В Україні вшановують героїв Другого Зимового походу армії УНР

В Україні вшановують героїв Другого Зимового походу армії УНР

У листопаді–грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу Армії Української Народної Республіки — останньої спроби збройним шляхом повернути втрачену державність. Водночас Україна вшановуватиме вояків Армії УНР, розстріляних біля містечка Базар.

Український Інститут національної пам’яті з цієї нагоди підготував інформаційні матеріали і тематичну презентацію для підвищення інтересу до історії України і виховання патріотизму у громадян України.

Зокрема підготували 12 фактів про передумови, початок і перебіг походу

1. У ході Української революції Армія УНР провела два Зимових походи. Перший тривав від 6 грудня 1919 до 6 травня 1920 року і врятував Армію УНР від загибелі. За 5 місяців військо здійснило понад 50 переможних боїв. Успіх Першого Зимового походу надихав Головну команду військ УНР повторити операцію. Надії ж підняти і очолити загальноукраїнське повстання вселяло ганебне становище українців від безчинств окупаційного режиму.

2. У кінці листопада 1920-го майже вся територія України опинилася під більшовиками, які утворили на наших землях квазідержаву — Українську Соціалістичну Радянську Республіку і впроваджували політику воєнного комунізму. В економіці це передбачало такі надзвичайні заходи, як продрозкладку, ліквідацію вільної торгівлі та обігу грошей, централізований розподіл товарів, націоналізацію заводів і цілих галузей.

За 1920 рік націоналізували практично всі підприємства України, встановили монополію на торгівлю найважливішим (цукром, сіллю, вугіллям, металом). У політичному житті відбувалася зачистка опозиційних партій і зміцнення однопартійності РКП (б).

3. Політика воєнного комунізму обернулася господарською розрухою, голодом і розоренням селян. Від них вимагали здавати зерно та іншу сільськогосподарську продукцію майже задарма. Торгівлю цими товарами заборонили, продукти і товари споживання видавали по картках. Для вилучення харчів на селі створювали спеціальні продзагони (нерідко з військових).

Крім того, розгорнули колективізацію. Поміщицькі господарства перетворили на радгоспи і комуни. Становлення комуністичного тоталітарного режиму супроводжувалося репресіями. Ще в 1917 році більшовики взяли курс на «червоний терор», який з осені 1918-го за відповідним декретом став офіційною політикою. У грудні 1918 року створили спеціальний орган — Всеукраїнську надзвичайну комісію (російською — ВУЧК).

Для ізоляції «ворогів радянської влади» Лєнін та його соратники використовували концентраційні табори. Організували також народні суди, революційні трибунали, робітничо-селянську міліцію. Всі «класові вороги» підлягали фізичному знищенню.

4. За таких обставин боротьба українців проти окупантів посилилася. Армія УНР на той час була за межами. 15 тисяч вояків роззброїли в Польщі і розмістили там у таборах для інтернованих. Ще 2 тисячі спіткала така сама доля в Румунії.

Водночас частина Армії УНР залишилася на території України та гуртувалася в загони, що ставали ядром більших партизанських осередків. У 1920–1921 роках вони діяли в усіх регіонах України. У кожному повіті існували таємні підпільні організації, які, з одного боку, підтримували між собою зв’язок, а з іншого — діяли локально.

За більшовицькими даними, у 1921 році на українських землях діяло до 40 тисяч повстан-ців, об’єднаних у 464 загони. Соціальною основою руху було селянство, а його організаційним ядром — інтелігенція.

5. Таким чином назрів час і можливості для антибільшовицького повстання. За його підготовку взялися три координаційні центри — Партизансько-повстанський штаб (ППШ), Центральний український повстанський комітет (ЦУПКОМ) і Штаб Південної групи. ППШ створили в лютому 1921 року в Тарнові (Польща) при підтримці польського Генштабу. Під орудою генерал-хорунжого Юрка Тютюнника

Штаб формував підпільну мережу, проводив розвідку та контррозвідку в Україні, передавав агітаційну літературу, гроші, інструкції та директиви. У подальшому мав скоординувати дії повстанців (за кордоном і через ЦУПКОМ в Україні), підготувати операцію Армії УНР, яка стане сигналом до загального повстання.

ЦУПКОМ утворили у березні 1921 року в Києві представники української інтелігенції для координації всіх повстанських загонів на українських теренах, а при вдалому розгортанні походу — виконання функцій тимчасового уряду.

Штаб Південної групи (очолив генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко) створено в червні 1921 року на території Румунії, за сприяння тамтешньої влади.

6. Спочатку похід планували на весну. Однак не встигли завершити підготовку, а геополітична ситуація змінилася в зв’язку з підписанням Ризького мирного договору. Тому рейд перенесли на кінець серпня, мовляв після жнив більшовики активізують реквізицію врожаю, і це, своєю чергою, спровокує нову хвилю селянських виступів, що за підтримки військових переросте в загальнонаціональний спротив.

Для кращої агентурної комунікації в кінці літа ППШ переїхав з Тарнова до Львова (розмістився у Підзамчі). Поки похід відкладався, радянська влада використала цей час «з користю» для себе. Влітку ВУЧК ліквідувала мережу антибільшовицького підпілля (включно з ЦУПКОМом). Тому в серпні повстання теж не розпочалося.

У польському Генштабі з огляду на власні інтереси та ситуацію в Україні радили українцям не виступати восени 1921-го. Але українська сторона наполягала.

У другій половині жовтня з таборів у Александрові-Куявському, Каліші, Вадовицях перевезли до кордону 1200 інтернованих вояків. До них приєдналася бригада добровольців із колишньої 6-ї дивізії Армії УНР під командою Романа Сушка і штаб Тютюнника.

Почалася організація походу і майбутньої Української повстанчої армії у складі 3-х груп: Південна (Бессарабська), яка формувалася в Румунії (командир — генерал-хорунжий Андрій Гулий-Гуленко); Подільська (командир — підполковник Михайло Палій-Сидорянський, пізніше — полковник Сергій Чорний); Волинська — головна, найчисельніша група під орудою генерал-хорунжого Юрка Тютюнника.

Назви цим групами дали за місцевостями, звідки вони мали прориватися в Україну. 24 жовтня 1921 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра видав наказ про початок. За день до того він призначив Юрка Тютюнника командувачем Української повстанчої армії. Тютюнник був переконаний в успіху походу навіть попри нестачу зброї, одягу та взуття.

7. Першою у похід вирушила Подільська група, перетнувши польськорадянський кордон у ніч з 25 на 26 жовтня 1921 року. Група мала про-йти між червоноармійськими підрозділами у районі Бар — Хмільник — Вінниця — Житомир і відвернути ува-гу більшовиків від головних повстанських сил — Волинської групи. Планувалося, що обидві ці групи з’єднаються в районі Малин — Чоповичі — Радомишль.

Подолавши з боями території сучасних Хмельницької, Вінницької та Житомирської областей, бійці Подільської групи 6 листопада вийшли у визначений наказом район для з’єднання з Волинською групою. Звідти вони здійснили розвідку і 9 листопада дізналися про відступ бійців Тютюнника з Коростеня. Вирішили наздогнати, але 18 листопада довідалися про поразку Волинської групи під Малими Миньками. Тому Подільська вирушила назад до Польщі.

Під час усього рейду група захоплювала в полон червоноармійців, знищувала прикордонну варту, полки і сотні червоноармійців, мала низку переможних боїв. Їм на підмогу приставали загони отаманів Струка, Орлика, Антончика.

8. Південна (Бессарабська група) не виконала завдання. За планом Тютюнника, вона мала першою вирушити в похід і допомогти Волинській групі підняти селян. Однак через погану конспірацію, низький організаційний рівень керівників повстанських районів тощо) командування Південної групи не змогло вчасно вирушити, розпочати бойові дії та активний наступ. Відділи цієї групи 17–18 листопада перетнули румунсько-радянський кордон, підійшли до Тирасполя і 19 листопада відступили назад до Румунії.

9. Головні надії у Другому Зимовому поході покладалися на Волинську групу. 4 листопада її вояки перейшли польсько-радянський кордон. Передусім планувалося взяти Коростень. Там на певний час вдалося захопити залізничний вокзал і склад зі зброєю, випустити 470 по-літичних в’язнів, розстрі-ляти чекістів і розігнати міліцію. Проте втримати місто не змогли і рушили вглиб України для об’єднання з Подільською групою.

В умовах постійних боїв просування ускладнювалося ще й сильними морозами — майже всі, погано вдягнені та взуті бморозили ноги. Командування вирішило повертатися до Польщі. Та ситуацією скористалися червоноармійці, які оточили повстанців біля села Малі Миньки на Житомирщині.

Уранці 17 листопада відбувся бій між Волинською групою (до тисячі бійців) і кількатисячною кіннотою Котовського. Ворогові вдалося розділити українську колону на декілька частин і розбити її. У нерівному бою загинули понад 400 повстанців, 537 потрапили в полон. 10. 18 листопада полонених перевели до містечка Базар. Котовський і Гаркавий провели допит.

Потім долю полонених“вирішувала» ВЧК: «Усього перед ЧК постало 443 особи, решта — померли до приходу комісії… ЧК постановляє: осіб, що надаються в переліку нижче, в кількості 359 осіб як злісних бандитів — розстріляти», — йшлося в протоколі. Пізно ввечері 21 листопада розстріляли перших 25 старшин.

Григорій Спартак згадував: «Протягом цієї ночі весь час було чутно кулеметну стрілянину — це розстрілювали наших полонених. У першу чергу були розстріляні старшини. Коли вивели на розстріл першу партію, то чути було, що співають «Ще не вмерла Україна…»

Могилою для вояків Армії УНР стала глибока яма, яку напередодні за чекістським наказом викопали місцеві селяни. Усього під Базаром було розстріляно 361 учасника Волинської групи. Не вбили тоді лише близько сотні колишніх солдатів Червоної армії. Їх відправили до Києва для додаткових допитів в Особливому відділі ЧК. Там більшість із них і загинула — у камерах або від кулі.

11. Не всі учасники Другого Зимового походу полягли під Базаром. Подільська група, не зустрівшись із Волинською, здійснила зворотній рейд землями Волині та Полісся і завершила його 6 грудня поверненням до Польщі.

Щодо Волинської групи, то її 120 старшин і козаків, у тому числі й Тютюнник, вирвалися з оточення і також повернулися в Польщу. Ще частина бійців Армії УНР залишилася в Україні і продовжила партизанити.

Наприклад, 1922 року в селі Дідковичі за 30 кілометрів від Базару Опанас Петрик — учасник походу, що врятувався під Малими Миньками, організував за підтримки односельців Волинську повстанську армію. Її бійці встановили контакти із селянами Трощі і разом планували повстання. Проте у жовтні 1922-го ВУЧК впіймала їх. Уціліло небагато, у тому числі й Петрик. Він устиг дістатися радянсько-польського кордону.

12. Партизанський рух за відновлення УНР ще тривав до кінця 1923 року. Найгероїчнішою його сторінкою була Холодноярська республіка на Черкащині. Також серед найвідоміших отаманів були Яків Гальчевський-Орел (Поділля), Іван Трейко (Київщина), Семен Заболотний (Поділля, Одещина), брати Вовки (Полтавщина), Ващенко (Сумщина).

В умовах голоду 1921–1923 років і зміни ставлення до більшовицького режиму завдяки поступкам нової економічної політики селянське невдоволення поступово стихало. Але деякі повстанці як Степан Блажевський, Лука Клітка, продовжували збройну боротьбу до початку 1930-х років.

Детальніше про спротив червоному режиму ви можете дізнатися із видань Українського інститут національної пам’яті: брошури «Воля України або Смерть» (https://cutt.ly/mTanwhL); збірника документів «Провідники повстанського руху Придніпров’я» (https://cutt.ly/HTanroF). До слова, у Інституті створили цікавий тест присвячений Першому зимовому походу. Перевірити свої знання з історії країни можна тут.

Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»