Про секрети професії вчительки хімії, яка стала переможцем конкурсу "Вчитель року 2015"

– Пані Яно, як вважаєте, чи потрібен конкурс «Вчитель року», і що він дав вам особисто? 
– Конкурс потрібен. А мені він дав упевненість у власних силах, в тому, що я йду вірним шляхом і перебуваю на своєму місці. 
– Як сьогодні визначають кращого вчителя? 
– Конкурс відбувався у три етапи: перший – районний, в якому я посіла перше місце в номінації «Хімія», другий – міський, на якому теж стала першою, а наступне змагання було на всеукраїнському рівні. В останній частині конкурсу ми спочатку заочно виконували контрольну роботу, а журі оцінювало блоги вчителів. А потім 12 педагогів, які вийшли у фінал, мали провести відкритий урок у навчальних закладах Миколаєва, презентувати проект і провести самоаналіз уроку. На підготовку уроку була лише одна ніч, а з учнями я навіть не була знайома. 
– Це дійсно екстремальні умови для вчителя… 
– Складність полягала ще й у тому, що я та інші конкурсанти проводили урок хімії у миколаївській спеціалізованій школі І–ІІІ ступенів мистецтв і прикладних ремесел «Академія дитячої творчості». Місцеві педагоги створили надзвичайно доброзичливу атмосферу для всіх конкурсантів. 
– Як вам здалося, між миколаївськими і київськими дітьми є якась різниця? 
– Оскільки я провела лише один урок у 8 класі, різниці між учнями своєї школи і миколаївськими школярами не помітила. Діти – вони всюди діти. Є учні, які прагнуть здобути нові знання, беруть участь у різних конкурсах, перемагають на олімпіадах, а є такі, у яких відсутня мотивація до навчання. 
– Чому сьогодні багато дітей не мають бажання опановувати науки? Про це нині багато говорять і батьки, й учителі… 
– Думаю, дається взнаки залежність від електронних пристроїв, якими учні користуються. На цьому тлі вони більше звикають до картинок, у них краще розвивається зорова пам’ять. Тому школярам складно сприймати на слух і запам’ятовувати нову інформацію під час уроку. На жаль, їм цікавіше спілкуватися віртуально, ніж візуально. 
– Як у школі реагують на таке явище? 
– Ми забороняємо користуватися телефонами під час занять, стежимо, щоб учні були не тільки формально присутні на уроці, але і активно в ньому задіяні. Швидкий Інтернет у нас проведений до кожного кабінету, але тільки до комп’ютера вчителя, тому учні не можуть ним користуватися необмежено. 
– Одначе самою забороною проблеми не вирішити… 
– Звісно, ні. Потрібно використовувати зацікавленість учнів Інтернетом для навчання і виховної роботи. Приміром, у кожного класу є своя сторінка на сайті школи, де висвітлюються всі цікаві події, що відбувалися в класі, діти охоче її оформлюють. 
– Чим і викликаєте зацікавленість у своїх учнів? 
– Даю їм творчі завдання. Скажімо, пропоную написати казку про якийсь хімічний елемент і неодмінно описати його властивості. Так з’являються «Казка про алюміній», «Пригоди натрію» та інші. У дев’ятому класі вивчаємо тему «Крохмаль, властивості та застосування», і учні, які хочуть підвищити оцінку, можуть удома дослідити наявність крохмалю в харчових продуктах – йогурті, сметані, ковбасі тощо. Вони проводять такі досліди з великим ентузіазмом і приносять до школи результати своїх експериментів у вигляді презентацій. 
– Чи траплялося, аби школярі готували вибухи чи інші «хімічні» капості? 
– За час моєї роботи в школі такого не було. А щодо вибухів, то тут спрацьовує стереотип. Насправді ж «хімічити» діти не можуть, оскільки вільного доступу до реактивів у них немає. А практичні та лабораторні роботи, передбачені програмою, ми виконуємо крапельним методом, і з вибухонебезпечними речовинами справи не маємо. Деякі досліди проводимо віртуально, використовуючи для цього комп’ютерні диски «Хімія», затвердженні Міністерством освіти та науки… 
– … і користь підручників не перекреслюєте? 
– Так, з 2006 року я – співавтор підручників з хімії для учнів, які навчаються у класах за науково-педагогічним проектом «Росток» (спрямований на вивчення математики, природничих наук. – Авт.). Нині шкільна програма з хімії втричі скорочена у порівнянні із програмою, за якою навчалась я. Але ж нам потрібно піднімати економіку і відроджувати хімічну промисловість, яка колись була в Україні однією із провідних галузей, а фахівців-хіміків не вистачає. Ми повинні зробити так, щоб наші діти не хотіли їхати з України та зробили її такою, щоб іноземці їхали до нас. 
– Яно Юріївно, розкажіть, будь ласка, як обрали професію, чи були якісь вагання? 
– Я вивчала хімію у Київському університеті імені Тараса Шевченка і не планувала працювати в школі – хотіла займатися проблемами екології. Але так склалося життя, що потрібна була робота поближче до дому. Спочатку працювала у 238-ій школі, де і навчалася. А потім мені запропонували перейти до 250-ї школи, в якій працюю вже 23 роки. Досвідчені колеги попереджали: коли потрапила до школи і протягом трьох років з неї не пішла, це вже назавжди… 

Людмила Кузьменко, заступник директора з навчальної роботи: 
– З вересня минулого року ми стали пілотною школою в реалізації польсько-українського проекту «Класна школа». Його перша умова – створення власного кодексу з використання інформаційно-комунікаційних технологій під час навчання і дозвілля. До нашого кодексу, який розробляли самі учні, увійшли такі пункти: швидкісний Інтернет у кожному кабінеті, використання відеоматеріалу під час проведення уроків, скайп-конференції для спілкування з колегами та іншими школами, кіноп’ятниці для школярів. На сайті ми проводимо опитування серед учнів, який фільм вони хотіли б переглянути. Діти голосують, обирають і у п’ятницю приходять після занять до актового залу, аби переглянути улюблену кінострічку. Маємо в Інтернеті сторінку позитивних пропозицій, куди пишуть не тільки діти, але і батьки. А ще всі вони за складної ситуації можуть електронною поштою звернутися до психолога за консультацією. Головне завдання класної школи – навчитися жити цивілізовано. 

Фото Григорія Кубланова