємо зараз, щоб показати людям щось нове. Поновили ті номери, які не танцювали років десять. Зі старих номерів, звичайно, покажемо номери Павла Вірського, ті, які є «золотим фондом». Безперечно, без номерів Вірського я собі не уявляю концерту, бо ж колектив названий на його честь. За своє творче життя Павло Вірський створив надто багато. Творчість Вірського була і є актуальною, подобається глядачам, досі дивує їх. Шедеври з’являються не так часто.

Хочу нашу розмову закінчити словами журналістки Лізи Трамер: «І хто не знає, що таке Україна, — підіть і подивіться ансамбль Вірського». Треба поважати інші нації, але свою треба любити найбільше. Бо кожен митець служить своєму народу. Ансамбль імені Павла Вірського протягом 84 років доводить це кожним своїм виступом.

Вікторія БАБИЧ-ВЕПРЄВА «Вечірній Київ»